Історія Лізі
Шрифт:
Скот дивиться. Спочатку він не може повірити власним очам, і, звичайно ж, він не хоче їм вірити. Великий стіл, навіть придавлений п’ятистами фунтами старовинного ручного друкарського верстата марки «Стреттон», зсунувся майже на три фути від свого первісного місця розташування. Він може бачити квадратні заглибини у твердій долівці там, де він стояв раніше. Ще гірші справи зі сталевим стовпом, який уперся вгорі в плаский металевий фланець. Пофарбований білою фарбою, фланець, у свою чергу, тисне на сволок, який проходить саме під їхнім кухонним столом. Скот бачить темний прямокутник, що залишився на білому металі, і знає, що саме в те місце раніше впирався металевий підпірний стовп. Скот вимірює стовп очима, намагаючись визначити кут його нахилу. Поки що це йому не вдається. Але якщо істота, наділена такою нелюдською силою і далі смикатиме ланцюг… день у день…
— Тату, можна, я спробую знову?
Тато зітхає. Скот обертається, щоб подивитися в це ненависне, страшне й дороге обличчя.
— Тату?
— Пробуй, поки твої щоки тріснуть, — каже тато. — Пробуй — і нехай тобі щастить.
18
Мовчанка в кабінеті над сараєм, де дуже жарко, де її покалічено й де помер її чоловік.
Мовчанка в кімнаті для гостей, де холодно, а її чоловік пішов.
Мовчанка у спальні готелю «Оленячі роги», де вони лежать разом, Скот і Лізі, Тепер ми двоє.
Цю мовчанку порушує живий Скот, який говорить за того, котрий помер у 2006 році й відійшов у 1996 році, й аргументи проти божевілля більш ніж падають; для Лізі Лендон вони просто обвалюються, зазнають цілковитого краху — усе так само.
19
Надворі, поза стінами їхньої кімнати в готелі «Оленячі роги», завиває вітер і хмари рідшають. У кімнаті Скот уриває свою розповідь на той час, поки тягнеться до склянки з водою, яку завжди ставить на столику біля ліжка. Пауза розриває гіпнотичне повернення назад у часі, яке було затягло його у свій плин. Коли він знову починає говорити, він тепер розповідає замість жити, і вона відчуває величезну полегкість.
— Я пробував ще двічі, — каже він. Він вимовляє тепер цю фразу літературною мовою, а не своїм дитячим діалектом. — Я завжди думав, що саме моя третя спроба стала причиною його смерті. Я думав так до сьогоднішньої ночі, але розповідаючи про це — слухаючи, як я розповідаю про це, — я зрозумів набагато більше, ніж сподівався коли-небудь зрозуміти. Я думаю, психоаналітики вивчали цю лікувальну властивість розповіді про давні події, чи не так?
— Я не знаю. — Крім того, їй було на це начхати. — Твій тато звинуватив тебе?
І вона подумала: «Звісно, звинуватив».
Але знову ж таки вона недооцінила усю складність маленького трикутника, який існував на самітній фермерській садибі в Мартенсбурзі, Пенсільванія. Бо, на якусь мить завагавшись, Скот похитав головою.
— Ні. Усе могло б залагодитися, якби він тоді взяв мене у свої обійми — як він зробив після моєї першої спроби — і сказав мені, що це не моя провина, що це нічия провина, що це лише психодіотизм та й годі, як ото рак або церебральний параліч, або щось подібне, але він ніколи цього не зробив. Він лише відтягнув мене однією рукою, і я висів там, як маріонетка, чиї шворки порвалися… а потім ми лише…
У дедалі світліших сутінках Скот пояснює свою мовчанку про своє минуле одним жахливим жестом. Він на секунду притуляє палець до губів — це такий собі блідий знак оклику під його широко розкритими очима — і тримає його там: Тссссс.
Лізі пригадує, як Джоді завагітніла і покинула батьківський дім, і кивком підтверджує своє розуміння. Скот дарує їй вдячний погляд.
— Отже, загалом я зробив три спроби, — розповідає він далі. — Друга була через три або чотири дні після першої. Я старався як міг, але домігся не більшого, ніж у першому випадку. Але на той час уже було видно, що стовп, до якого він був прив’язаний, нахилився, і з’явилося друге півколо екскрементів, трохи далі від першого, бо він пересунув стіл і його ланцюг став досягати далі. Тато почав боятися, що він може відламати ніжку стола, хоч вона й була металева.
— Після своєї другої спроби я сказав татові, що тепер знаю, в чому моя помилка. Я не міг зробити те, що надумав, — не міг забрати його з собою, — бо він був завжди відключений, коли я до нього підходив. І тато мені сказав: «Що ж ти пропонуєш, Скутере, ти хочеш забрати його, коли він буде при тямі й біснуватиметься? Він просто відірве тобі твою хрінову голову». Я сказав, що знаю це. Я знав навіть більше, аніж це, Лізі, я знав, що коли він не відірве мені голову в підвалі, він відірве її в іншому місці, в Місячному Колі. Тому я запитав у тата, чи не може він вивести його з тями лише на трохи — ну, ти розумієш, щоб він лише очманів. Тоді я зміг би підійти до нього й обняти його так само, як я обіймав тебе сьогодні під деревом ням-ням.
— Ой, Скоте, — каже вона. Вона боїться за десятирічного хлопчика, хоч і знає, що великого лиха тоді не сталося; адже він виріс і перетворився на молодика, який тепер лежить у ліжку з нею.
— Тато сказав мені, що це небезпечно. «Ти граєшся з вогнем, Скуте», — сказав він мені. Я це знав, але не бачив іншого виходу. Ми не могли тримати його в підвалі довго; навіть я це розумів. І тоді тато скуйовдив мені волосся й сказав: «Що сталося з малим сцикуном, який боявся стрибнути з лави?» Я здивувався, що він про це пам’ятає, адже він тоді досить глибоко провалився в психодіотизм, і я був гордий.
Лізі думає, що то було за життя, якщо малий хлопець міг пишатися тим, що сподобався такому чоловікові, й нагадує собі, що малому хлопцеві було лише десять років. Йому було десять років, і він мусив жити поруч зі страховищем, посадженим на ланцюг у підвалі. Батько теж був страховищем, але він принаймні був спроможний мислити раціонально протягом якогось часу. Страховищем, яке іноді могло навіть поцілувати сина.
— І тоді… — Скот дивиться в сірі сутінки. На мить крізь хмари визирає місяць. Він накладає бліду й грайливу лапу на її обличчя, перш ніж знову заховатися за хмари. Коли Скот починає говорити далі, вона знову відчуває, як дитина виходить на перший план. — Тато, щоб ти знала, ніколи не запитував, що я бачив, куди я ходив чи що я робив, коли туди ходив, і не думаю, що він запитував про це в Пола — я навіть не певен, чи Пол пам’ятав багато, — але тепер він мене про це запитав. Він сказав «Ну, а якщо ти забереш його отак, як ти думаєш, Скуте, то що буде, як він прийде до тями? Ти думаєш, йому там одразу стане краще? Бо якщо краще йому не стане, то мене там не буде й ніхто не зможе допомогти тобі».
Але я про це подумав, ти розумієш? Я так багато і так довго про це думав, що в мене мало не луснув череп від тих думок. — Скот підводиться на лікті й дивиться на неї. — Я знав, що цьому треба покласти кінець, не гірше, аніж тато. Через стовп. І через стіл. Але також тому, що він почав утрачати вагу і на обличчі в нього з’явилися виразки, бо він їв неправильну їжу — ми давали йому овочі, але все, крім картоплі й цибулі він відкидав, й одне його око, те, яке тато йому колись поранив, стало молочно-білим на червоному тлі. Крім того, зуби в нього почали випадати, а одна рука якось дивно вивернулася. Він став розпадатися, Лізі, а що не розпадалося від відсутності сонячного світла та поганого харчування, він калічив своєю скаженою поведінкою. Ти розумієш?