Історія Лізі
Шрифт:
На озеро.
Вона дивиться на озеро вранці, дивиться на озеро пополудні, дивиться, як на ньому виграє проміння призахідного сонця, дивиться, як воно мерехтить у світлі зірок та місяця, як підіймаються над його поверхнею тонкі спіральки пари, схожі на сни забуття.
Лізі знову відчула у своєму роті приємний солодкий смак, той самий, який вона вперше відчула вранці, коли прийшла до тями, й подумала: «Це з озера. Мій приз. Мій трунок. Два ковточки. Один для мене, а другий…»
— А другий для тебе, — сказала вона.
І одразу її наступний крок став для неї таким очевидним, що вона не могла зрозуміти, чому вона згаяла стільки часу. Усе ще тримаючи Аменду за руки, Лізі нахилилася вперед і наблизила своє обличчя до обличчя сестри. Очі Аменди й далі не були сфокусовані й утуплені кудись удалину під її рівненько підстриженим сірим волоссям, ніби вона дивилася крізь Лізі. І лише тоді, коли Лізі просунула руки під лікті Аменди, спочатку притиснувши її до місця, а тоді притуливши свої губи до губів сестри, лише тоді очі Аменди широко розплющилися з виразом запізнілого розуміння; лише тоді почала Менда пручатися, та було вже пізно. З рота Лізі бризнув солодкий потік, коли її другий ковток із озера змінив напрямок свого руху на зворотний. Вона застосувала свій язик, щоб розтулити Амендині губи, і коли вона відчула, як другий ковток води, яку вона випила з озера, перетік із її рота в рот сестри, Лізі побачила озеро в досконало прозорому світлі дня, побачила набагато краще, аніж під час своїх попередніх спроб зосередитися, хоч якими вони були напруженими. Вона вдихала пахощі франжипанів і бугенвілій, змішані з глибоким і якимсь засмученим запахом олив — вона знала, що так пахнуть серед дня закохані дерева. Вона відчувала утрамбований гарячий пісок під своїми ногами, ноги в неї були босі, бо її кеди не вирушили з нею в цю подорож. Її кеди не вирушили, але вона вирушила, вона сюди добулася, вона була
8
Вона була в Місячному Колі, вона стояла на теплому спресованому піску пляжу, й цього разу яскраве сонце висіло в неї над головою й мерехтіло не тисячею зблисків на поверхні озера, як було раніше, а, мабуть, мільйонами. Бо ця вода була ширшою. Якусь мить Лізі дивилася на неї, зачарована, а також на великий корабель із вітрилами, який плив по ній. І коли вона дивилася на неї, вона несподівано зрозуміла те, що сказала їй невідома істота, яка лежала в Амендиному ліжку.
Яким буде мій приз? запитала тоді Лізі, й істота — котра в якийсь дивний спосіб була Скотом і Амендою водночас — сказала їй, що її призом буде трунок. Та коли Лізі запитала, чи йдеться про кока-колу, істота відповіла: Тихше. Нам треба дивитись на рожеві троянди. Лізі тоді подумала, що істота говорить про квіти. Вона забула, що колись давно це слово мало й інше значення. Магічне.
Саме цей корабель, що ковзав по синій і мерехтливій воді, мала тоді на увазі Аменда… бо то таки була Аменда; Скот, безперечно, не міг знати про цей чудесний корабель дитячої мрії.
Отже, вона дивилася не на озеро; вона дивилася на гавань, де кидав якір лише один корабель, корабель, збудований для бравих дівчаток-піратів, які наважилися вийти в море на пошуки скарбів (і хлопців). А хто їхній капітан? Не хто інший, як відважна Аменда Дебушер, бо хіба колись давно корабель під вітрилами не був найзаповітнішою мрією Менди? Колись давно, коли вона не була такою зовні сердитою і такою внутрішньо наляканою?
Тихше. Нам треба дивитись на рожеві троянди.
О Амендо, подумала Лізі — майже зі смутком. Це озеро, до якого всі ми приходимо пити, це — чаша нашої уяви, а тому не дивно, що кожен бачить його по-своєму, трохи інакше, ніж інші. Те озеро, яке вона бачила перед собою тепер, було версією Аменди, її дитячою мрією. Проте кам’яні лави були тими самими, й це дало Лізі підстави думати, що вони принаймні були реальністю цього кам'яного ложа. Сьогодні на них сиділо двадцятеро або тридцятеро людей, що замріяно дивилися на воду, і приблизно стільки ж постатей у саванах. У світлі дня ці останні були хворобливо схожі на комах, обплутаних білою павутиною.
Вона швидко знайшла поглядом Аменду, яка сиділа на лаві десь приблизно у дванадцятому ряді. Лізі проминула двох мовчазних споглядачів і одну закутану в саван постать на шляху до сестри. Вона сіла на лаву поруч із нею і знову взяла у свої руки руки Менди, які не були порізані й навіть не мали шрамів.
І коли Лізі їх узяла, пальці Аменди дуже повільно, але рішуче стислися на її пальцях. Дивна впевненість опанувала тоді Лізі. Аменда не потребувала ані другого ковтка озерної води з рота Лізі, ані Лізі не було потреби умовляти її забрести у воду для цілющого занурення. Аменда справді хотіла повернутися додому. Велика її частина чекала, коли її хтось порятує, як чекала спляча принцеса у відомій казці… або хоробра дівчина-пірат, запроторена до тюремного підземелля. І скільки з цих не загорнутих у савани людей перебувають у такій самій ситуації. Лізі бачила, що зовні їхні обличчя спокійні, а очі невиразні, проте це не означало, що деякі з них не волають усередині, щоб хтось прийшов і допоміг їм знайти дорогу назад, додому.
Лізі, яка могла допомогти лише своїй сестрі — мабуть, лише своїй сестрі, — затремтіла на цю думку.
— Амендо, — сказала вона, — ми зараз підемо додому, але ти маєш допомогти мені.
Спочатку ніякої реакції з боку Аменди. Потім вона озвалася дуже слабким голосом, дуже тихо, ніби розмовляла уві сні:
— Лі-зі? Ти пила… цей паскудний пунш?
Лізі засміялася, попри власну хіть.
— Трошки. Задля чемності. А тепер подивися на мене.
— Я не можу. Я дивлюся на «Рожеві троянди». Я хочу бути піратом… і вийти в море… — Її голос ставав усе тихшим… — за сьоме море… на пошуки скарбів… Острови Людожерів…
— То були дитячі фантазії, — сказала Лізі. Їй дуже не подобалася різкість, яку вона чула у власному голосі, вона почувала себе так, ніби витягувала із піхов меч, щоб убити дитину, яка тихо лежала на траві, нікому не завдаючи шкоди. Бо хіба не такою безневинною дитиною була й дитяча мрія? — Це лише місце, яке хоче тебе зловити. Це як… як бул.
Здивувавши її — здивувавши й завдавши їй прикрості, — Менда промовила:
— Скот сказав мені, що ти спробуєш прийти. Якщо я потребуватиму тебе, сказав мені він, — ти неодмінно спробуєш прийти.
— Коли, Менло? Коли він тобі це сказав?
— Він любив тут бувати, — промовила Аменда й глибоко зітхнула. — Він називав це Місячною Дниною чи якось так. Він сказав, що любити легко. Занадто легко.
— Коли, Мендо, коли він це сказав? — Лізі хотіла струснути її за плечі.
Аменда, здавалося, зробила над собою величезне зусилля… й усміхнулася.
— Коли я востаннє себе порізала. Скот допоміг мені повернутися додому. Він сказав… я вам усім потрібна.
Її слова мало що прояснили для Лізі. Надто пізно, щоб це мало якесь значення, звичайно, але ліпше було б усе-таки знати. І чому він ніколи нічого не розповідав про це своїй дружині? Бо він знав, що маленька Лізі страшенно боїться Місячного Кола та істот — а надто однієї з них, — які тут жили? Певно, що так. Бо відчував, що рано чи пізно вона про все довідається сама? Звичайно, що так.