Історія Лізі
Шрифт:
Думаю, я випрямляла його також тоді, коли була тут востаннє, подумала вона. У 96 році. Я ще хотіла тоді знайти шприц, але часу на це не було.
Не було його в неї й тепер. Це була її третя подорож до Місячного Кола. Перша з них, певно, була найприємнішою, бо вона була тоді зі Скотом, і вони не пішли далі зламаного вказівника, на якому було написано ДО ОЗЕРА, й після цього одразу повернулися у свою спальню в «Оленячих рогах». Та коли вона дісталася сюди вдруге, в 1996 році, їй довелося увійти в Зачарований Ліс самій-одній. Вона не могла тепер пригадати, скільки їй знадобилося мужності, адже вона не знала, ані як далеко звідси до озера, ані що вона там знайде, коли туди прийде. Ця її остання подорож також не позбавлена своїх труднощів. Вона без топа, її тяжко поранена ліва грудь знову почала болісно пульсувати, й одному Богові відомо, яких монстрів може привабити запах її крові. Але вже пізно про це турбуватися.
І коли щось наблизиться до мене, подумала вона, піднявши срібну лопату, яку тримала за коротке дерев’яне держално, один із тих сміюнів, наприклад, я почастую його цією мухобойкою для психів, яку запатентувала маленька Лізі, копірайт 1988 року, всі права застережено.
Десь попереду знову пролунав стишений дзенькіт дзвінка. Боса, з голими грудьми, вимазана кров’ю, не маючи на собі нічого, крім старих бавовняних шортів, і тримаючи у правій руці лопату зі срібним совком, Лізі вирушила на звук дзвоника стежкою, яка швидко поринала в темряву. Озеро було попереду, не далі як за півмилі звідси. Там безпечно навіть після настання ночі, й вона скине там ті кілька одежин, які тепер на ній, і добре помиється.
7
Темрява огорнула її майже одразу, коли вона увійшла під шатро дерев. Лізі більше, ніж будь-коли, відчувала потребу поквапитися, та коли вітер знову розгойдав дзвоник — він тепер був дуже близько, і вона знала, що він звисає з гілки на обривку мотузки, — вона зупинилася, бо зненацька на неї накотилася хвиля спогадів. Вона знала, що дзвінок висить на обривку мотузки, тому що бачила його тут під час своєї останньої подорожі, десять років тому. Але Скот украв цього дзвоника ще багато років тому, до того, як вони побралися. Вона це знала, бо чула його в 1979 році. Уже тоді цей звук був їй знайомий, але вона його не любила. Вона зненавиділа той дзвінок задовго до того, як він перебрався сюди, в Місячне Коло.
— І я сказала про це йому, — прошепотіла вона, передавши срібну лопату в другу руку й відгорнувши назад волосся. Жовтий квадратик оздоби лежав на її лівому плечі. Навколо неї щасливі дерева шелестіли, наче голоси людей, які розмовляють пошепки. — Він тоді нічого мені не сказав, але, думаю, взяв це до серця.
Вона рушила далі. Стежка збігала вниз, потім піднялася на вершину пагорба, де дерева стояли трохи рідше й потужне червоне світло просвічувало крізь них. Отже, сонце ще не зовсім зайшло. Це добре. І тут-таки висів дзвінок, розгойдуючись із боку в бік саме стільки, щоб тихо дзеленчати. Колись давно він стояв біля каси в забігайлівці Пета «Піца & Кава» у Клівз Мілз. То був не той дзвінок, по якому ви б’єте долонею, скромний дзвінок готельної приймальні, який дзенькне й одразу замовкає, а різновид мініатюрного срібного шкільного дзвінка з ручкою, що дзеленчав доти, доки вам хотілося ним махати. І Чакі Дж., кухар, який чергував більшість ночей протягом того року чи десь трохи більше, коли Лізі працювала офіціанткою в Пета, любив цей дзвінок. Вона пригадує, як розповідала Скотові, що чує його набридливе дзеленчання у своїх снах і при цьому чує також, як Чакі Дж. горлає на всю силу своїх легенів: «Біжи збирати замовлення, Лізі! Поквапся! Голодні люди!» Атож, якось у ліжку вона розповіла Скотові, як ненавидить вона набридливий дзвінок Чакі Дж., здається, це було навесні 1979 року, бо незабаром після того набридливий дзвінок зник. Вона ніколи не пов’язувала Скота з його зникненням, навіть тоді, коли вперше почула його тут — надто багато відбувалося тоді інших подій, надто все було незвичайним і дивовижним, — і вона ніколи не прохопилася про нього й словом. Потім, у 1996 році, коли вона шукала Скота, вона знову почула дзенькіт давно зниклого дзвінка Чакі Дж. і тепер зрозуміла
(поквапся, голодні люди, збирай замовлення)
в чому тут річ. І всі події чітко вклалися в досконалу систему божевільної логіки. Зрештою, Скот Лендон був чоловіком, який вважав, що крамниця всілякого дріб’язку Оберна була столицею всесвіту. Тож він цілком міг пожартувати в такий незвичайний спосіб — украсти дзвінок, який так дошкуляв його дівчині, перенести його в Місячне Коло і з веселою безтурботністю повісити біля стежки, щоб вітер міг побавитися з ним.
Під час твоїх останніх відвідин на ньому була кров, прошепотів їй голос пам’яті десь у самих глибинах свідомості. Кров у 1996 році.
Так, це тоді її налякало, проте не зупинило… а тепер крові вже не було. Негода, яка майже стерла ім’я Пола на хресті придорожнього знаку, змила також кров із дзвінка. А товстий обривок мотузки, на якому Скот повісив його двадцять сім років тому (за припущення, що час тут спливав так само, як і деінде), майже зовсім стерся — і скоро дзвінок упаде на стежку. Тоді жартові настане кінець.
І ось тепер інтуїція озвалася до неї таким могутнім голосом, яким ще ніколи не говорила з нею в її житті, але заговорила не словами, а картинами. Лізі побачила, як кладе срібну лопату під стовбуром Гарного Дерева, й вона зробила це без будь-яких сумнівів чи вагань. Вона не стала запитувати себе, навіщо так робить; їй здалося, що лопата перебуває на своєму місці, лежачи під старим, сучкуватим деревом. Срібний дзвінок угорі, срібна лопата — внизу. А якби вона стала міркувати, чому саме лопата перебуває тут на своєму місці, в чому полягає досконалість такого розташування речей… то в такому разі вона мала б насамперед запитати себе, чому й навіщо існує Місячне Коло. Досі вона думала, що лопата — інструмент її захисту. Але схоже, вона створена для чогось іншого. Лізі ще раз подивилася на неї (більш одного погляду вона зараз не могла собі дозволити) й рушила далі.
8
Стежка привела її в лісову улоговину. Тут досить потужне червоне світло вечора злиняло до слабкого помаранчевого, і перший зі сміюнів прокинувся десь поперед неї в темних закутнях лісу, а його моторошний людський голос, що дерся вгору божевільною драбиною брязкотливого скла, примусив її руки покритися сиротами.
Поквапся, люба моя дитино.
— Так, так, гаразд.
Тепер уже й другий сміюн приєднався до першого, і хоч вона відчула, що сироти тепер поповзли вгору й по її спині, проте вважала, що вона в порядку. Попереду стежка завертала навколо великої сірої скелі, яку вона запам’ятала дуже добре. За нею була глибока скельна провалина — і не просто глибока, а глииибооочезна — і озеро. Біля озера вона буде в безпеці. Біля озера хоч і страшно, але там безпечно. Воно…
Несподівано Лізі відчула, з дивовижною гостротою відчула, що якась проява підкрадається до неї і чекає лише настання темряви, щоб зробити свій хід.
Свій стрибок.
Серце в неї закалатало так швидко, що від цього більше заболіла її покалічена грудь, і вона поквапилася обійти навколо величезної сірої скелі, що випинала посеред лісу. І побачила озеро, яке лежало внизу, наче мрія, перетворена на реальність. Коли вона подивилася вниз на це примарно-блискуче дзеркало, останні спогади виринули із забуття, і спогадування було, наче повернення додому.
9
Вона обходить навколо сірої скелі й одразу забуває про висохлу пляму крові на дзвонику, яка так її стурбувала. Вона забуває про скрипуче, вітряне, холодне і блискуче північне сяйво, яке залишила позаду. На мить забуває навіть про Скота, хоч вона прийшла сюди для того, щоб знайти його й привести додому. Вона дивиться вниз на примарно блискуче дзеркало озера й забуває про все на світі. Бо воно прекрасне. І хоч вона ніколи не була тут раніше у своєму житті, вона почуває себе так, ніби прийшла додому. Навіть коли якась із тих прояв вибухає реготом, вона не боїться, бо тут безпечний ґрунт. І вона не потребує, щоб хтось їй про це казав, вона це відчуває своїми кістками з не меншою впевненістю, ніж розуміє, що Скот говорив у своїх лекціях про це місце і про нього ж таки писав у багатьох своїх книжках.
Вона також знає, що це місце смутку.
Це озеро, до якого всі ми приходимо пити, плавати й ловити з берега невеличку рибу; це також озеро, на яке певні сміливі душі випливають у своїх благеньких човниках слідом за великими кораблями. Це озеро життя, це чаша уяви, і вона думає, що різні люди мають його різні версії лише з двома спільними для всіх ознаками: воно завжди має милю завглибшки і перебуває в Зачарованому Лісі й воно завжди є озером смутку. Бо воно пов’язане не лише з уявою. Воно також пов’язане