Історія Лізі
Шрифт:
Скот перекочується в ліжку обличчям до неї і бере її… але тільки в обійми. Його обличчя, яким він притулився до її шиї, гаряче від стримуваних емоцій.
— Існує одне незвичайне місце. Ми називали його Місячним Колом. Я вже забув чому. Там дуже гарно. Я забрав його, коли він був поранений, і я забрав його, коли він був мертвий, але я не міг забрати його, коли він був у стані психодіота. Коли тато вбив його, я забрав його туди, до Місячного Кола, й там поховав. — Греблю прорвало, і він гірко схлипує. Йому вдається приглушити звук, міцно зціплюючи губи, але сила цих ридань трясе ліжко, і протягом якогось часу вона може допомогти йому лише тим, що тримає його в обіймах. Потім він просить її вимкнути лампу і коли вона запитує його навіщо, він відповідає: — Бо це останнє, що я повинен тобі розповісти, Лізі. І я думаю, я це зможу, якщо ти мене триматимеш. Але не при світлі.
І хоч вона налякана більше, ніж будь-коли, — налякана навіть більше, аніж у ту ніч, коли він вийшов із темряви з рукою, перетвореною на шматок кривавого м’яса, — вона вивільняє свою руку на довжину, достатню, щоб дотягтися до вимикача, потершись об його обличчя своєю груддю, яка згодом постраждає від божевілля Джима Дулея. Спочатку в кімнаті стає зовсім темно, а потім, у міру того як пристосовуються її очі, вона починає бачити розмиті обриси меблів; вона навіть розрізняє слабке примарне світіння, яке повідомляє, що місячні промені потроху починають пробиватися крізь хмари.
— Ти думаєш, що тато вбив Пола, еге ж? Ти думаєш, саме так закінчується ця частина історії?
— Скоте, ти сказав, що він убив його з рушниці…
— Але це не було вбивство. Вони б так вирішили, якби цю справу розглядали коли-небудь у суді, але я там був, і я знаю, що то було не вбивство. — Вітер завиває за вікнами, і стара будівля тріщить. На якусь мить меблі освітлюються, хоч і дуже тьмяно, потім темрява знову густішає. — Тато міг би його вбити, звичайно. Багато разів. Я це знаю. Були випадки, коли він убив би його, якби я не втрутився, але в кінці усе відбулося не так. Ти знаєш, що означає евтаназія, Лізі?
— Убивство з милосердя.
— Атож. Це те, що тато зробив Полові.
У кімнаті, за ліжком, меблі знову роблять спробу стати видимими, потім знову відступають у темряву.
— Ідеться про психодіотизм, розумієш? Пол був заражений ним, як і тато. Але Пол мав його в собі надто багато, й тато не міг випустити його весь із кров’ю.
Лізі має відчуття, що вона зрозуміла. Щоразу, коли батько різав своїх синів — а також і себе самого, припускає вона, він розглядав це як профілактичний засіб своєрідної ексцентричної медицини.
— Тато говорив, це здебільшого майже проминає два покоління, але потім повертається удвічі тяжче. «Воно падає на тебе, як тракторний ланцюг на твою ногу, Скуте», — сказав мені він.
Вона хитає головою. Вона не розуміє, про що він каже. І якась її частина не хоче його слухати.
— Це було у грудні, — каже Скот, — і настало різке похолодання. Перше в ту зиму. Ми жили на фермі, що стояла посеред відкритого поля, і лише одна дорога сполучала нас із крамницею Мюлі, а далі — з Мартенсбурґом. Ми були майже відрізані від світу. Можна сказати, полишені напризволяще, розумієш?
Вона розуміє. Добре розуміє. Вона уявляє собі, як іноді тією дорогою приходить листоноша, і, звичайно ж, «Скажений» Лендон їздить нею, коли вирушає
(ЮС-Ґіпум)
на роботу, але цим рух по ній і обмежується. Тут не буває навіть шкільного автобуса, бо «ми з Полом навчалися вдома». Шкільні автобуси підвозили дітей до «загону для віслюків».
Коли випадав сніг, дорога ставала ще гіршою, а холод робив її іще гіршою — тож, коли приходив холод, ми не вибиралися з хати. Проте того року спочатку не було так погано.
Ми навіть ставили на Різдво ялинку. Бували роки, коли тато провалювався у стан психодіотизму або просто поринав у дивні роздуми, й тоді ми не мали ані ялинки, ані подарунків. — Він коротко й невесело засміявся. — Якось на Різдво він не давав нам спати до третьої ранку, примушуючи нас читати Апокаліпсис, про те, як розламувалися глеки, про пошесті, про вершників на конях різних кольорів, а тоді викинув Біблію на кухню й загорлав: «Хто написав усю цю хрінову нісенітницю! І які недоумки вірують у неї?» Коли тато починав горлати, Лізі, він горлав не гірше, аніж капітан Ахав [58] в останні дні існування свого «Пеквода». Але те Різдво, про яке я тобі розповідаю, було спочатку досить приємним. Знаєш, що ми тоді робили? Ми всі вирушили до Пітсбурґа, де ходили по крамницях і де тато навіть повів нас у кіно — Клінт Іствуд [59] грав там копа і перестріляв мало не все містечко. Від тієї стрілянини в мене розболілася голова, а від попкорну заболів живіт, але мені здавалося, ще ніколи у своєму житті я не переживав такого довбаного чудового дня. Я повернувся додому й почав писати оповідання, в якому про все це розповідалося, й увечері прочитав його Полові. Певно, то була страхітлива фігня, але йому сподобалося — так він мені сказав.
58
Персонаж із роману Мелвілла «Мобі Дік». Капітан китобійного корабля «Пеквод».
59
Культовий американський кіноактор, композитор і кінорежисер (нар. 1930 p.).
— Схоже, він був чудовим братом, — обережно сказала Лізі.
Проте її обережність була зайвою. Він навіть її не почув.
— Я розповідаю тобі все це, аби ти відчула, що все в нас було тоді дуже добре, майже як у нормальній родині, якщо існує така річ, як нормальна родина, в чому я сумніваюся. Але… але.
Він замовкає, замислившись. Потім говорить далі:
— Потім одного дня — до Різдва залишалося вже зовсім небагато — я був нагорі, у своїй кімнаті. Було холодно — холодно, як у відьми за пазухою, — і скоро мав піти сніг. Я лежав у ліжку, читаючи свій урок з історії, але потім виглянув у вікно й побачив тата, який ішов через двір із оберемком дров у руках, і я спустився задніми сходами, щоб допомогти йому скласти дрова в ящик, щоб вони не обдерлися, бо тато завжди лютував, коли підлога біля печі була всіяна уламками кори. А Пол був
10
Пол сидить за столом на кухні, коли його молодший брат, якому лише десять років і якого вже давно треба підстригти, спускається задніми сходами, наступаючи на незав'язані шнурки своїх кедів. Скот думає, чи не запропонувати Полові піти покататися на санчатах із гірки за сараєм, коли дрова буде укладено. Якщо тато не накине їм іще якусь роботу, само собою зрозуміло.
Пол Лендон, стрункий, високий і вже вродливий у свої тринадцять років, сидить над розкритою книжкою. Це «Вступ до алгебри», і Скот не має жодних підстав припускати, що Пол робить щось інше, аніж розв’язує якісь приклади з іксами, аж поки Пол не обертає голову й не дивиться на нього. Скот іще має перед собою три сходинки, які відокремлюють його від підлоги, коли перехоплює погляд Пола. Це відбувається за мить до того, як Пол кинеться на свого молодшого брата, на якого він жодного разу не підняв руку за всі роки їхнього спільного життя, але цієї миті Скотові вистачило, щоб переконатися: ні, Пол не просто сидів за столом і зубрив алгебру. Ні, він не просто навчався, не просто повторював свій урок.
Пол причаївся в засідці.
І не порожнечу він бачить в очах брата, коли Пол підхоплюється зі свого стільця так рвучко, що стілець відлітає назад до стіни, він бачить у них психодіотизм найчистішої проби. Ці очі вже не сині. Щось прорвалося в мозок поза ними і наповнило їх кров’ю. Криваві плями червоніють у кутиках.
Інша дитина прикипіла б до місця й була б убита страховищем, яке лише годину тому було звичайним братом, який нічого не мав на думці, крім вивчення свого уроку, а може, ще міркував про те, що вони зможуть подарувати татові на Різдво, коли об’єднають свої заощадження. Скот, проте, був звичайною дитиною не більшою мірою, аніж Пол. Звичайні діти ніколи не змогли б вижити в родині Скаженого Лендона, і не випадає сумніватися в тому, що лише досвід співжиття з батьковим божевіллям рятує Скота тепер. Він упізнає психодіота одразу, коли його бачить, і не марнує часу на сумніви. Він умить обертається і намагається втекти нагору сходами. Але встигає зробити лише три кроки, перш ніж Пол хапає його за ноги.