Історія Лізі
Шрифт:
Скот здавався здивованим.
— Ти знаєш, я не думав про це багато років, — сказав він. — Але він справді колись міг. Але це було йому важко, так само як для мене завжди було важко влучити по м’ячу, коли ми грали в бейсбол. Тому здебільшого він доручав це мені, а через якийсь час остаточно втратив будь-яке бажання сюди приходити.
Те запитання, яке вона хотіла поставити йому в автомобілі, стосувалося озера, до якого показував дорогу зламаний знак. Чи це було те саме озеро, про яке він завжди говорив у своїх лекціях? Лізі не стала запитувати, бо відповідь на це, зрештою, була самоочевидною. Його слухачі могли вірити в озеро-міф, у мовне озеро (до якого ми всі приходимо пити, плавати, а іноді й зловити якусь рибу), але вона знала ліпше. Існувало реальне озеро. І вона це знала, тому що знала його. А тепер вона це знала ще й тому, що там була. До того озера можна було дійти зі Щасливого Пагорба стежкою, яка вела в Зачарований Ліс; вам треба було проминути і Гарне Дерево, і цвинтар, щоб туди потрапити.
— Я пішла туди, щоб його забрати, — прошепотіла вона, стискаючи в руці лопату. А потім із надривом сказала: — О Боже, я пам’ятаю місяць. — І її тіло так боляче вкрилося сиротами, що вона конвульсивно стала корчитися в ліжку.
Місяць. Атож. Криваво-помаранчевий місяць над головою, такий несподівано інший, аніж північне сяйво та вбивчий холод, які вона щойно залишила за собою. То був сексуальний місяць, місяць, що навіював гостру тугу за літом, витончено темний місяць, місяць, що освітлював кам’яне ложе долини поблизу від озера ліпше, ніж вона могла б бажати. Вона бачила його тепер майже так само добре, як і тоді, тому що він прорвався крізь багряну завісу, він майже роздер її навпіл, але пам’ять була лише пам’яттю, і Лізі була переконана, що пам’ять завела її так далеко, як тільки могла. Їй треба ще зовсім трохи — можливо, знайти одну або дві фотографії у книжковій змії, — але зовсім небагато, і тоді їй залишиться тільки реально дістатися туди, до Місячного Кола.
Але питання в тому, чи зможе вона?
І ще одне запитання спало їй на думку: А що як він тепер схований під саваном?
На якусь мить у її свідомості промайнув образ. Вона побачила багато мовчазних постатей, загорнутих у старомодні савани. Лише вони там сиділи. І їй здалося, вони дихають.
Вона затремтіла всім тілом. Біль пронизав її пошматовану грудь, попри таблетки вікодину, які вона проковтнула, але вона ніяк не могла зупинити це тремтіння, лишалося тільки чекати, коли воно припиниться само собою. Коли воно припинилося, вона знову набула спроможність мислити практично. Головне, чи зможе вона проникнути в той інший світ сама-одна… бо вона мала туди потрапити, незалежно від того, чи всі там заховані під саванами, чи ні.
Скот був спроможний ходити туди сам-один і був спроможний брати із собою свого брата Пола. Уже дорослим він зміг забрати туди Лізі з «Оленячих рогів». Але критичним питанням для неї тепер було, а що ж сталося через сімнадцять років, тієї холодної січневої ночі 1996 року.
— Він не зовсім відійшов, — прошепотіла вона. — Він потис мою руку.
Так, і вона тоді подумала, що, можливо, він десь стискає її руку з усієї сили, та чи означало це, що саме він забрав її тоді до себе?
— Я також стала його гукати, — промовила Лізі з усмішкою на губах. — Сказала йому, що коли він хоче повернутися додому, він повинен забрати мене туди, де він був… І я завжди думала, він це зробив…
Ти верзеш дурниці, маленька Лізі, ти ніколи про це не думала взагалі. Хіба не так? Ти не думала про це до самого сьогоднішнього дня, коли твою цицьку розітнули, як кришку на коробці консервів, і тобі довелося подумати. Чи він забрав тебе до себе в ту ніч? Чи не забрав?
Вона вже мало не дійшла висновку, що це було одним із тих запитань — як проблема курки-яйця, — на які не існує задовільної відповіді, коли раптом пригадала його улюблений вислів: Лізі, та ти просто геній!
Тож, виходить, вона сама це зробила 1996 року. Та хай навіть так, але ж Скот тоді був живий, і той потиск руки, хоч яким слабким він був, повідомив їй, що він на цьому боці, що до нього можна дійти…
— Вона ще тут, — сказала собі Лізі. І знову стиснула в руці держално лопати. — Дорога, яка туди веде, досі тут, вона мусить бути тут, бо він усе це приготував. Він приготував для мене ці паскудні пошуки була, щоб я була готова. А тоді, учора вранці, коли я лежала в ліжку з Амендою… то був ти, Скоте, я знаю, що то був ти. Ти сказав, що мене чекає кривавий бул… і приз… трунок, ти сказав… і ти назвав мене «любою дитиною». Тож де ти тепер? Де ти, коли я так потребую, щоб ти мене забрав?
Ніякої відповіді, лише цокання годинника на стіні.
Заплющ очі. Він сказав це також. Нехай працює твоя уява. Дивись уважно. Це допоможе. Ти чемпіон у цьому, Лізі.
— Я хотіла б ним бути, — сказала вона, звертаючись до осяяної сонцем спальні, у якій Скота не було. — О мій любий, я хотіла б ним бути.
Якщо у Скота Лендона й була якась фатальна вада, то це схильність багато думати, але для неї це ніколи не було проблемою. Якби вона зупинилася і спробувала обміркувати ситуацію, яка склалася того спекотного дня в Нешвілі, Скот, безперечно, загинув би. Натомість вона просто діяла і врятувала йому життя лопатою, яку й тепер тримає в руках.
Я спробував прийти сюди, взявши із сараю татову лопату, але вона не захотіла піти зі мною.
А чи захоче з нею піти срібна лопата з Нешвіла?
Лізі думає, що так. І це добре. Вона хотіла мати її при собі.
— Ми з тобою друзі до кінця, — прошепотіла вона й заплющила очі.
Вона збирала докупи спогади про Місячне Коло, які тепер стали дуже живими, коли раптом тривожне запитання увірвалося в її глибоку зосередженість — ще одна позначена сумнівом думка, яка збила її з головного шляху її роздумів.
А який там час, маленька Лізі? О, я маю на увазі не годину, а день там чи ніч? Скот це завжди знав — принаймні він казав, що знає, — але ти не Скот.
Ні, але вона пам’ятала одну з його улюблених мелодій рок-н-ролу: «Нічний час — це той час, що треба». У Місячному Колі нічний час був не тим часом, що треба, часом, коли запахи перетворювалися на сморід, а їжа могла отруїти тебе. Нічний час був тим часом, коли виходили сміюни — істоти, що бігали на чотирьох, але іноді ходили на двох, як люди, й роззиралися навколо. Були там й інші істоти, ще гірші.
Такі істоти, як Довгий хлопець Скота.
Він дуже близько, моя люба. Ось що він сказав їй, коли лежав під гарячим нешвілським сонцем того дня, коли вона була певна, що він помирає. Я чую, як він їсть. Вона намагалася сказати йому, що вона не розуміє, про кого він говорить; він ущипнув її і сказав, щоб вона не ображала його розум. Або свій власний.
Він сказав так тому, що я там була. Тому, що я чула сміюнів і повірила йому, коли він сказав, що там чатують і інші істоти, небезпечніші. І вони там справді були. Я бачила ту прояву, про яку він говорив. Я бачила її 1996 року, коли подалася в Місячне Коло, щоб привести його додому. Я бачила лише її бік, але цього досить.