Історія Лізі
Шрифт:
Він розпалює вогонь на кухні, підкинувши в піч кілька дубових полін із ящика для дров, і стелить їм імпровізовану постіль на лінолеумі — повітряний матрац і кілька ковдр. Коли вони лягають, він бере її в обійми.
— Я боюся заснути, — признається вона. — Я боюся, що, коли прокинуся вранці, вогонь у печі вже погасне, а ти знову відійдеш.
Він хитає головою.
— Зі мною все гаразд. Це минуло — на якийсь час.
Вона дивиться на нього з надією і сумнівом.
— Ти й справді це знаєш чи кажеш так для того, щоб утішити свою маленьку дружину?
— А ти як гадаєш?
Вона думає, що хоч той Скот, із яким вона жила, починаючи з листопада, і не був привидом, а проте їй однаково важко повірити в таке дивовижне перетворення.
— Тобі начебто краще, але хіба одне моє бажання може творити такі чудеса?
У печі стріляють дрова, і вона підстрибує. Він пригортає її міцніше. Вона припадає до нього з якоюсь розпачливою відчайдушністю. Під ковдрами тепло; тепло в його обіймах. Крім нього, їй більше нічого не треба в цій темряві.
Він каже:
— Ця… ця хвороба, яка завдала стільки горя моїй родині… вона приходить і відходить. Коли вона відходить — це так, ніби тебе відпустила судома.
— Але вона знову прийде?
— Мій батько нічого не знав про ту частину, яка відходить. Мене тягло… в те місце, де ти мене знайшла… раніше… двічі. Уперше це сталося за рік до того, як ми зустрілися. Того разу мене врятувала пиятика та рок-музика. Удруге…
— У Німеччині, — сказала вона без найменшого сумніву в голосі.
— Так, — погодився він. — Того разу ти мене врятувала, Лізі.
— Як близько, Скоте? Як близько була від тебе ця халепа в Бремені?
— Дуже близько, — просто відповідає він, і від його слів у неї мороз іде поза шкірою. Якби вона втратила його в Німеччині, вона втратила б його назавжди. Mein Gott. — Але то був тихий легіт супроти цього останнього випадку. Це був ураган.
Вона хотіла б запитати його про ще дещо, але найбільше їй хочеться просто тримати його й вірити йому, коли він каже, що, можливо, все буде гаразд. Так само ми віримо лікареві, думає вона, коли той каже, що рак відступає й уже ніколи не повернеться.
— Але зараз із тобою все гаразд.
Їй треба, щоб він іще раз це підтвердив. Їй конче треба.
— Атож. Я міцно стою на ногах, як то кажуть.
— А… він?
Їй не треба нічого уточнювати. Скот знає, про що вона каже.
— Він давно вже знає мій запах і знає форму моїх думок. Після стількох років ми практично можемо вважати себе старими друзями. Він міг би, мабуть, мене забрати, якби хотів, але це коштувало б йому певних зусиль, а той хлоп’яга ледачий. Але також… щось охороняє мене, щось на світлій стороні рівняння. Бо існує й світла сторона, ти знаєш. Ти не можеш цього не знати, бо ти її частина.
— Колись ти мені сказав, що міг би його покликати, якби захотів. — Вона каже це дуже тихо.
— Так, міг би.
— И іноді тобі хочеться покликати його. Правда ж?
Він не заперечує, а надворі вітер виє, виспівуючи довгу холодну ноту під дахом і карнизами. Але тут, під ковдрами, біля кухонної печі, тепло. Їй тепло з ним.
— Залишайся зі мною, Скоте, — каже вона.
— Я залишуся, — відповідає він. — Я залишатимуся з тобою доти
16
— Доки зможу, — закінчила за нього Лізі.
До її свідомості дійшло одразу кілька речей. По-перше, вона усвідомила, що повернулася у свою спальню та на своє ліжко. По-друге, що ліжко доведеться перестелити, бо вона повернулася на нього в наскрізь промоклому одязі й принесла на своїх мокрих ногах прибережний пісок із іншого світу. По-третє, що вона тремтить, хоч у кімнаті зовсім не холодно. По-четверте, що в неї вже немає срібної лопати; вона залишила її позад себе. І останньою її думкою було, що коли загорнута в саван постать, яка сиділа на кам’яній лаві, була справді її чоловіком, то вона, безперечно, побачила його востаннє; її чоловік був тепер однією з тих захованих під саванами істот, був непохованим трупом.
Лежачи на своєму мокрому ліжку у промоклих шортах, Лізі вдарилася у сльози. Тепер їй треба було багато чого зробити, й більшість етапів цієї роботи тепер чітко прояснилися в її свідомості. Вона подумала, що, можливо, така ясність — це вже частина її призу в кінці останніх пошуків була, як і налаштував їй Скот, але спершу їй треба закінчити сумувати за своїм чоловіком. Вона поклала долоню собі на очі й так лежала протягом наступних п’яти хвилин, схлипуючи, аж поки очі в неї розпухли так, що вона не могла підняти повіки, а горло їй заболіло. Вона ніколи не думала, що відчуватиме таку потребу в ньому і що їй бракуватиме його так сильно. Це було справжнє потрясіння. Проте водночас, і хоч поранена грудь їй досі боліла, Лізі подумала, що вона ніколи не почувала себе так добре, не відчувала такої радості від думки, що вона жива й готова дати будь-кому під зад, не зважаючи на імена.
Як іноді кажуть.
XII
Лізі у Ґрінлоні
(Рожеві троянди)
1
Вона подивилася на годинник на нічному столику, коли стягувала з себе свої промоклі шорти, й усміхнулася не тому, що в часі за десять хвилин дванадцята було щось первісно кумедне, а тому, що їй пригадався один із рядків Скруджа, [65] з різдвяної колядки: «Духи зробили це все за одну ніч». Лізі здавалося, ніби щось зробило дуже багато в її власному житті за дуже короткий період часу, переважно за останні кілька годин.
65
Персонаж Діккенса.
«Але ти повинна пам’ятати про те, що ти жила в минулому, а це забирає дивовижно малу частку людського життя», — подумала вона… і після роздумів, що тривали не більш як хвилину, засміялася коротким уривчастим сміхом, який, либонь, видався б божевільним кому завгодно, хто стояв би в протилежному кінці коридору.
«Це добре, смійся, люба моя дитино, тут немає нікого, крім нас, синиць», — подумала вона, йдучи до ванної кімнати. Цей гучний, безтурботний сміх знову став вихоплюватися з неї і зненацька урвався, коли їй раптом спало на думку, що Дулей може бути десь тут. Він міг принишкнути в підвалі або в одній із великих стінних шаф, яких було чимало в будинку. Він міг обливатися потом цього пізнього ранку на горищі, прямо над її головою. Вона знала про нього не дуже багато й готова була це визнати, але думка про те, що він заховався десь у домі, цілком відповідала тому, що вона знала. Він уже довів, що був відчайдушним сучим сином.