Історія України-Руси. Том 7
Шрифт:
ДосвЂдчилъ и Інфлянтчикъ того войска силы,
Кгды ихъ там рыцеры якъ траву косилы.
Пулночныи тыжъ краи будутъ памятати
Долго єго мужество, бо ся имъ далъ знати,
Велкого звитезства тамъ доказуючи,
МЂста и городы ихъ моцныи псуючи.
И завше онъ дЂлностю своєю в то трафлялъ,
Якъ бы безъ шкоды своихъ, неприятелювъ досталъ.
А кгды якого мЂста въ христіанст†досталъ,
Теды церкви въ покою оставляти казалъ,
З долученого образка Сагайдачного на конї, з гербом Побоґ, (підкова з хрестом на горі) міркуємо, що був він з уродження шляхтич, з котроїсь дрібношляхетської української православної родини в Перемищинї. Так і Єрлич, київський мемуарист з молодшого поколїння, про нього пише, поясняючи звідти такі чесности у якогось козака знайшли ся: „був він не простого походження, а шляхтич з-під Самбора” 2) (Але автори хотинських дневників і між ними Собєский, що так багато займаєть ся Сагайдачним, вважають його не-шляхтичом — видко Сагайдачний не підчеркував свого шляхецтва). Коли в Острозї учив ся досить довго, то до війска Запорозького вступив не дуже молодим. Як перші кампанїї, де брав він участь, Сакович, як
„Сей Петро Конашевич настільки підіймав ся над своїм простим походженнєм і способом житя своїм гострим розумом, визначною зрілістю гадок, незвичайним дотепом в словах і дїлах, що з повною справедливістю мусить бути зачислений для потомства між найвизначнїйших людей Польщі. Скільки проводив він запорозьким військом, всюди окритий славою своїх подвигів на суші й морі користував ся він незмірною ласкою фортуни. Кілька разів погромивши Татар на Перекопських степах, наводив страх на Крим. Там він зайняв худобу на степах, у самої цїли відобрав здобич, захоплену на Руси. Коли Володислав оружною рукою вертав собі права на Московську державу, Конашевич незвичайно проворно, страшенно збентеживши ворога, злучив ся з ним під самою Москвою, столицею держави, обнїс побідні корогви свої по безмірних просторах її, попустошивши огнем і мечем ворожі краї, обернувши в сумні руїни такі незвичайно сильні своєю позицією і залогами міста як Єлець, Шацк, Ливни, Калуга. Обтяжений богатою здобичю, зробив він своє імя пострахом для цїлої Московщини і з плачем від таких бід і нещасть бачила вона як його руки заберали її річи, її богацтва, і ляментуючи рахувала ті товпи бранцїв ріжного стану, ріжного віку, чоловіків і жінок, що йшли за його колїсницями, за його обозом. Не меньше прославили імя Конашевича його морські походи: і тут була звісна його фортуна, що завсїди приносила щасливі результати його піратським походам, і кілька зруйнованих визначнїйших торговельних міст Европи й Азії, попалені околицї Константинополя, і на рештї рідка оборотність проявлена ним в отсїй Хотинській війнї — все се неустанно збільшало його славу серед Турків. І взагалї був се чоловік великого духу, що шукав небезпеки, легковажив житє, в битві перший, в відступленню останнїй, проворний, дїяльний. В таборі він був сторожкий, мало спав і не був відданий так піяцтву, як то звичайно у козаків. За те неповздержно служив Венері, і се прискорило його смерть. На нарадах, чи був він тверезий чи підпилий, був обережний і в усяких розмовах дуже маломовний. Королеви і річипосполитій вірним зістаючи ся завсїди однаково, був він так суворий в стримуванню козацького своєвільства, що за найменьшу причину лив він щедро їх кров, і через те, зненавидивши його собі, кілька разів буйна товпа скидала його з того старшинства над запорозьким військом. Обряд і релїґію грецьку 4) окружав він культом незвичайно горячим, більше нїж забобонним і для тих що перейшли в лоно римської церкви був він ворогом дуже зявзятим і запеклим; через те ще перед самою його смертю почали ходити в суспільности поголоски і підозріння про якісь його злочинні замисли на річпосполиту” 5).
Коли Сагайдачний дістав ся на верхи козацького житя, лишаєть ся нам незвістним. Гетьманом називає, його Сакович у походї на Кафу 1616 р. Чи тодї в перше дістав ся він на гетьманство, розумієть ся не можна сказати, але судячи з того, що Сакович не назвав якогось ранїйшого походу, можна думати, що се таки й не дуже давно перед 1616 р. наступило по довгій і славній, повній „рицарських дїльностей” воєнній карієрі 6). Будучи репрезентантом партиї „старших” і „статочнїйших”, він не раз навіть і в сїм „історичнім” часї своєї дїяльности, 1616-1622, мусїв уступати ся перед провідниками своєвільників, що на час захопляли в свою руку булаву — як се було в 1617, і потім в 1620 роцї (може й частїйше) але не тратив свого впливу й значіння і давши перешуміти своєвільній бурі, знову брав загальний провід в свої руки. Мірою його виливів таких неофіціальних служать подїї 1620 року, коли булава переходить в руки провідника своєвільників, але Сагайдачний зістаєть ся далї на чолї городового війська і переводить дїло, яке окриває його безсмертною славою в очах українського суспільства — відновленнє єрархії.
Своїм союзом з духовними і світськими кругами української інтелїґенції, опікою й живою участю в сучасних церковно-національних змаганнях її Сагайдачний здобув незвичайну вдячність її і поважаннє. В своїм панеґірику Сакович величає Сагайдачного:
в немъ залецаю
При мензст†вЂру єго, въ которой статечне
Трвалъ, заставляючи ся за ню дость сердечне.
И завше зъ своимъ войскомъ короля пана просилъ
Абы вЂру нашу святую успокоилъ,
ОфЂруючи ся му тымъ хентнЂй служити,
Кгды бы рачилъ релію нашу успокоити.
Але в широких масах козачини й народу його компромісова полїтика, її мета і результати не могли бути оцїнені відповідно, і популярним в них Сагайдачний правдоподібно не був нїколи, не вважаючи на те що козачина багато завдячала йому в своїм зміцненню й зростї свого престіжу. Тим поясняють ся сї часті рухи звернені против нього.
В народнїх устах задержало ся голе імя Сагайдачного, стративши всяку реальність, всї індівідуальні прикмети 7); але з тих популярних ватажків, що противставляли ся йому, не донесли народнї уста навіть і голого імени до наших часів.
Примітки
1)
2) Latopisiec І с. 5.
3) Деякі подробицї його характеристики, — як от ся, що Сагайдачному вкоротили житє його сексуальні пристрасти, давно вже викликали певне недовірє. З усїм тім в його характеристиці чуєть ся й богато реального.
4) Religionis graecae ritum в ориґіналї.
5) Собєского Commentariorum belli Chotinensis I. III с. 35-38,. польський і росийський переклади (Мемуары II с. 59) передають сю тіраду з кількома значними помилками. Меньше інтересна, бо більше шабльонова характеристика у Петриція (с. 119), наводжу її в скороченню: „В науках невчений, як здебільшого козаки, за те з маленькости привчив ся натягати лук, зброї й коня з рук не випускати, з непогодою бороти ся не покровами, а витрівалістю; легко зносити всяку тяготу, голод, працю; не бояти ся ворога, і в небезпецї проявляти мужність; і тому на нарадах, коли його питали про спосіб ведення війни, те що иньші міркували більше з теорії, він на диво розберав прирожденним розумом і з довгого воєнного досвіду”.
6) Давнїйші дослїдники датуючи похід на Кафу 1606 роком, клали початки гетьманства Сагайдачного на рр. 1604-5.
7) Розумію звісний марш „Ой на горі та женцї жнуть”, де виступає Сагайдачний:
що проміняв жінку
на тютюн на люльку,
необачний!
Супроти того, що тут він виступає разом з Дорошенком, в історичній лїтературі було ваганнє, чи розуміти тут гетьмана Сагайдачного, чи пізнїйшого запорозького кошового того імени. Каманїн в своїй статї про Сагайдачного виступив против сього, силкуючи ся довести, що пісня ся вповнї відповідає реальним фактам Хотинської війни і характеру Сагайдачного. Новійша полєміка про се в Записках київських (Б. Грінченко: пісня про Дорошенка і Сагайдачного в т. І, І. Каманїн: Ще за пісню про Петра Сагайдачного в т. II, і резюме в протоколах т. І с. 154-5). Я думаю, що в піснї маємо імя гетьмана Сагайдачного, але тільки імя, вирване з реальних історичних обставин і причеплене до характеристики типового зайди-голови запорожця. В текстї піснї в збірнику 1713 р. виданім проф. Перетцом (ЗамЂтки и матеріалы по исторіи пЂсни въ Россіи. ИзвЂстія петерб. академій, 1901 кн. II) до імени Сагайдачного ще не притулено сеї характеристики, але вона і тут уже (в формі: Сагайдачник) вповнї вирвана з реальної обстанови і анахронїстично звязане з іменем Дрозденка дїяча 1660-рр.
МОСКОВСЬКА КАМПАНІЯ 1618 Р. І КОМІСІЯ 1619 Р.: ВЕРБОВАННЄ КОЗАКІВ НА МОСКОВСЬКУ ВІЙНУ. ПОХОДИ НА МОРЕ 1617/8 Р.; ПОХІД ІСКАНДЕР-БАШІ. САГАЙДАЧНИЙ ПІД МОСКВОЮ; ТРАКТАТ В ДЄУЛЇНЇ. УГОДА З ТУРКАМИ, ОБІЦЯНКИ ПРИБОРКАТИ КОЗАКІВ.
Відносини козацько-польські по комісії 1617 р. носять характеристичні прикмети полїтики Сагайдачного.
Приймаючи жадання комісії, він міг напевно рахувати, що всї постанови її не будуть мати нїякого значіння супроти плянів московської війни, що так інтересувала короля.
Правительственні круги, чинячи волю короля, запобігали козачини для сеї кампанїї. Ще перед соймом ведуть ся переговори з нею про се. Лев Сопіга, оден з головних проводирів московської кампанїї, їдучи на сойм, вислав свого післанця до козацьких старшин, намовити їх до участи в війнї — аби як найскорше вислали своє військо в московські землї в поміч королевичу. Коли він вертав ся з сойму, в Слонимі стрів його післанець з відповідю: козаки готові рушити на війну, скоро тільки буде їм на се наказ від короля. Наказ такий, розумієть ся, був їм даний, а сойм, з інїціативи Сопіги, асіґнував козакам 20 тис. зол., і сї гроші „для заохоти” були їм вислані 1). Тим даний був новий імпульс мобілїзації всякого воєнного елєменту. На Українї розпочало ся вербованнє козацьких полків; ріжні авантурники, уповажнені й ще більше — не уповажнені до сього, „поднесши хорокнгевъ и забравши до себе людей люзныхъ свовольныхъ”, не спішачи в Московщину, зайняли ся наїздами, збором контрибуцій. Иньші рушили в землї в. кн. Литовського — вже в початках сїчня на сойм до Вильна принесено звістки, що „низові козаки” війшли немалими купами роблячи велики шкоди й утиски людности й розложили ся кошем десь недалеко Полоцька 2). Оден з пограблених полїських панів так описує сей новий вибух українського своєвільства — „подъ часъ своєволенства, кгды гултає козацство, подъ претекстемъ истя на експедицыю московскую, рЂкомо до королевича єго милости, свовольне купы збирали и безъ дозволенья єго кор. милости яко и гетмана коронного великого корогви роспростираючи, землю є. кор. милости власную: Украину, Полисе и Литву одно сплюндровали” 3). Сей вибух своєвільства без сумнїву був одним з мотивів, які підновили неохоту суспільности до московських плянів короля, і викликали соймову ухвалу, що дала тільки рік часу для полагодження московської справи. Сеж вплинуло і на рішучість соймових комісарів, які в супереч замірам короля і королевича перервали кампанїю трактатом з Москвою — і підлило нового олїю до роздражнення шляхти на козацьке своєвільство. Волинська шляхта уже на весну підняла ся загальним походом і заняла ся розбиваннєм і розгоном тих своєвільних банд 4). Теж саме рекомендував король і шляхтї київській, в місяцї маю, коли вона удала ся до нього з скаргами на наїзди, здирства і грабовання від ріжних проводирів своєвільних банд 5).