Сто років самотності (збірка)
Шрифт:
Вони пішли собі. Клотільда Армента відчула розчарування, бо вважала, що алькальд повинен був поставитися до цього серйозніше й заарештувати близнюків, поки проясниться вся правда. Полковник Апонте показав їй ножі як вирішальний аргумент.
Вони вже не мають чим убивати нехай там кого, — мовив він.
Не в цьому річ, — сказала Клотільда Армента. — Заарештувавши їх, ви б допомогли бідолашним хлопцям вибратися з тієї жахливої безвиході, в яку вони несамохіть потрапили.
Вона підсвідомо відчула правду. Була певна, що брати Вікаріо не так турбуються про здійснення вироку, як про те, аби хтось визволив їх із халепи, перешкодивши виконати його. Але полковник Апонте був у мирі зі своїм сумлінням.
Однієї підозри не досить, щоб заарештувати людину, — сказав він. — Тепер треба тільки попередити Сантьяго Насара, і щасливого вам понеділка.
Згадуючи полковника Апонте, Клотільда Армента
Брати Вікаріо розповіли про свій намір принаймні дванадцятьом людям, які приходили по молоко, і ті ще до шостої години рознесли звістку по всьому містечку. Клотільді Арменті здавалося неможливим, щоб про це не знали в будинку навпроти. Вона думала, що Сантьяго Насара вдома немає, бо вікно у його спальні не світилося, і всіх, кого бачила, вона просила застерегти його, якщо де-небудь з ним стрінуться. Переказала цю звістку навіть отцю Амадорові через послушницю, яка приходила по молоко для черниць. Одразу по четвертій годині, побачивши світло в будинку Пласіди Лінеро, вона послала останнє термінове оповіщення Вікторії Гусман через жебрачку, яка щодня приходила до неї просити трохи молока. Коли заревів гудок єпископського пароплава, майже все містечко було на ногах, щоб зустріти свого духовного пастиря, і дуже мало хто не знав, що близнюки Вікаріо чатують на Сантьяго Насара і збираються вбити його, і, крім того, геть усі знали причину аж до найменших подробиць.
Клотільда Армента ще не встигла продати все молоко, коли брати Вікаріо повернулися з двома новими ножами, загорнутими в газети. Один був для розрубування туш, з твердим потемнілим лезом у дванадцять дюймів завдовжки і три завширшки, який Педро Вікаріо зробив собі з пилки за тих часів, коли через війну не привозили німецьких ножів. Другий ніж був коротший, широкий і кривий. Слідчий намалював його в своєму протоколі, можливо, через те, що не спромігся чітко його описати і лише ризикнув зазначити, що він скидався на мініатюрний ятаган. Обидва ці ножі були грубі і стерті від давнього користування, і саме ними вчинено злочин.
Фаустіно Сантос не міг збагнути, що сталося. «Вони знову прийшли гострити ножі, — розповів він мені, — і стали кричати, щоб усі чули, що випустять кишки Сантьяго Насарові, отож я подумав; це вони й досі не очуняли від перепою, до того ж не придивився до ножів і вважав їх тими самими». Цього разу, одначе, Клотільда Армента помітила, тільки-но близнюки увійшли, що рішучість їхня дуже похитнулася.
Бо незадовго перед тим між братами виникла перша незлагода. Вони не тільки були зовсім іншої вдачі, ніж здавалося на перший погляд, а й мали дуже різні характери — особливо це проявлялось у складних випадках життя. Ми, їхні друзі, помітили це ще в початковій школі. Пабло Вікаріо, на шість хвилин старший, ніж його брат, мав багатшу уяву і був рішучіший аж до юнацького віку. Педро Вікаріо завжди здавався мені сентиментальнішим і через те зосередженішим у собі. У двадцять років обох призвали на військову службу, але Пабло Вікаріо незабаром відпустили додому, щоб лишався з батьками. Педро Вікаріо відслужив одинадцять місяців у військах охорони громадського порядку. Армійська дисципліна і постійний страх смерті розвинули в ньому покликання командувати, і після цього він призвичаївся усе вирішувати за свого брата. Педро демобілізувався з гонореєю, що чинила впертий опір найбрутальнішим методам військової медицини, а згодом миш'яковим ін'єкціям та перманганатовим промиванням, що їх прописував хворому доктор Діонісіо Іґуаран. Лише у в'язниці його змогли вилікувати. Ми, їхні друзі, одразу збагнули, що Пабло Вікаріо зненацька відчув себе цілком залежним від молодшого брата, коли той повернувся з казарменою душею і з недавно засвоєною звичкою задирати сорочку й показувати всім, хто хотів це бачити, шрам від кульової рани з дренажем у лівому боці. Пабло навіть відчував своєрідну пошану до братової гонореї — цієї геройської хвороби, що нею колишній солдат пишався як воєнною відзнакою.
Це Педро Вікаріо, як він сам посвідчив на допиті, прийняв рішення вбити Сантьяго Насара, і спочатку братові лишалося тільки наслідувати його. Але той же таки Педро, як з'ясувалося згодом, вирішив, що вони виконали свій обов'язок, коли алькальд роззброїв їх, і тоді Пабло Вікаріо перебрав командування на себе. Жоден з двох не згадав про цю незлагоду між ними в розмові зі слідчим, який допитував кожного з братів окремо. Але Пабло Вікаріо казав мені кілька разів, що він насилу переконав брата довести їхній намір до кінця. Можливо, то був тільки скороминущий напад страху, але Пабло Вікаріо довелося іти в саж самому шукати два інші ножі, тим часом як брат у страшних муках крапля по краплі силкувався помочитися під тамариндами. «Мій брат ніколи не уявляв собі, що це таке, — розповів мені Педро Вікаріо під час нашої єдиної зустрічі. — То було ніби мочитися розтовченим склом». Вийшовши на подвір'я з новими ножами, Пабло Вікаріо побачив, що брат досі обіймається з деревом. «Він був весь зрошений холодним потом від лютого болю і, ледь повертаючи язиком, сказав, щоб я йшов сам, бо він не в спромозі зараз убивати нехай там кого». Педро сів на один з дощаних столів, поставлених під деревами для весільного бенкету, і спустив штани до колін. «Певне, з півгодини він міняв собі пов'язку», — розповів мені Пабло Вікаріо. Насправді брат затримався не довше, ніж на десять хвилин, але його дії були для Пабло Вікаріо такими незбагненними й таємничими, що він витлумачив це як нову спробу брата згаяти час до світанку і в такий спосіб ухилитися від виконання їхнього святого обов'язку. Отож він сунув йому в руку ніж і майже силоміць потяг його на пошуки загубленої честі сестри.
— Іншого виходу для нас просто нема, — сказав він. — Це однаково, як наче ми його уже вбили.
Вони вийшли на вулицю крізь задні двері сажу, з незагорнутими ножами, переслідувані гавкотом собак на сусідніх подвір'ях. Починало розвиднятися. «Дощу не було», — згадував Пабло Вікаріо. «Навпаки, — розповів мені Педро, — віяв вітер од моря, і зорі на небі можна було порахувати пальцем». На той час новина уже поширилася настільки, що Ортенсія Бауте, відчинивши двері якраз у ту мить, коли брати проминали її дім, першою оплакала ще живого тоді Сантьяго Насара. «Я подумала, вони уже вбили його, — розповіла мені Ортенсія Бауте. — Бо я побачила у світлі ліхтаря ножі, і мені здалося, з них капає кров».
Один з небагатьох будинків на тій глухій вулиці, чиї мешканці вже прокинулися, був дім Пруденсії Котес, нареченої Пабло Вікаріо. Завжди, коли брати ішли тут о цій годині, а надто по п'ятницях — прямуючи на ринок, — вони заходили туди випити чашку ранкової кави. Ось і тепер штовхнули хвіртку і, переслідувані собаками, що впізнали їх у світанковій сутіні, зайшли на кухню. Привіталися з матір'ю Пруденсії Котес. Кава ще не була готова.
Ми залишимо це на потім, — сказав Пабло Вікаріо. — Зараз ми поспішаємо.
Я розумію вас, діти, — мовила стара. — Обов'язок честі — насамперед.
А проте вони сіли чекати, і тепер уже Педро Вікаріо подумав, що брат умисне гайнує час. Поки вони пили каву, на кухню вийшла Пруденсія Котес, дівчина в самому розквіті. Вона принесла жмут старих газет, щоб оживити полум'я в грубі. «Я знала, куди вони прямують, — розповіла мені Пруденсія, — і співчувала їм. Зрештою, я ніколи не погодилася б вийти за Пабло, якби він тоді не повівся, як належить чоловікові». Перше ніж вийти з кухні, Пабло Вікаріо взяв у неї дві газети і дав одну братові, щоб загорнути ножі. Пруденсія Котес зачекала на кухні, провівши їх поглядом аж за хвіртку, і після того чекала ще цілих три роки, ні на мить не піддавшись розпачу, поки Пабло Вікаріо вийшов із в'язниці і став її чоловіком на все життя.
Бережіться там, — сказала вона.
Отож Клотільда Армента не помилилась, коли їй здалося, що близнюки настроєні вже не так рішуче, як дотепер, і вона принесла пляшку міцнючої настійки, сподіваючись, що це доконає їх. «Того дня я збагнула, — розповіла мені вона, — які ми, жінки, безпорадні на цьому світі!» Педро Вікаріо попросив її дати на час голярське приладдя свого чоловіка, і вона принесла мило, щіточку, дзеркальце та станочок із новісіньким лезом, проте Педро поголився своїм ножем для розрубування туш. Клотільді Арменті це здалося вищим проявом чоловічості. «Він скидався на убивцю з кіно», — розповіла вона в розмові зі мною. А втім, Педро пояснив мені згодом, і то була правда, що просто він призвичаївся в казармі голитися небезпечною бритвою і вже не міг робити це якось інакше. Його брат, той поголився в менш екзотичний спосіб, станочком Рохеліо де ла Флора. Потім вони взялися за пляшку і мовчки випили її, неквапно і мляво пригублюючи зі склянок і поглядаючи з тупим виразом людей, які провели безсонну ніч, на неосвітлене вікно будинку навпроти, тим часом як до крамниці раз у раз заходили всякі люди, вдаючи, що їм треба чогось купити; вони брали непотрібне їм молоко та запитували про всякі продукти, яких тут не бувало ніколи, прагнучи на власні очі переконатися, чи справді на Сантьяго Насара чатують з наміром убити його.