Історія України-Руси. Том 3
Шрифт:
8) Може не без впливу була і та обставина, що він був тїточним братом пок. Володимира галицького. Всеволод був братом жінки Ярослава Осмомисла, котру підтримували бояре в її спорі з чоловіком. Бачимо таким чином боротьбу кандидатур двох свояків старої династиї: Ярослава Всеволодовича і Володимира Ігоревича; обидві родини були замішані в боротьбу бояр з Ярославом Осмомислом.
9) Так представляєть ся історія сих кампанїй 1205-6 рр. з комбінації оповідань Галицької й Суздальської лїтописи (Іпат. c. 480-1, Лавр. c. 405-7). Детайлїчне, докладне оповіданнє Сузд. л. варте повного довіря; оповіданнє Галицької лїтописи, писане, очевидно, багато лїт пізнїйше, вповнї певне щоб так сказати в контурах рисунку, подекуди тратить перспективу, а знову подекуди проминає факти: так другий похід Ольговичів проминено зовсїм, а Романовичі тут тїкають у Володимир аж по тім нїби,
10) Нпр. Ждановъ — Pyccкій былевой эпосъ с. 511.
11) Іпат. c. 481-2; контекст („Володимеръ же” — по заклику Лєшка) вказує, по моєму, зовсїм виразно, що дїйсно був плян угорсько-польського походу на Галичину.
12) Галицька лїтопись вправдї каже: ”долгу времени минувшю”, але в дїйсности для „довгого часу” тут нема місця: і тут маємо, очевидно, знову помилку в перспективі. Найпізнїйше, боротьба мiж Володимиром і Романом могла повстати в 1208 р. (дату дає Воскр. л. І c. 116), значить яких два роки по їx посадженню.
13) Іпат. c. 482, Воскр. І c. 116.
14) Про се в прим. 3.
15) Див. прим. 3.
16) Про неї в т. II c. 380.
17) Іпат. c. 482-3, 487, 488.
18) Воскр. І c. 116-7, під 1210 р.: „Ростиславъ Рюриковичъ сЂде въ Галичи, а Романа Игоревича выгнаша; осени тояже выгнаша изъ Галича Ростислава Рюриковича, а Романа Игоревича посадиша съ братомь”. Звістки Воскресенської збірки про галицькі подїї в сїй частинї самостійні, і в иньших разах, де ми можемо їх контролювати, все докладні. Тому хоч Галицька лїтопись зовсїм не знає Ростислава, хоч у Воскресенській бачимо Романа з братом (може Сьвятославом?), а Галицька знає тільки самого Романа аж до походу Бенедикта, але я думаю, що ми мусимо прийняти сї звістки Воскресенської лїтописи, бо відомости Галицької лїтописи зовсїм не так повні, аби ми могли відкидати все, ними не обняте.
19) Пізнїйше бояре признають ся Роману і його брату: „согрЂшихомъ к вамъ” — Іпат. с. 484.
20) Іпат. c. 483.
21) Мабуть Роман з Угорщини подав ся в Сїверщину, а з Польщі прибув туди-ж вигнаний з Володимира Сьвятослав, і туди приїхали галицькі посли.
22) Іпат. c. 483-4.
23) Костомаров (Моноґрафії І. 245), а за ним і Дашкевич (Княженіе Даніила c. 26) припускають, що в словах „числомь 500” маємо пізнїйший додаток, але неправдоподібність такого здогаду виказав я в Примітках до тексту Галицько-волинської лїтописи І (Записки Н. тов. iм. Шевченка VIII): можна припускати побільшеннє, помилку в цифрі, але викидати з тексту сих слів не можна.
Зауважу до річи, що старшу паралєлю до сього факту маємо в учинку Ярослава, коли за повстаннє Новгородцїв против його варязької дружини, він спросив „нарочитая мужы” до себе, „и обльсти ихь и исЂче” (Іпат. c. 98)
24) На се вказують слова Володислава до Перемишлян: „инЂи имЂниє ваше разграбиша” і т. д., як низше (Іпат. c. 485).
25) Іпат. c. 484.
26) Є ще й друга трудність в тім, що нам незвістно, аби у Андрія була донька старша від Белї. Шараневич (Die Hypatios-Chronik c. 43-4) пробував вийти з сеї трудности припускаючи, що була у Андрія старша донька, нам незвістна, котра умерла рано, і лїтописець помішав її з Елїзабетою, що уродила ся по Белї. З того, що лїтописець дає Елїзабетї друге імя „Кінґа” (Кинека), Шараневич дотепно здогадував ся, що та гіпотетична Данилова наречена могла звати ся Кінґою. Але се хоч дотепно, та дуже гіпотетично. У всякім разї зовсїм вірне поясненнє проф. Шараневича, що лїтописне оповіданнє, в виданнях перебите вставкою року 1207, треба розуміти так, що той плян оженити Данида з донькою Андрія тому не прийшов до кінця, на гадку лїтописця, що королївну Елїзабету, призначену нїби Данилови, віддано потім за Людвика, сина ляндґрафа („лонкрабовича”) тірінґського, а се лїтописець знову звязує з історією участи Андрієвого шваґра Екберта, епископа бакберґського, в убивстві короля римського Филипа (1208 р.).
27) Іпат. c. 484-6,
28) Іпат. c. 486-8. Маємо угорську грамоту, що говорить про замір короля іти valida manu in exercitum contra Gubatos — звичайно приймають, зовсїм правдоподібно, що під сим попсованим іменем треба розуміти Галичину (Galatos). Витяг сеї грамоти у Фейера (III. 1. 142), з котрого користано дотепер, має дату 1213 р., але в Codex Arpadianus, де потім видано її в цїлости (I с. 132) вона має вже дату 1214 р. (!). Се одна з тих непевностей, які утрудняють і уставленнє дати смерти Ґертруди і походу Андрія на Галичину. Я досї не стрів грамоти з 1213 р., котра-б згадувала про смерть Ґертруди, тим часом з 1214 р. є їх кілька. В старшій з угорських хронїк Chronikon pictum смерть Ґертруди датована 1212 р. (Hist. Hung. fontes II. 222) — се очевидна похибка. В нїмецьких і чешських хронїках маємо дату 1213 р.: Monumenta Germaniae, Scr. IX c. 592: Ungari facta concussione regni sui et mota seditione maxima Gertrudem reginam in odium Teutonicorum interfecerunt Andrea rege ibidem consistente (cont. Admuntensis); c. 726: Gertrudis regina Ungarie occiditur campestri tentorio 4 Kalendas Octobris, eo quot fratri suo carnali patriarchе aquilegensi uxorem Bantzi procaverat, qui teutonice Prenger vocatur; c. 780 (хрон. св. Рудберта сольногородського): regina Ungarorum, sponso expeditionem contra Ruthenos movente, a comite quodam Petro trucidatur; ще ibid. c. 170, 507, 595, 603. Дати сих хронїк кажуть приймати р. 1213, з рештою і з огляду на галицькі події більш правдоподібний (пор. Хронольоґію c. 12). З істориків нпр. Fessler (Geschichte von Ungarn) i Szalay (Geschichte Ungarns) приймають дату 1214 р., Huber (Geschichte Oesterreichs) — 1213.
29) Житиє Сальомеї (пізнїйшої черницї, признаної сьвятою) каже, що Сальомея була вислана на Угорщину на третїм роцї свого житя -Monum. Pol. hist. IV c. 777.
30) Іпат. c. 488-9. Воскр. І. 119 (король угорьский посади сына своего въ Галичи, а епископа и попы изгна изъ церкви, а свои попы приведе латыньскія на службу). Vita b. Salomeae — Monum. Pol. hist. IV. 776 (як приймають — писане в кінцї XIII в., але з виразними прикметами аґіоґрафічного шабльону). Про кореспонденцію в справі коронації Кольомана й иньші справи звязані з Спішською умовою див. в прим. 5.
31) На щось у тім родї можна бачити натяк в пізнїйшім: мирячи ся в 1219 р. з Андрієм, Лєшко заявляє, що відступає ту частину Галичини, на яку сам мав претензії, Кольоманови: „не хочю части в Галичи, но дай єго зяти моєму”.
32) Воскр. І c. 119.
33) Theiner Monumenta Ungariae І c. l: по словам Андрія Галичане просили королем Кольомана ipsis... in unitate et obedientia sacrosancte Romane ecllesie perseveraturis, salvo tamen eo quod fas illis sit alias a ritu proprio non recedere, пор. Codex Arpadianus VI ч. 227: iidem Galicienses sicut regi suo super fidelitate, ita eciam super obediendo Romane ecclesie sacramento teneantur adstricti.
34) Згадавши про повстаннє в Галичинї, Андрій каже: unde quia non expediebat et maxime propter discrimen belli cursorem uestrum in illum tumultum introduci, ipsum ad vos remisimus, assumentes nobis, si Deus misericordiam nobiscum fecerit, onus transmittendi ad concilium episcopos Ruthenorum — Cod. Arp. VI ч. 227. Хто зна, чи не крутив уже тодї Андрій, поміркувавши, куди можна зайти з тою унїєю.
35) На жаль сей епізод не був досї відповідно оцїнений в науцї, й навіть Дашкевич у своїй цїнній працї (про унїю Данила) ледво доторкнув ся її. Дещо принесла до сеї справи праця проф. Абрагама (Powstanie, c. 101-2), що появила ся по першім виданню сеї книги, де ся справа була порушена.
36) Сей дуже цїкавий, уже кілька разів цитований мною лист, був незвістний давнїйшим історикам Галичини, хоч видано його давно: вперше Huillard-Breholles Examen de chartes de l'Eglise Romaine contenues dans les rouleaux de Cluny, Paris, 1865, 84, звідти в Corpus Arpadianus VI ч. 227 (1867); що правда Codex Arpadianus взагалї зовсїм не був використаний для історії Галичини. Про час написання листу див. прим. 5.
37) Ad presens vero rogamus paternitatem vestram, ut cursorem cum litteris vestris ad cognatum nostrum L. ducem Polonie dirigere dignemini, commendantes cognationem, inter nos et ipsum mediante filii nostri et filie sue matrimonio contractam, invitantes enim eundem, ut una nobiscum ad defensionem Galicie contra impugnatores ipsius sit sollicitus, maxime cum iidem Galicienses sicut regi suo super fidelitate, ita etiam super obediendo Romane ecclesie sacramento teneantur adstricti.