Історія України-Руси. Том 1

Грушевський Михайло Сергійович

Сама війна Володимира з Ярополком відома нам дуже мало. Лїтопись знає з неї властиво тільки зраду Блуда, „воєводи Ярополча“, що здавши ся на обіцянки Володимира, став йому „пріяти“ й своїми підступними радами привів Ярополка до погибели, та оповіданнє про Варягів, участників Володимирового походу.

Володимир, каже лїтопись, прийшов на Ярополка „съ вои многыми“. Ярополк не почував у себе відповідних сил до відпору й засїв у Київі. Володимир розпочав облогу і з часта приступав до міста, а підмовлений ним Блуд старав ся під час сих боїв вбити Ярополка. Але між Киянами не можна було найти людцїв для того; Ярополк у Київі, очевидно, мав повагу і популярність, тому Блуд лихими радами старав ся поставити його в можливо трудне становище, а потім нарадив втїкти з Київа, настрашивши, нїби то Кияне мають зносини з Володимиром і хочуть Ярополка видати. Ярополк втік в замок Родню на полудневій границї Київщини, але тут його в облозї

притис голод і всяка біда. Тодї Блуд намовив його піддати ся Володимирови. Ярополк послухав; але коли прибув до Володимира, тут Варяги на даний знак пробили його мечами. Володимир по тім опанував Київщину; Похвала Володимиру дає день сеї події — 11 червня ¹⁰). Головну заслугу в тім покладали собі Варяги: вони зажадали, щоб Володимир дав їм контрібуцію по дві гривни від кождої душі в Київі, замість грабовати місто, — бо на се давало їм право оружне здобутє („се градъ нашь и мы прияхомъ и“). Володимир жалував грабувати свою нову столицю; він пообіцяв зібрати гроші за місяць, а тим часом, очевидно, зібрав військо проти Варягів, Тодї вони, зрозумівши до чого йде, сказали: „обдурив ти нас, пусти-ж до Греків“ (на службу). Володимир зіставив у себе на службі здібнїйших, а решту виправив до Візантиї, ще й перестеріг імператора, аби не тримав їх в столицї, „а то зроблять тобі, що тут зробили“, та аби не пускав назад на Русь. Оповіданнє, як бачимо, дуже наівне, ловить лєґендарні перекази, зверхнї подробицї, не входячи глубше в причини і зміст сеї боротьби. Новійші дослїдники пробували освітлити його певними прінціпіальними мотивами. Оповіданнє т. зв. Якимівської лїтописи, що Добриня в війнї з Ярополком рахував на його непопулярність в народї, „зане христіанамь даде волю велику“ ¹¹) — дав привід перенести сю боротьбу і на релїґійний ґрунт: Ярополк був прихильником християнства, Володимир виступив против нього як прихильник поганства, завдяки сьому знайшов прихильників серед самих Ярополкових боярїв, які тримали ся поганства, і повалив тим способом Ярополка, а ставши князем Київщини, приложив всї старання до того, щоб поганський культ підняти, оживити, зробити поганську віру жизненним нервом сучасного житя, і коли се не вдало ся — бо поганство показало свою мертвоту і нездатність до конкуренції з иньшими релїґіями, які здобували собі прихильників на Руси — Володимир рішив пошукати иньшої віри для сеї ролї. Одначе, незалежно від дуже малої авторитетности самої „Якимівської лїтописи“ ¹²), таке обясненнє боротьби Володимира з Ярополком не знаходить собі нїякого потвердження в наших відомостях. Ми не маємо слїдів опозиції християнству в Київі, і лїтопись досить виразно говорить про популярність в Київі Ярополка, а якесь спеціальне манїфестованнє своєї прихильности для поганства з боку Володимира також не має підстави в джерелах. Нема нїякої причини його боротьби з Ярополком переводити на иньший ґрунт з того дїйсного, на якім вона розвинула ся — ґрунту полїтичного, на котрім стрінули ся два збирачі Святославової спадщини, як півстолїття пізнїйше стріли ся так само знов два збирачі Володимирової спадщини — так само київський і новгородський. Все той самий момент київсько-новгородського суперництва, що полишив глубокі слїди і в історії нашої лїтописної традиції.

Утечею Ярополка з Київа і смертю його справа не була порішена. Київ прийшло ся здобувати силоміць. Сю подробицю лїтописного оповідання можемо прийняти за певну, як і те, що головну ролю відограли при тім норманські ватаги, приведені Володимиром. Вони хотїли використати сю свою заслугу, жадали контрібуцій і мабуть хотїли вчинити якийсь бунт проти Володимира, але той встиг, не доводячи до конфлїкту, сю справу полагодити й зіставити Варягів з нїчим. Мандрівка Варягів від Володимира в Візантию по сїй кампанії сама по собі можлива ¹³). Але може бути, що ми маємо тут відгомін дещо пізнїйшого факта — як Володимир послав корпус війська на поміч Візантиї ¹⁴)

Примітки

¹) Про хронольоґію сих років в. примітцї 11.

²) Іпат. с. 49.

³) Шахматов у своїх „Разысканіяхъ“ с. 353 і далї уґрунтував се досить основно, вказавши, що в новгородських редакціях читаємо: „Ярополкъ княжа въ Кіе†и воєвода бЂ у него Блудъ“, і се безпосередно вяжеть ся з дальшим оповіданнєм про Блуда, іґноруючи Свенельда. Інтересно также, що в Длуґошевім оповіданню про сї подїї нема нїчого про убийство Люта і намови Свенельда, а Ярополк іде на Олега просто за для principandi maioritate (c. 129).

⁴) В лїтописи се стоїть під 980 р., але тут, очевидно, зібрані подїї з кількох років.

⁵)

Іпат. с. 50. ·

⁶) Давнїйшу лїтературу епізода про Рогнїдь, як поетичний утвір див. у Довнара-Запольского Очеркъ исторіи Кривичской и Дреговичской з. с. 71, з новійшого: Лобода Русскія былины о сватовствЂ, 1904, гл. VI, Шахматовъ Корсунская легенда гл. XII.

⁷) Так мусить бути змінений здогад дослїдників, що толкували сю лєґенду, як символизацію династичної боротьби київських Ярославичів з полоцькими Ізяславичами — див. працї Д.-Запольского, Лободы ор. с., Голубовского НЂсколько соображеній о кн. ТурЂ.

⁸) Здогад Шахматова (Корсунская легенда 1. с.), що лєґенда про Рогнїдь являєть ся перерібкою лєґенди про.сватаннє грецької царівни здаєть ся менї зайвим — се два самостійні епізоди з цїлого циклю, що могли запозичати ся певними мотивами, але мають самостійний початок.

⁹) Новг. с. 30, Іпат. с. 53.

¹⁰) Про рік сеї події див. примітку 11, тамже про відносини Похвали до лїтописи. Видання Похвали (новійші) з ріжних кодексів в Чтеніях київ. істор. тов. II с. 17, в Записках петерб. акад. т. 72 (1893) і в Записках академії иньшої серії (серія VIII т. І, 1897).

¹¹) Ся „лїтопись''оповідає, що назустріч Володимирови, коли він рушив на Київ, Ярополк вислав своїх послів, намовляючи його до згоди, а заразом військо в землю Кривицьку; Володимир злякав ся і хотїв вертати, але Добриня заспокоїв його наведеними вище міркуваннями, а з висланими Ярополком воєводами завів зносини, перетягнув на сторону Володимира і вони прилучили ся до нього недалеко Смоленська (Татищевъ, І с. 38). Соловйов, не рішаючи питання про автентичність сього оповідання, таке поясненнє Володимнрової побіди релїґійним роздвоєннєм і боротьбою поганства з християнством уважав правдоподібним і дотепним, навіть як би воно було видумане; не тільки ставленнє ідолів. але й славне Володимирове женолюбство він уважав його демонстрацією против християнства (І с. 158-9). Новійшими часами Сркуль (ор. с.), іґноруючи Соловйова і критичні замітки, піднесені против виводів Соловйова Ґолубінским (І2 с. 148 і д.), висловив анальоґічні гадки, але вони майже нїчого не дають нового понад те, що висловив свого часу Соловйов, і в повній силї против його виводів можуть бути повторені виводи Ґолубінското.

¹²) В тій формі, в якій її маємо — себто в виривках надрукованих Татїщевим (ориґінал зник), ся „лїтопись“ має виразні слїди ученої руки XVIII в., тому її екстраваґанції не мають навіть такої вартости, як лїтописні перерібки XVI-XVII вв., котрими тепер користуємо ся cum grano salis. Найбільш гостра оцїнка сеї лїтописи — Ґолубінского (О такъ наз. Іоакимовской лЂтописи — Прибавленія къ твор. отцевъ церкви 1881. IV). Історія питання у Сенигова Ист.-крит. изслЂдованія (1887) і у Иконникова Опытъ русской исторіографіи II с. 330-l.

¹³) Інтересно, що як раз на той час, коли по лїтописній хронольоґії мали податися з Київа до Царгорода Варяги, на четвертий рік царювання імп. Василя, припадає звістка візантийських джерел про прихід якогось нїмецького князя: ' (на иньшім місци ' ' ' ) (Cecaumeni Strategicum ed. Wassiliewski et lernstedt — Записки петерб. унїв. т. 38, § 224). Знайти такого прінца між нїмецькими трудно, але й бачити тут варязького конунґа теж не легко. Див. коментар до сеї звістки Васїлєвского в Ж. М. Н. П. 1881, VIII.

¹⁴) Меньш правдоподібним здаєть ся минї новійший здогад Шахматова (Разыск. с. 481), що се факт перенесений сюди з усобицї Володимировичів.

Відбудованнє держави:

ЛЇТОПИСНЇ ЗВІСТКИ ПРО ВОЛОДИМИРОВІ ПОХОДИ, ВІЙНА З ВЯТИЧАМИ, РАДИМИЧАМИ Й БОЛГАРАМИ; СКЛАД ВОЛОДИМИРОВОЇ ДЕРЖАВИ І УДЇЛИ СИНІВ. СПРАВА ЗАХІДНЇХ ЗЕМЕЛЬ: ПРИЛУЧЕННЄ ЗАБУЖА, СПРАВА ПРИНАЛЕЖНОСТИ ЗАХІДНЬОЇ УКРАЇНИ ДО ПОЛЬЩІ І ЧЕХІЇ, ВАРТІСТЬ ЛЇТОПИСНОЇ ТРАДИЦЇЇ, ЗАХІДНЇ ГРАНИЦЇ ВОЛОДИМИРОВОЇ ДЕРЖАВИ, РУСЬКО-ПОЛЬСЬКІ Й ИНЬШІ ЗАХІДНЇ ВІДНОСИНИ. БОРОТЬБА З ПЕЧЕНЇГАМИ

Перші роки князювання Володимира мусїли піти на збираннє „розсипаної храмини“ Руської держави, що дуже потерпіла за часи десятолїтнього (від смерти Ольги) правлїння боярських реґенцій і вимагала радикальної направи. На жаль, з сього періоду дїяльности Володимира, з сїєї роботи його дійшли до нас тільки уривкові відомости, що дають хиба дуже далекий образ її. В перших пяти роках князювання Володимира в лїтописи маємо зареєстровані отсї події:

Під 981 р. Володимир привертає західнї українські землї: „иде Володимиръ къ Ляхомъ и зая грады ихъ, Перемышль, Червенъ и иныи грады“ ¹).