Історія Лізі
Шрифт:
Він роздушив свою недокурену сигарету в попільничці, легенько взяв її за руки, трохи вище долонь. Його очі танцювали від збудження та чудового настрою — як добре вона пам'ятає доторк його пальців до її тіла в ту ніч.
— Ти мужня дівчина, моя маленька Лізі, — я розповім про це всьому світові. Тримайся й побачимо, що буде.
«І він забрав мене туди, — думає Лізі, сидячи на підлозі в кімнаті для гостей і тримаючи у своїй руці холодну воскову руку чоловіка-ляльки, яка спроможна дихати і яка сидить у кріслі-гойдалці. — Він забрав мене туди, я знаю, що забрав. Але то було сімнадцять років тому, коли ми обоє були молоді й відважні й він був цілком присутній
І тільки його тіло досі перебуває тут. Та чи означає це, що він уже неспроможний відходити фізично, як він робив, коли був дитиною? Як іноді робив і тоді, коли вона його вже знала? Як він утнув у лікарні в Нешвілі, наприклад, коли медсестра не могла його знайти?
І саме тоді Лізі відчуває легкий потиск його руки. Це майже невідчутний потиск, але вона кохає його і тому відчуває його потиск. Його очі досі втуплені в темний екран телевізора над складками жовтої африканки, але його рука стискає її руку, так, вона не може помилитися. Це схоже на потиск на великій відстані, а чом би й ні? Він тепер далеко, дуже далеко, навіть якщо його тіло тут, і там, де він зараз є, він, певно, потискає їй руку з усією своєю силою.
Несподівано Лізі осяває яскравий спалах інтуїції: Скот відкриває дорогу для неї. Бог знає, чого це йому коштує і як довго він може зберігати цю дорогу відкритою, але саме це він робить. Лізі випускає його руку і спинається навколішки, не звертаючи уваги на тріскіт і поколювання в її ногах, які вже майже заснули, і так само не помічаючи пориву холодного вітру, від якого двигтить увесь дім. Вона трохи розгортає африканку, щоб просунути свої руки між боками Скота та його безвільними руками, щоб сплести пальці своїх рук за його спиною й обійняти його. Вона звертає свій гарячковий погляд у напрямку його порожнього погляду.
— Забери мене, — шепоче вона йому і струшує його обм’якле тіло. — Забери мене туди, де ти є, Скоте.
Він ніяк на це не реагує, і вона підвищує свій голос до крику.
— Забери мене, нехай тобі чорт! Забери мене туди, де ти є, щоб я могла повернути тебе додому! ЯКЩО ТИ ХОЧЕШ ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ, ЗАБЕРИ МЕНЕ ТУДИ, ДЕ ТИ Є!
24
— І ти це зробив, — промурмотіла Лізі. — І ти це зробив, і я зробила. Але нехай мене чорти візьмуть, якщо я знаю, чи спрацює це тепер, коли ти помер, а не просто провалився в стан придурка в кімнаті для гостей, але саме так тоді все було, чи не так? Саме так і не інакше.
І вона могла уявити собі, як воно тоді все відбувалося. Воно зберігалося десь у найдальших закутнях її розуму, якась розмита форма за її завісою, але воно було там.
Тим часом ексцедрин почав діяти. Не так дуже, та, можливо, достатньо, щоб вона змогла спуститися сходами до сараю, не зомлівши й не скрутивши собі в’язи. Якщо вона зможе спуститися туди, то зможе й дійти до будинку, де вона знайде справжній наркотик… за умови, що він досі діє. Було б добре, якби він діяв, бо їй треба багато чого зробити й багато куди піти. Піти не в одне місце, і серед них є такі, що лежать дуже далеко звідси.
— Мандрівка на тисячу миль починається з одного першого кроку, Лізі-сан, — сказала вона собі й зіп’ялася на ноги біля книжкової змії.
І знову поплентала повільними кроками, човгаючи ногами по підлозі. Лізі взяла курс на сходи. Їй довелося витратити близько трьох хвилин, щоб подолати їх,
XI
Лізі й озеро
(Тссс — тепер тобі треба сидіти тихо)
1
Лізі найбільше боялася, що спека, яка стояла того пізнього ранку, здолає її й вона впаде непритомна на півдорозі між сараєм і будинком, не дійшовши до своєї мети. Сонце пішло їй назустріч, заховавшись за хмари, і повіяв прохолодний вітерець, остудивши її перегріту шкіру та запалене, розпухле обличчя. На той час, коли вона дійшла до заднього ґанку, глибока різана рана в її груді знову стала боляче пульсувати, але чорні крила були десь далеко. Була важка хвилина, коли вона не могла знайти ключ від будинку, але зрештою її пальці намацали кільце для ключів — невеличкого срібного ельфа — під пакетиком паперових носовичків «Клінекс», які вона зазвичай клала до своєї правої передньої кишені, отже, з цим усе було в порядку. А в домі панувала прохолода. Прохолодний і мовчазний, це був її дім. Дай тільки, Боже, щоб він залишався її домом доти, доки вона догляне за собою. Ніяких телефонних дзвінків, ніяких візитів, ніяких заступників шерифа зростом шість футів, що підійматимуться на задній ґанок з’ясовувати, чи все з нею гаразд. І не допусти, Господи (благаю Тебе, не допусти), щоб знову повернувся Чорний Принц Інкунків.
Вона перетнула кухню й дістала білий пластиковий тазик із-під зливальниці. Їй було боляче нахилятися, дуже боляче, і вона знову відчула теплоту крові, яка текла по її шкірі і якою просякли рештки її подертого топа.
Він почав і вже не зупиниться — ти це розумієш?
Звісно, вона розуміла.
І він повернеться. Байдуже, що ти пообіцяєш, — байдуже, що ти віддаси, він повернеться. Ти це знаєш також?
Так, вона знала й це.
Бо для Джима Дулея його оборудка з Вудбоді та рукописами Скота — то лише передзвін для лілей. Недаремно ж він познущався з твоєї цицьки, а не відрізав тобі вухо або палець.
— Авжеж, — сказала вона, звертаючись до порожньої кухні, яка була спочатку в тіні, а потім несподівано освітилася, коли сонце виглянуло з-за хмари. — Так Джим Дулей уявляє собі великий секс. І наступного разу він візьметься за мою луцьку, якщо копи не зупинять його.
Ти зупиниш його, Лізі. Ти.
— Не говори дурниці, любий, — сказала вона, звертаючись до порожньої кухні своїм найліпшим голосом, голосом Ца Ца Ґабор. [61]
Знову скориставшись правою рукою, вона відчинила шафку над тостером, дістала звідти коробку з пакетиками чаю «Ліптон» і поклала її в білий тазик. Укинула туди й закривавлений квадратик африканки з кедрової скриньки доброї матінки, хоч не мала найменшого уявлення про те, навіщо вона досі носить його з собою. А тоді поплентала до сходів.
61
Популярна американська актриса угорського походження (нар. 1917 р.).