Історія України-Руси. Том 1

Грушевський Михайло Сергійович

По сїй остатній пробі Святослав постановив залишити дальшу боротьбу й другого-ж дня розпочав переговори з Цимісхієм, годячи ся віддати Грекам невільників і уступити ся з Болгарії, а жадаючи вільного пропуску до дому і потрібних для війська припасів. Цимісхій, розумієть ся, дуже радо прийняв згоду. Уложено трактат, де Святослав вирікав ся всяких претензій на кримські землї Візантиї („власть Корсуньскую и єлико єсть городовъ ихъ“) і на Болгарію, заповідав, що занехає боротьбу з Візантиєю й буде її союзником. Крім того Лев каже про відновленнє торговельної умови з Візантиею; з огляду, що перехована в Лїтописи умова нїчого про торговлю не каже, приходить ся думати, що попереднї торговельні умови були потверджені осібним трактатом. Русь дістала по дві мірки (медімни) збіжа, бо потрібувала припасу. Лев каже, що хлїб видано було на 22 тис. Руси, а втрати Руси в війнї рахує на 38 тисяч.

По закінченій умові Святослав захотїв побачити ся з імператором.

Цимісхій прибув над Дунай з великим віддїлом кінноти в богатій, позолоченій зброї; Святослав же приплив на човнї, гребучи разом з иньшими і нїчим не визначаючи ся з поміж них крім чистоти своєї полотняної одежі; одинокою окрасою у нього був золотий ковток в усї. Про його вигляд, як його описує Лев, ми вже говорили: був він середнього зросту, кремезний і сильний, мав короткий ніс, синї очі, густі брови і виглядав понуро й суворо; мав обголену бороду, довгі вуса і чуб на голові, „що означало значний рід“. Сидячи на лавцї свого човна, він поговорив трохи з імператором і відїхав.

Так закінчила ся болгарська війна. Візантийська полїтика осягнула своє: східня Болгарія була прилучена до Візантиї, тільки західня зацїлїла на якийсь час в руках нової династиї Шішмана. Пляни Святослава пропали. Лише руська традиція, переказана в лїтописи, запамятала собі щасливі початки сїєї кампанії і зіґноровала невдатне закінченнє; тому текст умови, заведений в ширшу редакцію лїтописи, стоїть в дивній суперечности з її оповіданнєм.

Завівши умову з Греками, Святослав міг потїшати себе богатою здобичею, що зісталась йому з болгарської війни, а хто зна, чи не мав він і дїйсно заміру з свіжими силами вернути ся назад, як то каже лїтопись: „и рече: поиду в Русь и приведу боле дружини“. Се дуже можливо. Сю можливість могло провидїти й візантийське правительство та постаратись її усунути.

Скілїца каже, що Святослав по згодї просив Цимісхія попосередничити у Печенїгів, аби його перепустили до дому без перешкоди. Тодї імператор послав до них свого посла, заохочуючи їх до союзу, з тим, аби вони не нападали на Болгарію і перепустили Святослава. Печенїги пристали на все, тільки не згодили ся перепустити Святослава, бо занївались на нього за те, що він помирив ся з Греками ²³). Ся звістка дуже підозріло виглядає: виходить, що Печенїги були до останньої хвилї ворогами Греків (одначе не помогали Святославови в в останній війні!) — щож за розум був у Святослава просити Греків, аби посередничили у них? З другого боку виходить, що Цимісхій висилав послів не так в інтересах Святослава, як для забезпечення Болгарії від Печенїгів, а в справі Святослава Печенїги як раз постановили не перепускати його, і Греки, мовляв, мусїли се прийняти до відомости. Воно виглядає так, як би Скілїца своїм оповіданнєм хотїв закрити дїйсний предмет переговорів.

Коли Святослав надплив із своєю фльотою, показало ся, що Печенїги завчасу залягли Днїпрові пороги — те місце, де купцям приходило ся перетягати суходолом човни й переносити на руках всякі багажі, і де Печенїги звичайно нападали на торговельні ватаги. Лїтопись каже, шо Печенїги дістали вість від Переяславцїв — себто з Малої Преслави, що Святослав іде з великою здобичею та малою дружиною, і тому залягли дорогу. Питаннє, чи треба тут розуміти Болгарів, чи Греків, що опанували тодї Болгарію, вигнавши Святослава? Дуже правдоподібно, що мова тут про Греків, і се відповідало-б тій недоговореній звістцї Скілїци, а можна до того навязати звістку (вправдї — дуже загальну), що пізнїйші відносини Руси до Візантиї не були добрими, аж до Володимирового шлюбу: підступне поведеннє Греків супроти Святослава могло дїйсно уневажнити угоду уложену ним з Візантиєю.

Підійшовши до порогів, Святослав переконав ся, що сили Печенїгів занадто великі, аби йому можна було перебити ся з своєю сильно зменьшеною дружиною і великими баґажами. Свенельд радив покинути човни, багажі й піше військо на нижнїм Днїпрі та на конях промкнути ся степом до Київа. Але Святослав не пристав на се: се-ж значило стратити всю здобич з війни. Він вернув ся на устє Днїпра, на так зв. Білобереже ²⁴), й тут зістав ся зимовати, сподїючись, що або Печенїгів відтягне що небудь від порогів, або наспіє поміч з Київа. Але тут не стало запасів (знаємо, що вже в Болгарії Русь пішла з дуже малим припасом); почав ся сильний голод, „яко по полугривнЂ голова коняча“ (продавалась). Перебідувавши зиму, Святослав з весною рушив Днїпром. Печенїги чекали. Святослава, очевидно, притисла біда, і він рішив ся рискувати — іти пробоєм. Проба випала нещасливо; сам Святослав наложив головою. На Руси оповідали, що печенїзький ватажок з пихи зробив чашу з голови Святослава; пізнїйші компіляції додають, що на тій чаші була зроблена напись в дусї боярських упімнень Святославови: „чужихъ ища, своя погуби“ ²⁵). Свенельд промкнув ся в Київ, не знати — човнами чи суходолом — на конях.

Се стало ся 972 р., як я рахую. Святослав мусїв бути ще дуже молодим тодї, мав яких тридцять

лїт з лишком.

Примітки

¹) Про джерела до болгарської кампанії Святослава й спірнї питання її див. примітку 11.

²) Скілїца у Кедрена с. 384.

³) Успенскій (Русь и Византія въ Х в.), и за нимъ Знойко (О посольст†Калокира) здогадують ся, що Калокір задумував заснувати собі самостійне володїннє в Криму; Знойко думає, що Калокір тільки для відвернення уваги Візантиї нарадив їй пустити Святослава на Болгарію і взяв собі те золото, що Никифор дав йому для Святослава, і т. и. Все се здогади, для яких наші джерела властиво не дають нїякого опертя.

⁴) Лев IV. 6, V. 1, Скілїца (Кедрен) с. 372.

⁵) Іпат. с. 44.

⁶) Лев VI. 1.

⁷) Іпат. с. 42.

⁸) Тепер село Преслав коло Тульчі. Велика Преслава, столиця Болгарії була недалеко Шумли — тепер Преслав, по турецьки Ескі-Стамбул.

⁹) Її обясняють книжним джерелом, нпр. з Прокопія, але де хто боронив і її реальности-нпр. Васїлєвский; про здогад Шахматова в екск. І.

¹⁰) Іпат. с. 44. В XI віцї Ольга канонїзована ще не була, і коли се наступило, докладнійше не звістно — тільки стрічаємо її пізнїйше між руськими сьвятими перед-татарських часів. Правдоподібно Володимир перенїс її мощі до київської катедри, де вони буди предметом поважання уже в XI в. — лїтопись (1. с.) і Похвала (Чтенія київські II с. 20-1) підносять, що її мощі лежать цїлі, і так її Бог прославляє. Про кононїзацію — Васильевъ Исторія канонизаціи русскихъ святыхъ (Чтенія московські 1894), Голубинскій Исторія канонизаціи святыхъ въ русской церкви, 1894 (замітки до попередньої) і нове обробленнє тої-ж теми, під тим же титулом, 1902 р. (Чтенія московські).

¹¹) „МилостьницЂ“-Іпат. і Переясл.-Сузд.; Лавр., 1 Новг. і пізн. зводи натомісь — „ключницЂ“. Про Малушу були дві давнїйші спеціальні статейки, надруковані в Записках петербур. академії т. V: Д. Прозоровского О родст†св. Володимира по матери, і Срезневского О МалушЂ, милостницЂ в. кн. Ольги, матери в. кн. Владиміра. Прозоровский висловив здогад, що Малко Любчанин був не хто иньший як звістний деревлянський князь Мал, що сватав колись Ольгу: під час її походу на Деревлянську землю він, мовляв, попавсь у неволю й оселено його в Любечі. П. тим поясняв, що Володимир був признаний сином Святослава рівноправним з иньшими; розумієть ся се поясненнє мало потрібне, бо нешлюбні княжі сини займають рівне становище з правними і пізнїйше, без огляду на становище своїх матерей. Але його здогад про Малка прийняв і доповнив недавно цїлим рядом дальших мірковань Шахматов (Разыск. с. 374 і далї). Лїтописного Малка Любчанина він поправляє на Малка Кольчанина — князя міста Кольця пізнїйших компіляцій (Шахматов вважає се місто за Клеческ, але се мало правдоподібно, як минї здаєть ся); призвище Добринї „Микитич“ він поправляє на „Мистинич, і думає, що се місце читало ся з початку: „отець же бЂ има Мистиша СвЂнельдичь“ (або: Мистиша Деревлянинъ); дїйсне імя Володимирової матери було Малфрідь (згадка про її смерть без всякого пояснення под 1000 р.), а Малушею лїтопись її охрестила в звязку з заміною імени Мстиші іменем Мала в лїтописнім оповіданню про деревлянське повстаннє. Таким чином Володимир стає правнуком Свенельда, Добриня внуком. Одначе вся ся ґенеальоґія збудована на дуже крихкій підставі. Щоб лїтописець хотїв переробляти цїлу ґенеальоґію Володимира, даючи йому в дїди нещасливого деревлянського Мала, замість славного Свенельда, се дуже неймовірно; коли б Малка він уважав справдї Малом деревлянським, мабуть не зіставив би без пояснення, хто був сей Малко Любчанин; и дивне б було призвище робичича для Володимира, коли б він був потомком такого найпершого боярського роду як Свенельдів.

¹²) В пізнїйших компіляціях маємо таку подробицю: ,,бЂ роженіе Володимеру в БудутинЂ вЂси, тамо бо въ гнЂвЂ отслала ея (Малушу Ольга, село бо бяше ея тамо и умираючи даде єго святЂй БогородицЂ“ (Никон. І с. 35); ся остання подробиця — про запись того села св. Богородицї дає певну авторитетність сїй звістцї, а вона, як бачимо, представляє Малушу властителькою села. Брат її Добриня лишив глубокий слїд в народнїй традиції, ставши одним з виднїйших „богатирів“ Володимирового циклю в великоруськім билиннім епосї. Але його імя обросло найріжнїйшими казковими і лєґендарними мотивами, і майже нїщо не говорить нам про його фактичну дїяльність (хіба роля Володимирового свата, переказана зрештою в лїтописній лєґендї про одруженнє Володимира з Рогнїдою, але й сей мотив дійшов в дуже ослабленій формі). Лишила ся тільки загальна характеристика його, як чоловіка двірського, вихованого, аристократа з високого роду. (Лїтературу див. на с. 436 і низше).