Ставка більша за життя. Частина 3
Шрифт:
— Вас це дивує, Вітте? — Грандель звів брови над короткозорими очима. — Мене — ні. Перша-ліпша зміна на фронті не на нашу користь, і турки відразу посилають на наші прийоми якихось другорядних осіб. Любий раднику, я переконаний, що невдовзі голова міської самоуправи й найзнаменитіші люди благатимуть у нас аудієнції. Досить одного переможного наступу. Адже ви знаєте цих гендлярів, цей, — він чмихнув, — східний ярмарок. А зараз треба триматися так, ніби ми цього не помітили. Прийом має бути скромний, це зрозуміло, адже наша країна бореться, ми не можемо дозволяти собі розкіш, однак усе слід робити в найкращому тоні. Ви розумієте, що я маю на увазі? Запрошуйте, кого можна. Нижчі службовці знають інколи більше
— Я такої ж думки, пане консул, — квапливо погодився Вітте.
— Ще одне, — Грандель зробив паузу. Він затарабанив пальцями по склі на письмовому столі. Консул, примруживши очі, дивився на свого співрозмовника.
Мовчання тривало недовго, заледве кілька секунд, але Вітте відчув, як його опосідає страх. Якби не сидів у кріслі, то, безперечно, впав би. За мить він про все пошкодував: і про заробітки, і про свій приїзд до Стамбула, і навіть про те, що з’явився на виклик консула. “Зараз увійде Петерс”, — майнуло в голові. Петерс був офіційно водієм консула, але ніхто в консульстві не сумнівався, хто насправді цей чоловік із квадратною щелепою і розбитим носом колишнього боксера, який майже не виймає руку із завжди чимось набитої кишені. Вітте багато разів замислювався: хто порядкує у консульстві — Грандель чи шеф служби безпеки Петерс, без якого не міг би обійтися цей клаптик німецької території посеред чужого міста? На щастя, двері не відчинились, і в них не показався Петерс.
— Ще одне, пане раднику, — повторив Грандель. — Ви й досі підтримуєте стосунки з Христопулісом?
— Адже ви знаєте, що це входить у коло моїх обов’язків, — відповів Вітте, сподіваючись, що консул не помітить у його голосі тремтіння. — Це завдяки йому мені вдалося влаштувати негайну доставку мангану.
— Він добрі гроші дістав за цю послугу, — буркнув консул і махнув рукою, ніби давав зрозуміти, що не про це мова. — Ви зустрічаєтеся там, де й раніше?
— В “Кафе Розе”, — відповів Вітте.
— Чудово, — сказав консул. — Сподіваюся, ви ще там будете перед прийомом. Я був би дуже радий, якби панна Розе погодилася прийти до нас. Запрошення ви передасте особисто. Особисто, — повторив консул. — Знайомство з цією дамою знадобиться нам у нашій роботі…
“Ще б пак”, — подумав Вітте. Він знав уже від Христопуліса, що старому Гранделю кортить зустрітися з гарненькою власницею нічного закладу. Проте багаторічний досвід німецького чиновника — не абищо. Із скам’янілим обличчям він погоджувався з невиразними висновками шефа про користь, яку може принести консульству така можлива прихильниця, як панна Розе. Одночасно йому хотілося побити себе за це прокляте почуття страху, яке оволоділо ним кілька хвилин тому. Та після того він ураз ніби помолодшав на кілька років, хутко схопився з крісла, коли Грандель завершив свою тираду.
— Зрозуміло, пане консул, я не тільки передам їй запрошення, але й зауважу пошепки, що панові консулу вона особисто до вподоби…
Вже коли відчиняв двері, на нього звалився удар, який він передчував із самого ранку. Вітте аж захитався від слів консула, кинутих мимохіть, ніби ненароком.
— Ще одне, Вітте, я забув сказати вам, що міністерство торгівлі надсилає якогось ревізора — він може з’явитися кожного дня. Придивіться до нього.
— Гаразд, пане консул, — сказав Вітте і зачинив за собою двері.
У секретаріаті він зустрівся очима з байдужим, похмурим поглядом панни фон Тільден.
“Вона схожа на ентомолога, який роздивляється комаху, наколену на шпильку, — подумав він. — І ця комашина — я”, — усвідомив Вітте вже на сходах.
Він мав кімнату на другому поверсі, з вікном та балконом. Готель був невеличкий, стояв у затишному районі, неподалік від центру європейської частини міста, і сюди не долинало дзеленчання трамваїв, що ходили за два квартали. Зі свого балкона Клосс міг помітити вузенький блакитний краєчок Босфору, далеко, на самому прузі, перерахувати тоненькі вежі на мечеті. Він міг також, трохи вихилившись, побачити посипаний грубим гравієм під’їзд до готелю і ряд розлогих каштанів. Під одним з них стовбичив прилизаний молодик із зовнішністю перукаря провінційного містечка, що налічує не більше як дві тисячі душ. Він курив цигарку з довгим мундштуком і машинально розгортав під ногами гравій кінчиком ясно-жовтого черевика.
Цей хлопець, мабуть, заступив свого колегу, коли Клосс був у Гранделя.
Клосс відвів погляд од вікна, ще раз роздивився кімнату, обстежив усі закутки. Хоч він і не передбачав влаштовувати в готелі важливі зустрічі — не терпів мікрофонів і камер, прихованих у готелях для іноземців з типовим для поліції браком уяви. Але ні в люстрі, ні під картинами на стінках, ні в бра в головах ліжка нічого не було. Подивився на валізки — елегантні, з тисненої шкіри, просто зі складу від Ресмана. Вони стояли там, де Клосс їх залишив. Та, проте, щось викликало в нього підозру. Замок валізки, що звичайно трохи відставав, був зараз дуже сильно втиснутий. Отже, як і слід було сподіватися, хтось уже зацікавився перебуванням у Стамбулі посланця німецького міністерства торгівлі. На що він ще міг сподіватись — навіть якби справді репрезентував міністерство торгівлі? Учора, тільки-но вийшов з вокзалу, серед перекупників, які настирливо нав’язували свій крам, носильників, ладних піднести валізки, і агентів, що пропонували прибульцям більш і менш відомі готелі, Клосс помітив молодика з націленим на нього об’єктивом фотоапарата. Молодик, звісно, удавав з себе такого собі вуличного фотографа, загадка була тільки в тому, що, даючи Клоссу візитну картку своєї фірми, він звернувся до нього зовсім непоганою німецькою мовою. Учорашні й ранкові прогулянки зі шпиками за спиною теж про дещо свідчили.
Клосс підійшов до меншої валізки, оглянув її, потім зазирнув усередину. Все було в цілковитому порядку, принаймні зовні, сорочки, шкарпетки й хусточки, як і раніше, старанно складені. Ось лише зникла десь волосинка між другою й третьою хусточкою. Отже… Він був уже переконаний, до другої валізи можна й не заглядати. Клосс знав, Що хоч би хто тут робив обшук, все одно нічого б не знайшов. Єдина річ, за яку варто було побоюватися, це револьверчик із глушником, який Клосс спокійно провіз через митницю у футлярі своєї “лейки”, а приїхавши і влаштувавшись у готелі, ні на мить не розлучався з ним.
Можна було, безперечно, вдати, що нічого про трус він не знає, але Клосс вирішив скористатися нагодою й познайомитися з власником готелю. Він подзвонив покоївці й звелів покликати його. За мить на порозі з’явився чоловік, легко нахиливши голову в поклоні.
— Ви мене кликали, sir? — спитав він ламаною англійською мовою.
— Якщо ви хазяїн…
— Я хазяїн, — вклонився він ще раз. — Ви чимось невдоволені?
— Так, — відповів Клосс. — Я приїхав з країни, що воює. Я бізнесмен, але розумію, що наражатимусь у цьому місті на надмірну цікавість різних людей. Проте хотілося б уникнути провокацій і принаймні хоча б тут, у цьому готелі, почувати себе в безпеці.
— Здається, я вас не зовсім розумію, — сказав хазяїн, ледь усміхаючись.
— Хтось длубався у моїх речах, — сердито кинув Клосс.
— Сподіваюсь, ви помилились, sir.
— Не помилився.
— Можливо, служниці, прибираючи, — майже непомітно усміхнувся хазяїн, — пересунули якісь ваші речі, але запевняю, що більше це не повториться. Я дам відповідні розпорядження. До речі, в інших готелях поліція також стежить за іноземцями. І це не дивно, чи не так, sir? — Він уклонився й, не мовивши більше ні слова, зачинив за собою двері.