Старі люди

Андрухович Софія

— Христос рождається! — несміливо сказав Лука.

— Славімо Його! — відповіла бабця і посміхнулася. — Знову ти, шибайголово?

— Я шукаю Фйону, Ольжбето, — сказав Лука. — Вона вдома?

Лице зникло, а ще за хвилину поряд з Лукою скрипнули невидимі двері і зблиснуло світло.

— Заходь. Вона в себе, нагорі.

Лука піднявся на другий поверх скрипучими крутими сходами, міцно тримаючись за перила. Тоді, прочинивши двері на галерею, вийшов надвір. Ґалерея була вкрита товстою сніговою ковдрою. Двоє

вікон на поверсі світилося. Лука повільно підійшов до першого і обережно зазирнув досередини. За столом сиділи різного віку жіночки в халатах, сукенках, пальтах і хутрах, і один вусатий чолов’яга, вбраний у чорну в білий пасок маринарку. Лука пішов далі.

Оминув перше темне вікно, тоді друге і третє, з четвертого чулася музика, а в п’ятому хтось хропів. Шосте вікно було освітлене. Але запнуте синіми фіранками.

Знайшовши шпарку, Лука зазирнув в неї і занімів. Вікно було справді Фйонине. Вона сиділа в фотелі, затиснувши між колінами глиняну миску, щось туди нарізала, і розмовляла з кимось. Той хтось перетирав макогоном в макітрі мак — бо що ж іще можна було там перетирати, він був в окулярах і з акуратною борідкою, вбраний в помаранчевий штруксовий костюм. Поряд з ним спав великий рудий пес.

Але це ще було не все. Лука не встиг зробити жодних припущень чи висновків, він лише остовпів, і здригнувся від несподіванки, почувши позаду щось ніби кроки — тук-тук — а, може, стукіт серця.

— Христос рождається! — сказала Марта, тицяючи в руки Луці важку торбу з яблуками. — Хочу розказати тобі одну таємницю перед тим, як ми приєднаємося до них, — Марта кивнула на вікно. Лука мовчки дивився на неї і слухав. — На розі готелю, в центрі, я зустріла циганку. Не знаю, чи вона була справжньою, чи перебраною, просто схопила мене за руку, і почала все розповідати. Вона сказала про те, що було, є і буде. Сказала про всіх, сказала про тебе… Але найголовніше, Луко, вона сказала мені, що на мене чекає довге і щасливе життя.

Вони постояли хвилину мовчки. Марта посміхалася і дивилася вгору, в чорне небо, звідки летіли сніжинки. З-за дверей почулися голосні звуки: то пес принюхувався до знайомих запахів.

— Через сніг не видно жодної зірочки, — нарешті сказала Марта. — Це все, що я хотіла тобі сказати. Ходімо.

Вона витягла ключ, відчинила вхідні двері й увійшла першою. Тарзан кинувся на неї і мало не збив з ніг.

— Мамо, ми вже збиралися йти тебе шукати, — сказала Фйона. І тоді на порозі виріс Лука.

Ми заздалегідь вибрали доволі теплий і безвітряний день. Я чекав на них, як було домовлено, на даху багатоповерхового будинку, вдихаючи на повні груди весняне повітря. За моєю спиною ревів вертоліт, знімаючи вітрюган, від якого тріпотіло моє волосся, і я почувався Медузою Ґорґоною. Нарешті внизу я побачив три постаті: Марта, Фйона і Лука. Навіть з цієї висоти було видно,

що Марта стала якоюсь більшою. Марта поправилася, подумав я, але ж Марта завжди була прекрасною, куди ще поправлятися.

Вони привіталися зі мною і ми перемовилися кількома фразами.

— Тату, я сяду поряд з тобою, — сказала Фйона. Марта, Лука і Тарзан вмостились позаду нас.

Ми почали злітати, Фйона голосно сміялася і намагалася щось говорити, але через гуркіт не було чутно зовсім нічого, тому я тільки посміхався і показував їй вниз на все, варте уваги. Будинки, дерева, автомобілі, а особливо люди — поволі, але невпинно маліли.

Ми набирали висоту і швидкість, звикали до гуркоту, і я почув, що Марта з Лукою намагаються говорити. Спершу ця розмова складалася з суцільних перепитувань і непорозумінь, але невдовзі вони навчилися розуміти одне одного, а я, — як і Фйона, думаю, бо вона теж, хоч і роздивлялася навколо, ніби зосередила всю увагу на тому, що відбувалося позаду, — навчився розуміти їх.

— Була собі пара закоханих, — закричала Марта, але Лука тут же її перебив, заволавши:

— Яких?

— За-ко-ха-них, — повторила Марта. І продовжила:

— Одна пара закоханих вміла робити неймовірну річ.

— Ніч? — перепитала Фйона.

— Річ! — нахилившись вперед, крикнула Марта їй на вухо.

— Яку? — запитав я.

— Вони вміли контролювати стукіт свого серця.

— Полювати шурхіт молотого перцю? — перепитала Фйона.

— Не прикидайся, — гримнула на неї Марта. — Вони грали одне для одного улюблені мелодії.

— Злодії? — закричали водночос Лука і Фйона.

— Мелодії! — відповіли їм Марта і я.

— Як? — запитав Лука.

— А так: наприклад, він прихиляв до грудей її голову і вистукував мелодію. «Мішель, ма бел…», — заспівала вона.

— Вона називалась Мішель? — поцікавився я.

— Не знаю, яка різниця? — крикнула Марта. — Вона теж вміла таке робити.

— Що дробити? — перепитав Лука.

Цього разу Марта не відповіла. Я швидко повернув голову і помітив, що її вітрівка розщепнута, і що вона нахилила голову Луки і притиснула її до свого живота.

— Чуєш? — запитала його трохи тихше, але все ж ми з Фйоною це почули і перезирнулися.

— Тук-тук. Це стукіт кроків або серця, — сказав їй Лука.

— Це стукіт років, ти не сердься…

— Цей кіт сто років не вернеться…

— Що там знову з тим перцем? — запитала Марта, і ми засміялися.

Через якийсь час вони сидітимуть над жовтою водою озера: четверо людей і один пес. Мине ще трохи часу, і вони вже не зможуть сидіти там і дивитися на водомірок і на кола від крапель дощу. Хоча, може, на дні озера залишаться їхні відображення: відображення старих людей, цуценят, дерев і зірок.

Час для озер не обов’язковий.