Історія Лізі
Шрифт:
(нагадує про)
з чеканням. Просто сидіти… й дивитися понад цими сонними водами… і чекати. Воно прийде, думаєте ви. Воно прийде скоро, я знаю. Але ви достоту не знаєте, що це, і так минають роки.
Звідки ти все це знаєш, Лізі?
Мабуть, їй сказав місяць, припускає вона; і північне сяйво, яке обпалює тобі очі своїм холодним блиском; і ніжно-терпкі пахощі троянд та франжипанів на Щасливому Пагорбі; про це ж таки завжди казали їй очі Скота, коли він докладав усіх зусиль, щоб пручатися, пручатися, пручатися. Коли з усіх сил стримував себе, щоб не звернути на стежку, яка приводила до цього озера.
Дедалі більше й більше реготливих голосів озиваються в гущавині лісу, а тоді лунає якийсь рик, що вмить усіх заспокоює. Позад неї дзеленчить дзвоник, потім і він затихає.
Я мушу поквапитися.
Атож, хоч вона й відчуває, що поспіх не відповідає духові цього місця. Вони мають якомога скоріше повернутися до свого будинку на пагорбі Шуґар Топ, і не тому, що тут на них чигає небезпека нападу диких звірів, людожерів і тролів
(страховищ зелених і страховищ чорних)
та інших дивних істот, які живуть у хащах Зачарованого Лісу, де завжди темно, як у тюремному підземеллі, й куди ніколи не проникають промені сонця, а тому, що чим довше Скот залишатиметься тут, тим менш імовірно, що їй пощастить забрати його додому. А також…
Лізі уявляє собі, як вона дивиться на місяць, що світиться, наче холодний камінь на тихій поверхні озера внизу, — і думає:
Мене можуть зачарувати.
Так.
Старі дерев’яні сходи спускаються косогором униз. Біля кожної сходинки лежить камінь, і на кожному з них вирізьблене якесь слово. Вона може прочитати ці слова в Місячному Колі, але знає, вони не означатимуть нічого для неї, коли вона повернеться додому; і вона не зможе також пригадати нічого, крім найпростішого: /тк/ означає хліб.
Сходи закінчуються більш пологим схилом, який тягнеться ліворуч до самого озера. Тут виблискує в присмерковому світлі пляж, покритий дрібненьким білим піском. Над пляжем, витесані у скельній стіні, наче широкі східці, тягнуться кам яні лави завдовжки футів двісті, що дивляться на озеро. Тут знайшлося б місце для тисячі або й двох тисяч людей, якби вони сиділи щільно на тих лавах, але їх тут значно менше. Вона бачить їх не більш як п’ятдесят або шістдесят загалом, і більшість сидять закутані в якісь тонкі білі тканини, схожі на савани. Але якщо вони мертві, як вони можуть сидіти? Але чи треба їй це знати й навіщо?
На пляжі, досить далеко одне від одного, стоять ще зо два десятки. А кілька людей — шестеро або восьмеро — мовчки бродять у воді. Коли Лізі досягає кінця сходів і прямує до пляжу, легко ступаючи ногами по глибоко вдавленій у пісок борозні стежки, якою перед нею пройшло багато інших ніг, вона бачить, як одна жінка нахиляється і починає вмивати собі обличчя. Вона вмивається дуже повільними рухами, ніби робить це уві сні, й Лізі пригадує той день у Нешвілі, пригадує, як усе раптом стало рухатися дуже повільно, коли вона зрозуміла, що Білявчик хоче вистрелити в її чоловіка. Це теж було наче сон, але сном воно не було.
І тут вона бачить Скота. Він сидить на кам’яній лаві, у дев'ятому чи десятому ряді від озера. Він і досі закутаний в африканку доброї матінки, але закутаний не цілком, бо тут тепло. Вона лише лежить у нього на колінах, а її краї звисають, затуляючи йому ноги до самих ступень. Вона не може зрозуміти, як африканка може бути і тут, і в їхньому будинку на пагорбі Шуґар Гіл водночас, і думає: Можливо, це тому, що деякі речі є незвичайними. У той спосіб, у який є незвичайним Скот. А вона? Чи якась версія Лізи Лендон досі перебуває в будинку на Шуґар Топ Гіл? Вона думає, що ні. Вона думає, що вона, маленька Лізі, особа цілком звичайна. Вона думає, що — на краще це чи на гірше — але вона повністю тут. Або повністю відійшла, залежно від того, про який світ ви говорите.
Вона стримує дихання, маючи намір покликати його на ім’я, але не кличе. Могутня інтуїція зупиняє її.
Тссс, думає вона. Тссс, маленька Лізі, тепер
10
Тепер тобі треба мовчати, подумала вона, як і тоді, у січні 1996 року.
Усе тут залишилося таким, яким було й тоді, лише тепер вона бачила все це трохи краще, бо прийшла трохи раніше. Тіні в кам’янистій долині, у якій притулилося озеро, ще тільки почали збиратися. Поверхня води мала обриси, дуже схожі на обриси жіночих стегон. На кінці пляжу, де стегна мали переходити в талію, був білий піщаний берег у формі наконечника стріли. На цьому березі, досить далеко одне від одного, стояли четверо людей, двоє чоловіків і дві жінки, захоплено дивлячись на озеро. У воді було ще з півдесятка людей. Ніхто не плавав. Більшості вода сягала не вище ніж по литки; одному чоловікові вона сягала до пояса. Лізі хотілося побачити, який вираз був на обличчі цього чоловіка, але вона була ще надто далеко від нього. За людьми, які бродили у воді, й людьми, які стояли на березі, — це були ті, які ще не набралися мужності намочитися, була переконана Лізі, — був мис, що підіймався крутим косогором, у якому було вирубано кілька десятків, а може, й кілька сотень кам’яних лав. На них, широко розсіяні, сиділи близько двохсот людей. Коли вона приходила сюди вперше, їх було п’ятдесят або шістдесят, якщо вона правильно пам’ятала, але цього вечора їх було значно більше. Але на кожну людину, яку вона могла бачити, було не менш як чотири постаті в тих жахливих
(саванах)
білих одіяннях.
Тут також цвинтар. Ти пам'ятаєш?
— Так, — прошепотіла Лізі.
Грудь у неї знову дуже заболіла, але вона дивилася на озеро й пригадувала пошматовану склом руку Скота. Вона також пригадала, як швидко він одужав, коли божевільний прострелив йому легені, — лікарі були вкрай здивовані. Тут були для неї кращі ліки, аніж вікодин, і зовсім недалеко.
— Так, — сказала вона знову й пішла вниз стежкою, але цього разу для неї була велика й трагічна різниця: тут не було Скота Лендона, який би сидів на лаві внизу.
Перед тим, як стежка мала закінчитися біля пляжу, вона побачила ще одну стежку, яка відгалужувалася ліворуч і віддалялася від озера. Лізі знову затопив потік спогадів, коли вона побачила місяць
11
Вона бачить, як місяць підіймається в розколині, що утворилася в масивній гранітній улоговині, на дні якої лежить озеро. Це місяць роздутий і величезний, такий самий, яким він був тоді, коли її майбутній чоловік привів її в Місячне Коло з їхньої кімнати в «Оленячих рогах», та коли розколина стає вгорі ширшою, його хворобливе червоно-помаранчеве обличчя розламується на сегменти з нерівними краями — силуетами дерев та хрестів. Дуже багатьма силуетами хрестів. Лізі дивиться на цей ліс хрестів, який, певно, є простим сільським цвинтарем. Як і той хрест, що його Скот поставив для свого брата Пола, ці хрести також, мабуть, дерев’яні, і хоч деякі з них досить великі, а деякі прикрашені оздобами й візерунками, усі вони мають вигляд хрестів саморобних, а окремі — до того ж і зношений вигляд. Є там також надгробки круглої форми, й, можливо, якісь із них витесані з каменю, проте в сутінках, які дедалі густішають, Лізі не може сказати цього напевне. Світло місяця, який підіймається над обрієм, радше перешкоджає щось там чітко роздивитися, аніж допомагає, бо все освітлюється ним із протилежного від Лізі боку.
Якщо тут зовсім близько цвинтар, то чому він поховав Пола не на ньому? Чи не тому, що він помер психодіотом?
Вона цього не знає, і їй, зрештою, байдуже. Але не байдуже їй до того, що стосується Скота. Він сидить на одній із лав, ніби глядач спортивних змагань, які не мають великої популярності, і якщо вона хоче зробити щось, то їй треба негайно братися за діло. «Пильнуй за тим, щоб твоя струна завжди бренькала», — сказала б їхня добра матінка — це був один із висловів, які вона виловила з озера.