Історія Лізі
Шрифт:
— Ні, будь ласка, — шепоче вона й усвідомлює, що стискає його руку занадто сильно.
Скот, звичайно, не протестує. Якщо скористатися говіркою родини Лендонів, то він пішов у придурки. Звучить кумедно, коли так говориться, наче один із жартів у телевізійному шоу «Крик віслюка» («Гі-Го»).
Слухай, Баку, а де Рой?
Не знаю, чи ти мені повіриш, Мінні, — Рой пішов у придурки!
(Публіка вибухає реготом.)
Але Лізі не сміється, і вона не потребує підказки жодного зі своїх внутрішніх
— О Боже, ні, — стогне вона, бо те, що це означає, вже маячить десь у глибині її розуму, велика форма, обгорнута багатьма білими простирадлами. — Ой, Боже, ой, Боже, невже я справді повинна зробити це?
Бог не відповідає. Та їй і не треба, щоб Він відповів. Вона знає, що їй треба робити або, принаймні, з чого починати: вона повинна пригадати їхню другу ніч в «Оленячих рогах», їхню розмову після кохання. Вони вже почали відпливати до сну, коли вона раптом подумала: Ти ж хочеш довідатися про Святого Старшого Брата, а не про Старого Диявольського Тата. Тож не буде ніякої шкоди в тому, якщо ти звернешся до нього з цим запитанням. Так вона тоді й зробила. І ось тепер, сидячи на підлозі і тримаючи його руку (яка стала холонути) у своїй руці, тоді як вітер завивав надворі, а небо вигравало божевільними кольорами, вона зазирає за завісу, за якою вона заховала свої найгірші, найбентежніші спогади, і бачить, як вона запитує його про лікування чаєм. Запитує його
9
— Після подій на лаві, чи Пол вимочував свої рани в чаї, як ти вимочував свою руку в ту ніч у моєму помешканні?
Він лежить у ліжку поруч із нею, накрившись простирадлом лише до стегон, тож вона бачить верхні кучерики волосся, що росте на його лобку. Він курить сигарету, яку називає завжди чудесною післятрахальною сигаретою, і єдине світло в кімнаті — це лампочка з його боку ліжка. У рожево-туманному світлі цієї лампочки дим підіймається і зникає в темряві, наштовхуючи її на думку про те
(чи був якийсь дивний звук, ніби ляскіт обваленого повітря під деревом ням-ням, коли ми вибралися з-під нього)
що вона вже намагається виштовхати зі своєї свідомості.
Тим часом мовчанка розтягується. Вона вже майже вирішила, що він не стане відповідати, і тут він таки відповів. І тон його голосу вселяє їй упевненість у тому, що він ретельно обміркував свою відповідь, і саме це було причиною паузи, а не його небажання відповідати.
— Я абсолютно впевнений, що лікуватися чаєм ми почали пізніше, Лізі. — Він ще трохи міркує, потім киває головою. — Атож, я знаю, що пізніше, бо саме тоді я почав вивчати дроби. Одна третя плюс одна четверта дорівнює сімом дванадцятим, одне слово, усе таке.
Він усміхається… але Лізі, яка вже добре вивчила весь репертуар виразів, що з’являються на його обличчі, розуміє, що це усмішка нервова.
— У школі? — запитує вона.
— Ні, Лізі. — У тоні його голосу звучить ніби докір, що вона могла припустити таку нісенітницю, і коли він знову починає говорити, його голос забарвлюється якимсь холодним відтінком дитячої безпосередності. — Ми з Полом навчалися
На нічному столику біля лампи на книжці «Скотобійня-5» (Скот завжди бере із собою книжку, хоч би куди він їхав чи йшов, винятків не буває) стоїть попільничка, і він струшує на неї попіл із сигарети. Вітер надворі завиває, і старий готель тріщить під його натиском.
Несподівано Лізі спадає на думку, що, можливо, це не дуже добра ідея і що добра ідея — це перекинутися на другий бік і заснути, але думки в неї розділяються, і цікавість перемагає.
— А рани Пола в той день — у день, коли ти стрибав із лави, — були тяжкими? Не просто подряпинами? Я хочу сказати, ти ж знаєш, як діти дивляться на речі… Вода, яка витікає з пошкодженої труби, здається їм повінню…
Вона замовкає. Западає тривала пауза, поки він роздивляється, як дим від його сигарети підіймається у світлі лампи й зникає в темряві. Коли він знову озивається, його голос звучить сухо, без емоцій і без жодної нотки сумніву:
— Тато різав глибоко.
Вона відкриває рота, щоб сказати якусь банальність, що покладе край цій розмові (усі види тривожних дзвонів тепер бамкають у її голові; повсюди зблискують червоні спалахи світла перестороги), але не встигає нічого сказати, як озивається він:
— У всякому разі, це не те, про що ти хочеш запитати. Запитуй про те, що тебе справді цікавить, Лізі. Ну ж бо, запитуй. Я все тобі розповім. Я не хочу мати таємниць від тебе — а надто після того, що сталося сьогодні пополудні, — тож ти повинна запитати.
Що сталося сьогодні пополудні? Це запитання здається їй логічним, але Лізі розуміє, що логічної розмови між ними бути не може, бо йдеться про божевілля, божевілля, і тепер вона стала його частиною. Бо Скот і справді забрав її з собою, вона це знає, це не просто її уява. Якщо вона запитає в нього, що тоді сталося, він їй розповість, він недвозначно це пообіцяв… але не слід би їй так робити. Її післятрахальна дрімота остаточно розвіялась, і вона ще ніколи у своєму житті не почувала себе такою далекою від сну.
— Після того як ти стрибнув із лави, Скоте…
— Тато поцілував мене, поцілунок був у нас татовим призом. Це означало, що кривавий бул закінчився.
— Так, я знаю, ти мені розповідав. Але після того як ти стрибнув із лави і тато перестав різати Пола… чи пішов Пол кудись лікуватися? Тобто як він після такого зміг сходити так далеко до крамниці, щоб купити кока-колу, а потім гасати по всьому дому, граючи в пошук була?
— Ні, — каже Скот, роздушивши сигарету на попільничці, яка стояла на книжці.
Її опановує дивна суміш емоцій на цю просту негативну відповідь: приємна полегкість і глибоке розчарування. Це було так, ніби їй у груди вдарила блискавка. Вона достоту не знає, що вона думала, але це ні означає, що їй уже нема потреби про це дум…
— Він би не зміг. — Скот говорить тим самим сухим, безвиразним тоном. І з тією самою впевненістю. — Пол би не зміг. Він не зміг би піти. — На останньому слові він зробив слабкий, але очевидний наголос. — Я мусив його забрати.