Історія України-Руси. Том 4

Грушевський Михайло Сергійович

Як бачимо, постулят був дуже далекосяглий, не сповнений в цїлости навіть Люблинською унїєю. А що так розуміли його Поляки, се показують присяжні грамоти, диктовані потім литовсько-руськими князями. Найдавнїйші такі грамоти маємо з жовтня 1386. В них, як побачимо зараз, зовсїм іґноруєть ся в. князївство Литовське, й князї обовязують ся „належати” (adherere) до корони Польської.

Але при загальній, не дуже ясній стилїзації сього постулята в Кревськім актї (ба і в пізнїйших присяжних грамотах князїв), може бути непевність, чи литовські князї, з Ягайлом разом, розуміли все далекосягле значіннє його. Ми не маємо з сього часу литовських актів принціпіальнїйшого значіння, які-б дали нам спромогу зовсїм певно рішити се питаннє. Безперечно Ягайло пізнїйше,

з своїх династичних мотивів, став на становищу польських панів в толкованню сього постулята. Чи значило-б се, що він і в 1385 р., виходячи з такого династичного становища, сьвідомо робив сю уступку Польщі й своїм впливом великого князя, взагалї дуже сильним в в. князївстві, змусив иньших князїв до потвердження сього приречення? Чи може значіннє сього приречення було неясне князям? Чи вони, може по просту легковажили сю обіцянку, уважаючи її вимушеною, а потрібною для осягнення Ягайлової мети — польської корони?

Я кажу, що на сї питання ми не можемо дати катеґоричної відповіди. Але що не все в укладенім трактатї було однаково ясно обом сторонам, се можна уважати певним. Не може на пр. бути сумнїву, що Ягайло, роблячи такі далекосяглі приречення для польської корони, не мав понятя, яку в дїйсности ролю буде він мати в Польській державі з тою польською короною.

Але як би не було з литовською стороною, для польської сторони ся постанова Кревського акту стає вихідною точкою в відносинах до в. кн. Литовського, на цїлі столїтя.

Діставши потвердженнє на свої постуляти, польські пани взяли ся до переведення Ягайлової справи. Трудности в нїй зарисували ся не малі. Лєопольд, довідавши ся про заходи Ягайла, сам поспішив ся поїхати на Угорщину й привів до того, що Єлисавета потвердила умову про шлюб доньки з Вільгельмом (27/VII). Вона визначила день успенія на довершеннє супружа його з Ядвіґою і поручила Володиславу Опольському допильнувати сеї справи. На визначений час Вільгельм приїхав до Кракова, і під днем 23 серпня в краківських маґістратських актах записано „довершеннє шлюбу королеви”, nuptiarum domine regine consummationem. Вільгельм дїйсно перебував з Ядвіґою на Вавельськім замку. Як пропустили се малопольські пани, зістаєть ся неясним. Але й за пізно похопивши ся, не спинили ся вони перед розірваннєм сього — зовсїм правного шлюбу брутальними насильствами. Вільгельма силою вигнано з замку й видалено з Кракова. Силоміць приборкано Ядвіґу, а краківське духовенство поспішило релїґійними мотивами привести її до покори 10). У папи потім (весна 1388) дістали діспензу і потвердженнє шлюбу Ядвіґи з Ягайлом, а скандал, зроблений в Европі покривдженим Вільгельмом, проминув з часом, як і всякий иньший.

Упоравши ся з Вільгельмом, малопольські пани взяли ся до закінчення Ягайлового шлюбу. В перших днях сїчня 1386 р. перед Ягайлом ставило ся їх посольство з заявою, що вони вибрали його королем польським (pro domino et rege, regni Polonie domino) і згодили ся на його шлюб з Ядвіґою. Але наперед вони запросили його на зїзд польських станів до Люблина, що мав дати остатню санкцію сїй справі, на сьвято стрітення. Як бачимо, з справою спішили ся.

Ягайло ставив ся на час на люблинський зїзд, і там його, як каже пізнїйша соймова ухвала, „одноголосно вибрали своїм королем і паном”. Звідти 12/II він прибув до Кракова разом з иньшими литовськими князями. Тут зараз, 15/II його охрещено, разом з братом Віґунтом, а 18/II обвінчано з Ядвіґою й короновано на польського короля 11). Литовські князї, що приїхали з ним, мали зістати ся в Кракові. Вони мали бути закладнями, на забезпеченнє Ягайлових обіцянок; коли Михайло Євнутиєвич, Скиргайло, Витовт, Федір Любартович слїдом захотїли вертати ся на Литву, мусїли на то просити дозволу Ядвіґи й польських панів, і осібними грамотами обовязали ся далї відповідати за обовязки, прийняті на себе Ягайлом 12).

Так Ягайло осягнув свою мрію — польську корону, для котрої прийняв на себе такі великі обовязки. Але показало ся, що справа з сею короною не така проста, як йому здавало ся. Як показують ріжні факти, Ягайла в дїйсности

не уважали королем, а тільки мужем польської королеви 13). Уже на першім потвердженню прав польських станів, виданім 18/II 1386, правдоподібно зараз по коронації, титулуєть ся він не королем, а тільки dominus et tutor regni Polonie 14). Але полишаючи на боцї сю грамоту, з огляду на непевність дати коронації (та й по за тим Ягайло таки все титулуєть ся на своїх грамотах королем польським — rex Polonie, princeps supremus Litwanie et heres Russie) 15), ми маємо інтересне оповіданнє Длуґоша, що по безпотомній смерти Ядвіґи Ягайло виберав ся з Польщі назад на Литву, признаючи, що не має більше права на польську корону. По словам Длуґоша, польські стани задержали Ягайла й прирадили йому для скріплення прав оженити ся, на місце Ядвіґи, з иньшою „дїдичкою польської корони” Анною ґрафянкою цілейською 16).

Супроти таких поглядів на Ягайла, як мужа королеви тільки 17), він опинив ся в дуже непевнім становищу: в разї безпотомної смерти Ядвіґи стани польські могли вимовити йому дальшу послушність. А хоч в оповіданню Длуґоша Ягайло вибераєть ся в такім разї до Литви, але властиво й виберати ся йому не було куди, бо по Кревському акту в. кн. Литовське істнувати перестало — його землї були злучені до Польщі, і властиво Ягайло міг стати хиба одним з дрібних литовських князїв, васалем Польщі, — як би тримати ся букви Кревської унїї.

Не знаємо, коли, як пізно Ягайло розібрав, що він властиво осягнув і чим став. Се було б інтересно для осьвітлення того становища, яке займав Ягайло супроти тої точки Кревського акту, що говорила про прилученнє земель в. кн. Литовського до Польщі. Дїло в тім, що не вважаючи на всю небезпечність сеї точки для Ягайла, навіть з чисто династичного погляду — супроти його непевного становища на польськім престолї, він одначе стояв при сїй постанові й розвивав її в своїй дїяльности. Хоч і тут не можна знати, скільки сьвідомости в тім у нього було, і як він сам ту свою дїяльність розумів.

Так розвиває він сю постанову протягом цїлого ряду років, 1386-1393, в присяжних грамотах (ті роки обіймає запас грамот, які досї маємо). З сих лїт дійшло до наших рук доста велике число грамот, виданих ріжними князями в. кн. Литовського, переважно по латинї, уложених в виразах загальних і дуже до себе подібних — очевидно написаних по певному шабльону, диктованому польським двором 18). Такі грамоти в рр. 1386-8 по всякій правдоподібности мусїли видати всї литовські князї, які тодї володїли якоюсь самостійною волостию — тільки ми не всї їх маємо. А при перемінах волости, при нових наданнях, при якихось угодах жадано від них нових грамот, так що декотрим князям доводило ся видавати й по кілька таких грамот 19).

Зміст їх, повторюваний з малими відмінами, а часом і буквально однаковий, в своїй найбільше звичайній формі полягає в тім, що певний князь обіцює за себе й своїх дїтей бути вірним і послушним королю Володиславу, його жінцї Ядвізї (часом додаєть ся — і їх дїтям) і коронї Польській і нїколи від них і від корони Польської не відступати 20). Найбільш для нас інтересна точка — приналежність до Польської корони, не в усїх грамотах однаково виразно підчеркуєть ся. Декотрі грамоти говорять тільки про прихильність і поміч (як у грамотї Федора Любартовича), але звичайно князї обіцюють належати до Корони (або тримати з нею), бути їй вірними й нїколи її не полишати (fidelitatem observare, adherere nec deserere, при корунЂ королевства Польского пристати) 21).

До сього долучають ся часом обіцянки не шукати собі якогось иньшого зверхника або володаря, земель своїх не старати ся відірвати або віддалити якимсь чином від Корони (грамота Скиргайла 1388). В декотрих відносини до корони Польської означають ся виразно як васальство (fidelis або verus omagialis — в грам. Скиргайла й Володимира, „голдовали”, „хочемъ кголдовати” — в руських грамотах Корибута й Дмитра Ольгердовича). Але виразність ся ослаблюєть ся тим, що Корона виступає тут нероздїльно з особою Ягайла, котрого всї сї князї, розумієть ся, й без того своїм зверхником признавали.