Історія України-Руси. Том 1
Шрифт:
Праця Барсова послужила вихідною точкою для серії київських моноґрафій по історії поодиноких земель, де історії старої кольонїзації удїляло ся досить богато місця — такі моноґрафії: П. Голубовского Исторія СЂверской земли до пол. XIV в., 1881; Д. Багалїя теж Исторія СЂверской земли до пол. XIV в., 1882; П. Голубовского ПеченЂги, Торки и Половцы до нашествія Татаръ — Исторія южнорусскихъ степей IX — XIII в. (богато займаєть ся полудневою, пограничною з степом кольонїзаціею); Н. Молчановського Очеркъ извЂстій о Подольской землЂ до 1434 г., 1885; M. Андріяшева Очеркъ исторіи Волынской земли до к. XIV в., 1887; мій Очеркъ исторіи Кіевской земли отъ смерти Ярослава до к. XIV в., 1891; М. Довнаръ-Запольского Очеркъ исторіи Кривичской и Дреговичской земель до к. XII ст., 1891; П. Голубовского Исторія Смоленской земли до начала XV ст., 1895; П. Иванова Историческія судьбы Волынской земли до к. XVI ст., 1895; В. Данилевича Очеркъ исторіи Полоцкой земли до к. XIV ст., 1896; В. Ляскоронского Исторія Переяславской земли до пол. XIV ст., 1897 (нове вид. 1903) Олександра Грушевського Пинское ПолЂсье, ч. I, XI — XIII вв., 1901. Між сими дванадцятьма моноґрафіями були розумієть ся і сильнїйші й слабші, але історично-ґеоґрафічна часть в них дуже часто становить найсильнїйшу сторону і зроблена з найбільшим
При тім під впливами пок. Антоновича, інїціативі котрого завдячує наука сю серію моноґрафій, в сих моноґрафіях, особливо від 90-х рр.. робили ся пильні старання використати, як помічний матеріал при історично-ґеоґрафічних дослїдах, результати археольоґічних розслїдів. Сею дорогою пішов також київський професор (дух. академії) Завитневичъ в своїх працях, починаючи від першої проґрамової, щоб так сказати: Область Дреговичей, какъ предмета археологическаго изслЂдованія (Труды кіев. дух. акад. 1886, VIII). Та хоч я сам був одним з тих, що пробував ужити археольоґічний матеріал для визначення границь племен, мушу \551\ признати ся, що з тим трохи поспішив ся і я і иньші. Як виявили пізнїйші археольоґічні дослїди, те що ми готові були брати за характеристичні етноґрафічні прикмети, й на їх основі тягнути етноґрафічні межі — показало ся далеко не таким певним; анальоґічні форми почали показувати ся на ріжних племінних територіях, а що все таки дослїди лишають ся фраґментаричними, не систематичними, тож, показуєть ся, й говорити про племінні похоронні обряди і про племінні культурно-етноґрафічні типи у всякім разї тепер ще неможна. Найлїпше се задокументували огляди археольоґічних здобутків, зроблені А. Спіциним: ОбозрЂніе нЂкоторыхъ губерній и областей Россіи въ археологическомъ отношеніи (Труды отдЂленія русской и словянской археологіи кн. І, II і IV — в Записках рус. археол. общ., 1896 — 1899) и Разселеніе древне-русскихъ племенъ по археологическимъ даннымъ (Ж. . . . 1898, VIII). Спіцин стоїть на становищі тих племінних типів, але на його роботї найлїпше видко, яких натягань треба, аби перевести сю племінну систему через нинїшнїй археольоґічний матеріал 1).
1) Прогалини в нашім матеріалї виказує мапа, зроблена ним — в Трудах отд. рус. и сл. арх. т. V с. 407. Але і з заштрихованих тут країн богато дослїджено аж надто поверховно.
Разом майже зі згаданими працями Спіцина появила ся иньша проба вияснення етноґрафічної системи східнього словянства — на підставі фактів лїнґвістики, діалєктольоґії: се була праця ак. Шахматова „Къ вопросу объ образованіи русскихъ нарЂчій и русскихъ народностей“. Сама ідея не була нова; гадка про те, що сучасні діалєкти відповідають у нас давньому племенному подїлови, висловлена була дуже рішучо ще Чубинським і Михальчуком в розвідці „НарЂчія, поднарЂчія и говоры Южной Россіи“ — в VII т. Трудів этнографической экспедиціи въ Юго-западный край, 1874. Але роботи, яка поставила б собі завданнєм детайлїчно прослїдити, о скільки території племен відповідають або не відповідають сучасним діалєктичним ґрупам, ми не мали й тепер не маємо. Праця Шахматова будувала власну теорію, нагинаючи під неї, часом дуже свобідно, і сучасну діалєктольоґію, й стару етноґрафію; його провідна ідея — се рішучий вплив полїтичних орґанїзацій, держав XIV і пізнїйших віків, що розбили старі племінні ґрупи й стали підвалиною нових „народностей“. Про сю провідну ідею див. мою рецензію в VII т. Записок Наук. Тов. ім. Ш. Про предложене Шахматовим ґрупованнє племен X — XI вв. буду говорити зараз низше.
6. Теорія старої великоросийської кольонїзації на Поднїпровю.
Теорія ся носить імя Поґодїна, що дав їй вповні виразний вислов, але се були тільки крайнї льоґічні виводів з тих поглядів про \552\ тїсну звязь Руси київської з Московською державою, які з-давна закорінили ся в великоруських кругах, в великоросійській книжній традиції. Тим поясняєть ся обставина, що й теорія Поґодїна й її нове виданнє — теорія Соболєвского серед Великоросів майже не стріла опозиції, й боротьбу з нею майже виключно вели Українцї.
Сам Поґодїн каже, що його привели до тих виводів слова Срозневского й Лавровского, нїби в староруських памятках нема прикмет української мови. Сам він давнїйше, в 1840-х рр. (див. його ИзслЂдованія III с. 317) думав инакше, але під впливом авторитета фільольоґів прийняв сю гадку і дальше вивів з неї, що значить Кияне й не були Українцями, а на доказ того покликував ся ще на брак билинної поезії у Українців, та на брак українських прикмет (!) в характерах полудневих князїв і боярства. Розвязує він усе отсе здогадом, що „кїевскіе Великороссіяне“ вийшли на північ по татарськім погромі, а їх місце зайняли Українцї „від Карпатських гір“, прийшовши „після Татар“ — очевидно десь дуже скоро, хоч Поґодїн близше сього часу не означає. Взагалї його статя, в котрій розвинув він свою теорію (писана в 1861 р. в видї листу до Срезнєвского й надрукована в 1856 р. в V т. ИзвЂстій Академії п. т. Записка о русскомъ языкЂ, а потім, в тім же роцї, в VII т, його ИзслЂдованій), мала характер загального начерка, де він давав тільки загальні гадки, не стараючи ся довести їх до повної докладности, а заразом ставлячи ще більше відважні здогади що до початків словянської мови взагалї. Ще фільольоґічним арґументам (дуже ділєтантським і наївним) дав він тут більше місяця, історичну-ж сторону своєї гіпотези попробував уарґументувати доперва відповідаючи Максимовичу на його критику.
Максимович завзято виступив против виводів Поґодїна з двома серіями статей (все в Русскій БесЂд-і): „Филологическія письма“ в р. 1856 і „ОтвЂтныя письма“ в 1858, з нагоди відповіди Поґодїна. Тут він розбирав головно фільольоґічні погляди Поґодїна, а його теорії про українську міґрацію присвятив статю „О мнимомъ запустЂніи Украины“ (1857). В поміч йому прибув потім Ол. Котляревський з статею „Были ли Малоруссы исконными обитателями Полянской земли или пришли изъ-за Карпатъ въ XIV в.“ (Основа, 1862, передрукована в I т. його Собранія сочиненій), тим часом як теорію Поґодїна постарав ся піддержати фільольоґічними арґументами П. Лавровский (оден з моральних її батьків) в статях: „Обзоръ замЂчательнЂйшихъ особенностей нарЂчія малорусскаго въ сравненіи съ великорусскимъ“ (Ж. М. Н. П., 1859) і „По вопросу о южнорусскомъ языкЂ“ (Основа, 1861). Максимович відповів на них своїми „Новыми письмами къ . П. Погодину о старобытности малорусскаго нарЂчія“ (День, 1763. всї три серії передруковані в III т. Собранія со\553\чиненій Максимовича), і сим закінчила ся перша стадія в історії сього питання.
Натомість фільольоґічна сторона питання не була висвітлена відповідно, бо обидві сторони розпоряджали ще занадто бідним матеріалом, та й словянська діалєктольоґія була ще тодї в пелюшках. Се було причиною, що теорію Поґодїна відогріто наново як раз від фільольоґічного кінця: зробив се Олексій Соболєвский, тодїшнїй професор київського унїверситета, фільольоґ-спеціалїст. В 1882 р. він прочитав у київськім історичнім товаристві реферат: „Какъ говорили въ Кіе†въ XIV — XV вв.“; в нїм він виходив від спостереження, що в памятках, які він уважав київськими, бракує українських фонетичних прикмет (які знаходив у памятках, що зачисляв до галицько-волинських), і на сїй підставі поновляв Поґодїнську гіпотезу. Новиною в його рефератї була фільольоґічна арґументація; історичну обставову теорії Соболєвский брав готовою від Поґодїна, з тою ріжницею, що відсував залюдненнє Поднїпровя Українцями аж на XVI в. — се було консеквентно з його точки, але се-ж зводило цїлу теорію ad absurdum (Поґодїн добре розумів, що на XVI в. відтягати сеї кольонїзації не можна).
Реферат Соболєвского викликав цїлу бурю в київськім історичнім товаристві. З контр-рефератами виступили Антонович, Дашкевич, Житецький, з дрібнїйшими замітками — Науменко, Мищенко, О. Левицький, Голубовский, Лучицький, Ґолубєв (знову самі Українцї, з виїмком проф. Ґолубєва). На жаль, і реферат Соболєвского, з тими додатками, які робив він, відповідаючи опонентам (близше не піддержав його ніхто), і контр-реферати полишили ся недрукованими, подані були тільки короткі змісти їх в Чтеніяхъ товариства (т. II). На ґрунтї фільольоґії XI — XII вв. Соболєвский був сильнїйшим від своїх опонентів, оперуючи самостійно і старанно, хоч і односторонно простудіованим рукописним матеріалом: опоненти його тим не розпоряджали. Натомість на історичнім ґрунті теорія Соболевского потерпіла сильні удади, особливо від Антоновича, що перед тим оголосив розвідку, де виступав против гадки про спустїннє Київа й Київщини („Кіевъ, его судьба и значеніе съ XVI по XVI столЂтіе“ — в Київській Старинї 1882 р., передр. в 1 т. його Монографій), а відповідаючи на теорію Соболєвского вказав на кольонїзаційний напрям з півночи на полудень України, як він представляєть ся в люстраціях з середини XVI в. Соболєвский одначе зістав ся при своїм поглядї й розвинув його в своїх працях: Очерки изъ исторіи русскаго языка, 1884, Лекціи по исторіи русскаго языка, 1888, і поменьших \544\ статях — Источники кіевскаго говора, 1885 (Ж. . . , II), Къ вопросу объ историческихъ судьбахъ Кіева, 1885 (київ. Университет, Изв, VII), Населеніе Украйны въ XII вЂкЂ (Ж. Старина, 1895), й ин.
Против фільольоґічної сторони теорії Соболєвского тодї виступив ак. Яґіч (Четыре критико-палеографическія статьи, 1884, — з приводу Очерків, Критическія замЂтки по исторіи русскаго языка, 1889, в приводу Лекцій); основна критика його змусила Соболєвского до деяких поправок в своїй теорії. Важного союзника зате здобув він в Шахматові (теп. академіку петербурськім), що в своїй статї Къ вопросу объ образованіи русскихъ нарЂчій, 1894 (Русскій Филологическій ВЂстникъ) рішучо прилучив ся до теорії деревлянсько-полянсько-сїверянських Великоросів. Натомість поруч ак. Яґіча виступили в оборонї українства київського говора його ученики Мочульський (теп. професор одеського унїв.) і Ол. Колесса (львівського) з розвідками про Житиє Сави (Мочульській — Къ исторіи малорусскаго нарЂчія: Житіе св. Саввы, 1894 — Записки новорос. Унив. т. 62, Колеса — Dialectologische Merkmale des s"udruss. Denkmales a. d. XIII Jhdte Zitije sv. Savy, 1896 — Archiv f"ur sl. Phil., т. 18). З паперів неб. Потебнї опублїковано також і його критику теорії Соболєвского (ИзвЂстія II отд. академії, 1896). Сам Яґіч вернув ся потім до сеї справи ще в своїх Einige Streitfragen (1898, Archiv f"ur sl. Phil. XX). Нарештї проф. Кримський в Київській Старинї 1898 — 9 надрукував широку критичну статю (не скінчену): Филологія и Погодинская гипотеза, де зібрав богатий матеріал (осібно вийшла р. 1904). Як стояла тодї справа в очах незамішаних у нїй фільольоґів, може служити показчиком вступна лєкція київського фільольоґа Лободи, де він виразно виступив против теорії Соболєвского (Унив. Изв., 1898, Ш). Нарештї під впливом критики, здаєть ся — найбільше під впливом останньої статї Яґіча відступив від поґодїнської теорії ак. Шахматов: в новім обробленню згаданої своєї розвідки (Къ вопросу объ образованіи русскихъ нарЂчій и русскихъ народностей, Спб.. 1899 — з Ж. М. Н. П., IV) він признає й Деревлян і Полян українськими племенами, а що до Київа — каже: „у всякім разї ми не маємо причини не признати київської людности полуднево-руською, хоч вона в самім Київі була значно розмішана иньшими руськими племенами“ (с. 25). Тільки сам Соболєвский нїчого не попустив з своєї „гіпотези“, і сердито відказує на „украйноманів“, що не хочуть приймати його теорії (Къ исторіи малорусскаго нарЂчія, Р. Фил. ВЂстн. 1910).
Серед істориків проба Соболєвского відреставрувати „на солїдних основах“ Поґодїнську теорію не знайшла особливого спочутя. Не тільки українські дослїдники, а й иньші, що близше займали ся історією Поднїпровя в XIII — XV в., писали зі становища противного сїй теорії — Зотовъ \555\ О черниговскихъ князьяхъ по Любецкому синодику и Черниговскомъ княжест†въ татарское время (написано ще в 1884 р., аде видруковано аж у 1898), Владимірскій-Будановъ Населеніе Юго-западной Россіи отъ половины XIII до половины XV в., 1886 (в ч. VII т. I Архива Юго-западной Россіи — праця звернена головно против польських теорій, але виступає, хоч і здержливійше, також і против Поґодїнської), Ляскоронський в названій вище історії Переяславщини; недавно Спіцин в своїх „Историко-археологических разысканіях“ (Ж. . . . 1909, І) піддав критиці деякі здогади і арґументи за переселеннєм поднїпрянської людности на північний схід — головно пок. Ключевского, що в своїм Курс-ї русской исторіи (I с. 344 і д.) виступив рішучим оборонцем Поґодїнської теорії. Детайлїчний перегляд сього питання і критику арґументів про спустїннє Київщини з історичного становища я дав в своїм Очерку исторіи Кіевской земли, 1891, гл. VI — Кіевская земля отъ монгольскаго нашествія до конца XIV в.; він зістаєть ся й досї найбільш повним переглядом питання з історичного боку, й до деяких другорядних арґументів і детайлїв відсилаю до нього читача і тепер. Загальний погляд на сю справу знайдуть читачі в томі III гл. 2 сеї Історії. Тут же хочу ще сказати кілька слів про теорію сїверянських Великоросів, яка виринула новійшими часами на тлї давнїйшої теорії Поґодїна і Соболєвского і представлена поважними іменами Яґіча і Шахматова.