Історія Лізі
Шрифт:
— Знаю я цих дієтників, — сказав він. — Доброго вам дня, місіс Лендон.
«О Господи, годі вже, годі!» — подумки благально вигукнула вона й гукнула у відповідь:
— Вам теж, заступнику!
Гуп-гуп-гуп, і він пішов.
Лізі дослухалася, чи не загуркоче мотор автомобіля, і через якийсь час їй здалося, що вона почула його, але дуже слабкий. Він, певно, припаркував машину біля її поштової скриньки, а до будинку дійшов пішки.
Лізі ще трохи полежала там, де вона була, збираючись на силі, потім підвелася, щоб сісти. Дулей зробив діагональний розтин її груді й продовжив його вгору до пахви. Нерівна глибока рана затвердла й трохи закрилася, але від її рухів вона відкрилася знову. Біль був нестерпним. Лізі знову зойкнула, й це тільки погіршило її стан. Вона відчула, як свіжа кров заструменіла по її ребрах. Чорні крила знову стали затуляти їй зір, і, прагнучи відштовхнути їх, вона знову й знову повторювала те саме закляття: «Я повинна дійти до кінця, я повинна проникнути за багряну завісу. Я повинна дійти до кінця, я повинна проникнути за багряну завісу. Я повинна дійти до кінця і проникнути за багряну завісу».
Атож, за багряну завісу. На пагорбі це були квіти люпину; у її свідомості це була важка завіса, яку вона сама повісила для себе — можливо, з допомогою Скота і, безперечно, з його мовчазної згоди.
Я вже за нею була.
Невже справді була? Так, була.
І я можу знову це зробити. Проникнути за неї або зірвати кляту штуковину, якщо буде треба.
Запитання: Чи вона й Скот бодай один раз згадували про Місячне Коло після тієї ночі в «Оленячих рогах»? Лізі думає, що ні. Звичайно, вони мали свої зашифровані слова, і ці слова вилітали з-поза багряної завіси в тих випадках, коли вона була неспроможна знайти його в галереях магазинів або у великих супермаркетах… не кажучи вже про той момент, коли медсестра не знайшла його в тому хріновому лікарняному ліжку… і він щось бурмотів про свого Довгого хлопця, коли лежав на паркувальному майданчику після того, як Ґерд Аллен Коул поранив його… і Кентуккі… Баулінґ Ґрін, коли він лежав при смерті…
Зупинися, Лізі! — заволав хор голосів. — Не роби цього, маленька Лізі! — кричали вони. — Ти не повинна, тобі не слід!..
Вона спробувала забути про Місячне Коло також після зими 1996 року, коли…
— Коли я знову туди пішла. — Її голос звучав сухо, але чисто в кабінеті її покійного чоловіка. — Узимку 1996 року я пішла туди знову. Я пішла, щоб забрати його назад.
Так воно було, і світ на цьому не закінчився. Люди в білих халатах не матеріалізувалися зі стін, щоб забрати її з собою, їй навіть здалося, що тепер вона почуває себе навіть трохи краще, і можливо, в цьому не було нічого дивного. Можливо, коли ти приходиш туди, звідки все виростає, істина стає булом і треба тільки виграти її як приз.
— Ну, гаразд, через дещо — історію з Полом — я вже переступила, тож хіба не можу я тепер випити паскудний ковток води?
Ніхто не став їй заперечувати, і, скориставшись краєм Великого Слона Ідіота як точкою опори, Лізі спромоглася зіп’ястися на ноги. Чорні крила замахали над нею знову, але вона високо піднесла голову, намагаючись зберегти якомога більше крові в тій жалюгідній частині свого тіла, яка претендувала виконувати функції мозку, і цього разу непритомність відпустила її швидше. Вона взяла курс на альков із баром, ідучи по сліду власної крові, роблячи короткі кроки широко розставленими ногами, думаючи, що вона тепер схожа на стару леді, чий ціпок украдено.
Вона дійшла до своєї мети, скинувши лише побіжним поглядом на склянку, яка лежала на килимі. Вона більше не хотіла навіть доторкатися до цієї склянки. Вона взяла з буфета іншу, скориставшись для цього правою рукою, — ліву вона все ще притискала до закривавленого квадратика плетеної тканину — й націдила в неї холодної води. Вода тепер знову текла добре й майже не сичала у трубах. Вона відчинила дверцята з дзеркалом, яке було над зливальницею, і побачила всередині на поличці те, що сподівалася там знайти, — Скотову пляшечку з ексцедрином. На ній не було навіть зовнішнього ковпачка, який міг би бодай на мить її затримати. Вона скривилася від оцтового запаху, який шугнув із пляшечки, коли вона витягла корок, і подивилася на кінцеву дату використання: ЛИП 05.
«Менше з тим, — подумала, — роби, дівчино, те, що треба тобі робити».
— Здається, це сказав Шекспір, — прохрипіла вона і проковтнула три пігулки.
Вона не знала, як вони на неї подіють, але вода була божественно смачна, і вона пила доти, доки їй зсудомило живіт. Лізі стояла, ухопившись за зроблену у формі зливальниці кришку чоловікового бару, чекаючи, коли її відпустить судома. Зрештою вона її відпустила. Тепер залишилися тільки біль на побитому обличчі та набагато глибший біль, який пульсував у покаліченій груді. У домі вона мала щось набагато сильніше, ані Скотові пігулки від головного болю (хоч і напевне не свіжіше), вікодин, який залишився від попередніх експериментів Аменди із самокаліченням. Дарла також зберігала дещо, а Канті мала пляшечку перкоцету, призначеного для Менди-Кролика. Колись вони погодилися на тому, хоч ніколи цього не обговорювали, що Аменді не можна дозволити доступ до сильних ліків, їй могло б стукнути щось у голову, й вона проковтнула б їх усі одразу. Назвала б це «сонячною текілою». [60]
60
Tequila Sunset — коктейль.
Лізі спробує дістатися до будинку — й до вікодину — незабаром, але ще не зараз. Ідучи так само обережно широко розчепіреними ногами з напівповною склянкою води в одній руці та з просякнутим кров’ю квадратиком африканки — у другій, Лізі поплентала до запилюженої книжкової змії і сіла там на підлогу, сподіваючись на те, що незабаром три геріатричні пігулки ексцедрину бодай трохи полегшать її біль. І поки вона цього чекала, її думки знову повернулися до тієї ночі, коли вона знайшла його в кімнаті для гостей — він був у кімнаті для гостей, але він відійшов.
23
Вона дослухається до вбивчого завивання вітру навколо будинку, слухає, як тверді сніжинки стукотять по шибках вікон, знаючи, що вони тут самі-одні, що вона тут сама-одна. І коли вона це слухає, її думки знову повертаються до тієї ночі в Нью-Гемпширі, коли час був ніякий, а місяць дражнив темряву своїм мінливим світлом. Вона пригадує, як вона відкрила рота, щоб запитати, чи справді він може це зробити, чи справді забере її туди, але тут-таки знову його закрила, знаючи, що таке запитання ставлять лише тоді, коли хочуть виграти час… а хіба ви думаєте про те, як би виграти час не тоді, коли ви на супротивному боці?
А ми на одному боці, подумала вона тоді, як тепер пригадує. Якщо ми справді збираємося одружитись, то нам ліпше бути на одному боці.
Але було одне запитання, яке вона мусила поставити, можливо, тому, що тієї ночі в «Оленячих рогах» настала її черга стрибати з лави.
— А що як там ніч? Ти сказав, що вночі там відбуваються погані речі.
Він усміхнувся до неї.
— Ні, моє золотко, там не ніч.
— Звідки ти знаєш?
Він похитав головою, усе ще всміхаючись.
— Просто знаю та й годі. Так собака малого хлопця знає, коли йому треба вийти на дорогу й сісти біля поштової скриньки, бо скоро з’явиться шкільний автобус. Там десь близько до заходу сонця. Там часто так буває.
Вона не зрозуміла, що він хоче сказати, але не стала запитувати — одне запитання завжди приводить до іншого, так підказував їй її досвід, а час для запитань минув. Тому вона глибоко вдихнула повітря й сказала:
— Гаразд. Це — наш медовий місяць. Я б хотіла побувати десь іще — а не тільки в Нью-Гемпширі. Забери мене кудись іще. Мені хочеться нових краєвидів.