Ставка більша за життя. Частина 3
Шрифт:
— Хто ще, крім вас, міг бачити цей конверт?
— Як на представника міністерства торгівлі, — іронічно всміхнулася фон Тільден, — ви надто цікавий. — Вона стала серйозна. — Всі. Петерс був у роздягальні, забирав од гостей верхній одяг. Пан консул виспівував гарненькій панні компліменти. Радник Вітте разом зі своїм приятелем зупинялися біля неї. І ще кілька інших осіб, прізвищ яких ви навіть не знаєте, бо мадемуазель Розе дуже довго чепурилася. Може, це її загубило. До речі, ви помітили, що радник Вітте був сьогодні в поганому настрої? І не тішився із сумнівних жартів Паулі?
— Ви теж
— Так, я була перша. За кілька хвилин після вбивці. А штукарство Паулі я бачила багато разів. Мене не тішать дешеві емоції.
— Ви спостережливі, панно фон Тільден.
— Це звичка старої секретарки, пане Клосс. Мене вважають дуже гарною секретаркою. Так, ще одне. Я домовилася з консулом не згадувати вашого прізвища серед гостей сьогоднішнього вечора. Особи, що користувалися правом недоторканності, вже пішли. Через ці двері, — вона показала на маленькі двері біля бібліотеки, — ви вийдете з консульства непомітно. На добраніч, Клосс.
Він помилився. Про це Клосс уперше подумав у кабінеті Гранделя. Ясна річ, цілковитої певності ще не було, але щось його бентежило. Дивна розмова з панною фон Тільден і її пропозиція піти з консульства непомітно, уникаючи зіткнення з інспектором турецької поліції, який легко міг зруйнувати плани Клосса, оголосивши його як іноземця небажаною особою, — все це разом поглибило хвилювання Клосса. Через залізні грати огорожі він помітив поліцейську машину і свого переслідувача, що зіперся на підмурок паркана.
Клосс повернувся і, ховаючись у затінку консульства, пішов до протилежного кінця садка знайомою вже стежкою. Визирнув, але знову побачив поліцейського, що зіперся на стовп із табличкою “Зупинка таксі”. Довелося ще раз повернутися, пройти повз дуб, під яким кілька годин тому стояла маленька, гарненька дружина товстого китайця. Потім він обминув альтанку, де помітив силует службовця в мундирі. Опинився Клосс перед високою мурованою огорожею. Один стрибок. Сильно відштовхнувсь, стрибнув — і вже нагорі. З протилежного боку теж був сад, але зовсім занедбаний.
Клосс зорієнтувався, що коли піде ліворуч, то дійде до вулички із зупинкою таксі, але буде це вже досить далеко від тамтешнього поліцейського. Він стрибнув і впав навзнак. Зачепився ногою за якийсь дріт, прокладений попід самісіньким муром. На щастя, він не зламав і навіть не вивихнув ноги.
Кульгаючи, попрямував у той бік, де сподівався знайти вихід. Для певності дістав револьвер із задньої кишені штанів, зняв запобіжник. Несподівано швидко він добіг до низенького муру, за яким починалася знайома вулиця. Обтрусивши одяг від цегляного пилу, Клосс рушив до свого готелю. Знову поставив револьвер на запобіжник і сховав його в кишеню. Він не знав, що вже за кілька хвилин картатиме себе за таку необачність.
Це сталося, коли він був у кількох метрах од готелю Замислений, Клосс ішов вузенькою вуличкою, обнесеною обабіч високим, майже двометровим муром. Було темно. Лише там, де вулиця повертала під прямим кутом праворуч, висів самотній ліхтар, який кидав тьмяне світло. І саме тоді, коли опинився на цьому розі, Клосс пошкодував, що сховав зброю. Бо треба ж було таки сподіватися, що гра почалася, що помилка, якої він припустився, спровокує помилку ще когось, хто зовсім не хотів бути його ворогом. Проте ці думки прийшли значно пізніше.
Дійшовши до того місця, де перетиналися два високі білі мури, утворюючи майже прямий кут, він раптом спіткнувся, і це, мабуть, врятувало йому життя. Сріблястий предмет пролетів над його потилицею і дзенькнув об тиньк білого муру. Клосс метнувся вперед, краєм ока побачив за кілька метрів чоловіка, який кидав другого ножа. Не було сумніву: Паулі. Клосс ухилився, впав, умить схопився на ноги, тримаючи жменю гравію. Кинув ним у Паулі саме тоді, коли просвистів поруч ще один ніж. Гарячково думав, скільки ножів може мати Паулі. Принаймні сім він уже метнув, але — ось диво — жодний не влучив. Клосс був чудовою мішенню. Чорний смокінг на тлі білої стіни. Усе це тривало якусь мить, але Клосс відчував, що болить нога, пошкоджена під час стрибка з високого муру, коли зачепився за дріт, який бозна-чому там стирчав. Він стрибав на тлі муру, а ножі з металевим брязкотом падали на брук. Один із них, кинутий швидше, ніж Клосс устиг відхилитись, вгородився в передпліччя, а коли інстинктивно вхопив поранену руку — побачив, що нападник підступає до нього. Та раптом сталося те, чого Клосс одразу не збагнув. Паулі з піднесеною вгору рукою, в якій тримав ніж, раптом ослаб і впав на брук. Лише зараз Клосс помітив спину чоловіка, що віддалявся.
Стискуючи поранену руку, він побіг до готелю. На щастя, портьє не було на своєму місці, не треба було нічого пояснювати, бо Клосс не мав аніякого бажання задовольняти цікавість власника готелю “Орієнт”. Він узяв ключа од свого номера й пішов нагору. Тепер він з усією ясністю усвідомив собі, що замало не став жертвою своєї помилки. Факт, що людина князя Мжаванадзе вчинила на нього замах відразу після того, як він кинув підозру на панну фон Тільден, міг означати тільки одне: панна фон Тільден справді агент Інтеллідженс Сервіс, а князь Мжаванадзе — її шеф.
Одне було Клоссові не зовсім зрозуміло: як вони так швидко зреагували? Нехай навіть панна фон Тільден підслухала його розмову з консулом і повідомила про неї князеві. Якщо князь ще був у консульстві, це легко було зробити, він міг дати Паулі наказ. Тільки ж коли інспектор турецької поліції опитував гостей консульства, котрі не мали права недоторканності, то малоймовірно, щоб він випустив Паулі. Звісно, панна фон Тільден, перераховуючи учасників прийому, могла не згадати князя й Паулі, як не згадала Клосса, але тоді яким чином довідався князь про його розмову з консулом? Замкнене коло.
Ці думки роїлися у його голові, коли він оглядав свою рану. На щастя, вона була неглибока. Допомагаючи собі зубами, Клосс забинтував поранене передпліччя. І подумав, що ця невеличка рана не така вже й дорога плата за інформацію, яку він одержав. Однак, якби не допомога незнайомця, невідомо, чим все скінчилось би. Він саме губився в здогадах, хто є його рятівником, коли задзвонив телефон.
— Я дзвоню від імені Теодора, — почув Клосс голос у трубці й не відразу усвідомив, що слова були сказані по-польському. Він занімів, достоту занімів од враження. — Ти погано почуваєш себе? Поранений?