Ставка більша за життя. Частина 3
Шрифт:
— Пан консул просив передати, що ваша присутність буде для нього особливо приємна. Чи можемо ми розраховувати?..
— Я збираюсь, — відповіла вона. — Сподіваюся, мені ніщо не завадить.
Вона сіла на край підсунутого Христопулісом пуфа, ніби хотіла сказати, що не має наміру засиджуватися. Вітте сказав, що дозволив собі запросити до клубу посланця німецького міністерства торгівлі, який прибув до Стамбула у справах. У цю мить одна із скромно одягнених дівчат зупинилася біля їхнього столика, тримаючи на підносі телефон.
— Пана радника Вітте, — сказала вона.
Не здивувавшись, він узяв
— Ви себе погано почуваєте? — запитав Христопуліс.
— Б’юся об заклад, — променисто всміхнулася до нього Розе, — що дзвонила жінка. Тільки жінка може справити таке приголомшливе враження.
— Атож, — відповів він на її посмішку, — це була жінка. — І не збрехав. Але те, що він од неї почув, не мало нічого спільного з тим, про що подумала Розе.
Ця жінка вимовила тільки одне речення: “Я знаю, кому належить рахунок номер 115/185 у Центральному банку”. І все, але цього вистачило, бо Вітте також знав, хто власник суми в п’ятдесят з гаком тисяч фунтів стерлінгів, що лежала на цьому рахунку. Звідки жінка довідалася, що це саме рахунок Вітте? Нащо вона сказала йому про це? Початок шантажу?
— Це, мабуть, той самий приїжджий, на якого ви чекаєте? — вивів його із задуми Христопуліс, показуючи на молодика в елегантному костюмі, який стояв на порозі й роздивлявся навколо.
— Так, — сказав Вітте. — Клосс! — гукнув він.
Молодик підійшов до їхнього столика, граціозно схилився над простягнутою йому рукою мадемуазель Розе, потис руку Христопулісу і приязно поплескав Вітте по плечі.
— Тут славно, — сказав він, а потім звернувся безпосередньо до Христопуліса: — Отже, це ви той самий Христопуліс, завдяки якому радник Вітте забезпечив своєчасну доставку мангану?
— Я завжди допомагаю своїм німецьким друзям чим можу і з усією відданістю.
— Спробуйте заприятелювати з паном Христопулісом, — защебетала Розе. — Це людина, яка знає всі таємниці цього міста. — Вона встала і, кивнувши їм головою, пішла до стойки. Клосс провів її поглядом, а потім, прикурюючи подану Христопулісом цигарку, сказав:
— Знаєте, мене менше цікавлять таємниці. Я охоче встановив би контакти з місцевими торговельними сферами.
— Христопуліс тут усіх знає, — втрутився Вітте.
— Знаю, — усміхнувся той, — якщо це корисно, не знаю — якщо не треба.
— Гадаю, ми домовимося, — сказав Клосс.
— Все залежить від того, який вас цікавить товар. Але я пропоную відкласти цю розмову до завтра. Ви, мабуть, не щодня бачите напівголих танцюристок? Чи знаєте ви, що Розе довелося отримати спеціальний дозвіл поліції?
— На цей голий живіт? — поцікавився Клосс.
— Ні, на це не треба дозволу. На танок із запнутим обличчям. У Туреччині вже двадцять років жінкам не дозволяється затуляти обличчя, але мадемуазель Розе все може влаштувати.
— Ви гадаєте, що вона махлює з поліцією?
Христопуліс лише по-своєму усміхнувся і, замість відповіді, змусив їх вислухати довгу східну історію, з якої випливало, що не та людина погана, яка махлює з поліцією, а та, яка працює тільки на поліцію.
“Він застерігає мене, інформує чи насміхається?” — думав Клосс, вдивляючись у рухливе обличчя елегантного грека.
Клосс з’явився на прийом до німецького консульства точно о п’ятій, як і зазначалося в запрошенні. Він був першим гостем. Консул, тиснучи йому руку, не виказав своїх почуттів, але його секретарка, кістлява панна фон Тільден, одягнена в сірий військовий костюм із нацистським значком на відлозі, не приховувала іронічної посмішки.
— Пунктуальність — це риса німецьких офіцерів, — зрештою кинула вона на його адресу.
Начебто бажаючи подивитися сад, Клосс залишив її, знайшов затишну альтанку і взявся обмірковувати свої спостереження, які зробив протягом трьох днів у Стамбулі.
Він познайомився з усіма працівниками консульства. Крім Гранделя, Вітте і панни фон Тільден, у гру ще входив Петерс — небалакучий похмурий чоловік. З цієї четвірки Клоссові треба було вибрати одного, котрий для Ресмана відіграє роль розвінчаного шпигуна. З четвірки, бо п’ятий працівник консульства, радник Байтц, уже третій місяць лежав у стамбульському госпіталі, хворіючи на жовтуху. Тому можна було спокійно виключити його, бо, за інформацією Ресмана, британський агент працював у консульстві ще два тижні тому. Теоретично агентом Інтеллідженс Сервіс міг бути кожний з цієї четвірки, всі мали однаково легкий доступ до інформації, та Клосс повинен виявити справжнього агента, отже, кандидатів на роль англійського шпигуна зосталося тільки троє. Досі йому вдалося ближче познайомитися лише з Вітте. Добре прислужилася цьому гра в покер у “Кафе Розе”.
Після кількох перших ходів він помітив, що Вітте хоче програти йому. Це його розлютило. І по деякому часі чимала купа великих купюр стала власністю консульського радника. Згрібаючи гроші, Вітте мав жалюгідний вигляд.
Коли Клосс на мить зустрівся з Розе біля бару, вона спитала, чи він часом не збожеволів, програючи Вітте таку суму грошей. Клосс відповів, що саме це він і мав на меті, беручи карти в руки, бо звістка про його програш швидко пошириться і англійці не проминуть нагоди запропонувати йому позичку. Вони зроблять це, безперечно, через свою людину в консульстві, от і звузиться коло тих, кого він підозрює. Розе лише знизала плечима, сказала, що вона вже знає прізвище людини, яка має рахунок у Центральному банку, але, перш ніж вона встигла задовольнити цікавість Клосса, довкола них стало тісно, і їй довелося змінити тему розмови. Вже біля виходу вона шепнула, коли він нахилявся, щоб поцілувати їй руку:
— Передам тобі завтра в консульстві.
Отже, сьогодні через кілька хвилин він довідається, хто власник рахунку. А може, Розе принесе якусь звістку про шефа тутешньої резиденції його Центру, обов’язком якого є допомогти Клоссу визначити справжнього агента англійців. Бо хоч стосунки між розвідками союзників не завжди складались ідилічно, у справді загрозливих ситуаціях вони діяли злагоджено. Інша річ, що дотягтися до англійського резидента навіть шефу — і, може, саме йому більше, ніж Клоссу, — було нелегко, бо виникала загроза деконспірації, а на це — що Клосс чудово знав — Центр ніколи не згодиться.