Історія Лізі
Шрифт:
Вона боялася, що наговорила надто багато для звичайного повідомлення на автоматичному відповідачі, але насправді її послання було цілком нормальним. Але що зробить Дулей, коли зателефонує на цей номер і почує його? Беручи до уваги його божевілля, Лізі не могла точно передбачити його реакцію. Можливо, він урве радіомовчанку й подзвонить професорові в Пітсбурґ? Можливо. Перекаже чи не перекаже професор її послання, якщо Дулей із ним сконтактується, теж було годі передбачити, і, мабуть, це не мало ваги. Для неї було майже однаково, чи Дулей подумає, що вона справді готова укласти з ним угоду, чи дійде висновку, що вона просто його морочить. Вона хотіла тільки домогтися, щоб він нервувався
Вона не наважилася залишити записку на дверях — було вельми ймовірно, що заступник шерифа Бекман або заступник шерифа Олстон прочитають її набагато раніше, аніж на це матиме шанс Дулей, — і це, можливо, означало б зайти надто далеко. Поки що вона зробила все, що могла зробити.
«І невже ти сподіваєшся, що він і справді прийде до тебе о восьмій годині, Лізі? Весело збіжить угору сходами, сповнений упевненості й довіри?»
Ні, вона не сподівалася, що він весело збіжить угору сходами, і не сподівалася, що він буде сповнений чогось іншого, крім божевілля, яке вона вже спізнала на собі, але вона сподівалася, що він прийде. Він буде обережний, як дика тварина, він ретельно перевірить, чи тут немає якоїсь пастки, можливо, прослизнувши сюди з лісу не пізніш як опівдні, але Лізі вірила в те, що інтуїція підкаже йому: ідеться не про трюк, який вона опрацювала разом із департаментом шерифа або з державною поліцією. Він здогадається про це, почувши з її голосу, як вона прагне йому догодити, а крім того, після всього, що він їй зробив, він має всі підстави вважати, що вона тепер почуває себе коровою, приреченою на заріз. Вона прослухала своє послання двічі й задоволено кивнула головою. Атож. На поверхні її голос звучав, як голос жінки, котра прагне якомога швидше покінчити з вельми прикрою справою, але вона мала підстави сподіватися, що Дулей відчує під її словами страх і біль. Тому, що він сподівається їх почути, й тому, що він божевільний.
Лізі також думала, що тут має спрацювати ще одна важлива обставина. Вона одержала свій трунок. Вона здобула свій бул, і це зробило її сильною в якомусь первісному розумінні. Це може тривати недовго, але то байдуже, головне, що якась частка цієї сили — якась частка цієї таємничої надприродної снаги — тепер перейшла на магнітну стрічку автоматичного відповідача. Вона сподівалася, що коли Дулей зателефонує, він її почує й відреагує на неї.
4
Її мобільник досі був у БМВ, і тепер цілком заряджений. Вона хотіла повернутися назад до свого маленького офісу в сараї й перезаписати повідомлення на автоматичний відповідач, назвавши там номер свого мобільного телефону, але потім до неї дійшло, що вона не знає його. «Ти так рідко телефонуєш сама собі, серденько», — подумала вона і знову засміялася гучним, уривчастим сміхом.
Вона повільно під’їхала до кінця під’їзної алеї, сподіваючись, що заступник шерифа Олстон буде там. Він і справді був там, здавшись їй більшим, аніж звичайно, і якимсь первісним також. Лізі вийшла з машини й підняла руку на знак привітання. Він не викликав допомогу й не закричав із переляку, коли побачив її обличчя; він лише всміхнувся й також жестом відповів на її привітання.
Безперечно, Лізі обміркувала можливість вигадати якусь історію, якщо вона застане заступника шерифа на чергуванні, розповісти йому, ніби «Зак Мак-Кул» зателефонував їй і повідомив, що вирішив повернутися до своєї нори в Західній Вірджинії й забути про письменникову вдову; адже навколо неї вештається забагато полісменів-янкі. Звичайно, вона не стала б відтворювати йому його акцент і, певно,
У всякому разі, вона відмовилася від думки брехати чи то Олстонові, чи то Бекману більше, ніж у цьому була потреба. Вони були копами, вони докладали всіх зусиль, щоб її захистити, а в усьому іншому вони, звичайно, не ловили зорі з неба.
— Як вам ведеться, місіс Лендон?
— Непогано. Я зупинилася сказати вам, що їду до Оберна. Моя сестра там у лікарні.
— Мені дуже прикро це чути. Святого Майкла та Джорджа чи в Королівській?
— У Ґрінлоні.
Вона не була певна, що він знає цю лікарню, але з того, як він спохмурнів, зрозуміла, що знає.
— Розумію, вам не дуже весело… але принаймні сьогодні чудова погода для подорожі. Але раджу вам повернутися ще до вечора. Радіо повідомляє, що будуть великі бурі та грози, а надто тут, на заході.
Лізі розглянулася навколо й усміхнулася, спочатку дневі, який і справді був чудовим літнім днем, а тоді — заступникові шерифа Олстонові.
— Так і зроблю. Дякую за попередження.
— Без проблем. Ніс у вас нібито трохи розпух. Укусила якась комаха?
— Комарі іноді завдають мені цього клопоту, — сказала Лізі. — Здається, в мене також припухла верхня губа. Не бачите?
Олстон став придивлятися до її губів, по яких Дулей зовсім недавно ляскав розкритою долонею та її зворотним боком.
— Ні, — сказав він. — Не можу сказати, що я там щось бачу.
— Це добре, значить, бернадрил діє. Але іноді від нього мене тягне в сон.
— Якщо так буде, то зупиніть машину й подрімайте. Не мучте себе.
— Добре, тату, — сказала Лізі, й Олстон засміявся. Він також трохи почервонів.
— До речі, місіс Лендон…
— Лізі.
— Атож, мем. Лізі. Телефонував Енді. Він просив, щоб ви під’їхали до офісу шерифа, коли вам буде зручно, й написали офіційну заяву у своїй справі. Щоб ми могли підшити її до офіційних документів. Ви це зробите?
— Так. Я спробую заїхати туди, коли повертатимуся з Оберна.
— Я відкрию вам невеличкий секрет, місіс Лен… Лізі. Наші обидві секретарки їдуть додому раніше, якщо наближається великий дощ. Вони живуть поза дорогою на Моттон, а наші путівці перетворюються на бурхливі потоки, коли з неба ллє. Там треба було б прокласти нові дренажні труби.
Лізі знизала плечима.
— Там видно буде! — сказала вона і з демонстративним переляком подивилася на свого годинника. — Ой, леле, гляньте! Мені вже давно час бути в дорозі. Якщо вам треба буде в туалет, заходьте, не соромтеся, заступнику Олстон, там…
— Мене звати Джо. Якщо ви Лізі, то я Джо.
Вона прощальним жестом підняла руку.
— Гаразд, Джо. Ключ до дверей заднього ходу під ґанком. Якщо ви там трохи помацаєте рукою, думаю, ви його знайдете.
— Пошук — моя професія, — сказав він із простодушним виразом обличчя.
Лізі вибухнула сміхом і подала йому руку. Заступник шерифа Джо Олстон теж весело усміхнувся. Вони стояли на сонці біля поштової скриньки, в якій вона знайшла забитого коморного кота Ґеловеїв, і його голова здіймалася над її головою щонайменше футів на п’ять.