Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

Грушевський Михайло Сергійович

“А з королем у нього згоди не буде ніяк: будуть против нього стояти. І вісти прийшли, що в під'їздах козаки з Поляками уже двічі бились, і їм пощастило: богато Поляків зловили. А литовський гетьман Радивил говорив: коли їм не удасться з козаками нічого зробити (подоліти), вони зараз з ними замиряться і підуть війною на царську землю” ⁵).

Наскільки се все точно передає гетьманські інструкції, трудно сказати. Жаданнє присилки царських воєвод з військом до Київа й инших міст викликає великий сумнів, і я скорше готов думати, що така формуліровка жадання військової помочи з'явилася наслідком “разговорів” Капусти з боярами в Москві. Але алярм-необхідність скорої посилки війська і натяк на можливість порозуміння гетьмана з султаном і обернення всеї кампанії в останнім рахунку на Московські землі, безсумнівно походили від гетьмана, і мусіли сильно стрівожити московських правителів, ще більше як погроза перед Яциною. Тому зараз по

приїзді Капусти, 30 н. с. вересня Стрешневу і Бредихину вислано наздогін инший наказ: яко мога поспішати до гетьмана, і вже нічого не говорити, що в Москві чекають великих послів. Сказати, що посли приїхали вже на московську землю, до Вязьми, і їм послано наказ поспішати до Москви як тільки можна, в день і вночи, і як тільки вони приїдуть, буде післана нова інструкція послам (Стрешневу і Бредихину) і “милостивий указ” гетьманові й війську з Лаврином Капустою й товаришами. Се говорити в такім разі, коли ситуація не обгострилася-“коли у гетьмана з королем бою не буде”. Коли ж бої почались, то цілком катеґорично заявити гетьманові, що цар велів прийняти Запорізьке військо під царську руку (с. 34).

Примітки

¹) Акти посольства містяться в стовбці Малорос. приказу 5821/10: привезені послами листи від гетьмана і Виговського до царя і від гетьмана до воєводи Хилкова з 9 с. с. серпня (сей в ориґіналі, инші в копіях), дві одписки Хилкова про приїзд послів до Путивля, запись про вступну авдієнцію у царя 29 серпня ст. ст., листуваннє про видачу корму і жалування, відпускна авдієнція 9 с. с. вересня, царська грамота до гетьмана, післана з послами, з датою 7 вересня; листуваннє про коней, підводи і т. и. з днів 9-10 вересня; все важніше видане в VIII т. Актів Ю.З.Р. с. 369-373.

²) В Актах Ю.З.Р. т. VIII с. 372, т. Х с. 22.

³) Акты Ю.З.Р. X с. 27-9.

⁴) Висловлююсь так, бо порівняннє дат дійсно показує на дуже скору подорож: наради під Борком діялися в середині н. с. вересня, а 20 (30) вересня підписана царська грамота, що говорить про побут Капусти у Москві — Акты ЮЗР. Х с. 35.

⁵) Тамже 15-6.

ЗЕМСЬКИЙ СОБОР 1 с. с. ЖОВТНЯ 1653, ЕКСПОЗЕ, УХВАЛА ЗЕМСЬКОГО СОБОРУ, ПОСОЛЬСТВО БУТУРЛИНА.

Кілька день пізніш (3 н. с. жовтня) великі посли були вже в Москві, і заслухавши їх доповіді московські керманичи рішили остаточно оформити справу. Собор, що від кількох місяців був на поготові для санкціонування розриву з Польщею й проголошення їй війни, був скликаний знову для остаточного оформлення. Соборний акт, заготовлений ще в травні і тепер тільки в дечім доповнений і змінений описує сей урочистий акт в такій формі (скорочую титул і зайві ампліфікації):

“Минулого року 1653 ¹), з наказу вел. государя, говорилося на соборах про справи литовські й черкаські. А сього року, на день 1 октобра, звелів вел. государ учинити собор в тій же литовській і черкаскій справі, і бути на соборі вел. государеві Никонові патріярхові, митрополитам, архиепископам і чорним (чернечим) властям, боярам, окольничим і думним людям, стольникам, стряпчим і дворянам московським, дякам, дворянам і дітям боярським виборним з міст, гостям (купцям), торговим і всякого чину людям. Велено їм представити давніші й теперішні неправди литовського короля і панів-рад, що діються з їх сторони в порушеннє вічної згоди, і не виправляються, — аби ті неправди були відомі людям Московської держави. Також (оповістити) про посольства запорізького гетьмана Б. Хмельницького, що (козаки) просяться в підданство під високу государеву руку. Нарешті — що король і пани-рада великим государевим послам задоволення не дали і відправили їх з нічим.

“Государ-цар прийшовши від празника Покрови, з соборної церкви, з хрестами, з'явився для собору в Грановитій палаті, і на той собор прибули: святіший Никон патріярх, митрополит крупецький Сильвестр, митрополит сербський Михаїл і т. д. (включно до торгових й инших чинів людей і стрільців). Згідно з государевим наказом прочитано всім на голос про неправди Яна-Казимира короля польського і панів і про чолобиттє в підданство государеві Б. Хмельницького і всього війська Запорізького”.

Прочитане експозе було виготовлене для доповіди ще соборові 1651 р. ²) і перероблене сього року. Починалося пригадками, як було постановлено в вічнім договорі про титули: королеві Володиславу не вживати ніяких титулів Московської держави ³) і всі листи до царя писати з тими титулами, які вживає цар. Се було потверджено соймовою конституцією 1637 р., яка проголошувала проступки против царського титулу за державну зраду. Одначе ще за Володислава почались порушення сих обіцянок і продовжувалися потім

за Яна-Казимира. Цар допоминався укарання винних через великих послів Пушкиних в 1650 р., потім через Прончищева й Алмаза Іванова, король присилав у сій справі Пенцлавского і Уніховского, нарешті післано Репнина-Оболенского з товаришами. Але король ніякого “исправленья” в тім не вчинив, а пани-ради позволили собі сю справу царської чести “назвати в одвітах малим ділом”, сміятися з претензій послів і ніякої справедливости не вчинили. Крім того король позволив собі ріжні неприязні вчинки против Московської держави: складався з ханом на її руїну, перепустив через свої краї кримського посла до шведської королеви “для ссоры и войны”, і в пограничних місцях з королівської сторони останніми часами стали діятися великі “задори”, договір таким чином підпав нарушенням з королівської сторони, тим часом як з царської додержується досі непорушно.

Се одна справа; друга — козацька:

“В минулих роках присилав богато разів до царя своїх післанців запорозький гетьман Б. Хмельницький і все військо Запорізьке, що пани-рада і вся Річпосполита повстали на православну віру грецьку і святі церкви і вчинили гоненіє велике. Їx, Запорізьких Черкасів, від православної віри, в котрій вони здавна живуть, стали відлучати і неволити до своєї римської віри, церкви позапечатували, а в инших завели унію, і всякі над ними насильства, й знущання, й злости чинили, таке що й над єретиками й Жидами не чинять. Вони ж, Черкаси, не хотячи позбутися православної віри і церкви знищеними бачити, по неволі, опинившися в такім лютім гоненію, покликали в поміч кримського хана з Ордою, почали за православну віру і святі церкви стояти. А у цар. величества просять змилування, щоб він, жалуючи православної віри і церков божих і невинної християнської крові проливання, змилосердивсь і прийняв їx під свою високу руку і дав поміч на гонителів віри Поляків — післав військо своє (в чорновику було: під Смоленськ, але се вичеркнено).

“А в минулому 1653 р. гетьман двічі присилав своїх посланників, що з королівської сторони договорів, на чім з Запорізькими Черкасами мирились, не виконано: церков, що в договорах написано з унії віддати, не віддано, а котрі, небогато, й віддано, — назад на унію повернено. Війська коронні й литовські на них зібрано, щоб православну віру викоріняти і церкви божі до решти знищити. Богато городів і міст зруйновано, і в них святі церкви збезчещено і поневірено. Православних християн духовних і світських богато невинно замучено ріжними лютими муками, і всяке лихе знущаннє чинилося, що й слухати жалісно” ⁴).

“Тому вони, Запорізькі Черкаси просять із слізами, щоб вел. государ не дав сим гонителям і клятвопреступникам знищити православну віру і церкви божі зруйнувати, а змилосердився й велів гетьмана Б. Хмельницького і все військо Запорізьке прийняти під свою високу руку. А колиб прийняти їx не схотів, то нехай би за-для православної віри і святих церков за них обстав і велів їx помирити (з католиками) через своїх великих послів — аби вони того замирення були певні. Самі ж вони з Поляками миритись ніяк не хочуть-бо Поляки в правді нестоять”.

“Отже за сим проханнєм, а за указом царським, великим послам кн. Репнину-Оболенскому з товаришами велено було говорити королеві і панам-раді про се замиреннє і посередництво, і вони в одвітах говорили панам-раді, щоб король і пани-рада заспокоїли ту усобицю — з Черкасами помирились, православної віри не гонили, церков не відбирали і ніякої неволі їм не чинили, а постановили згоду на Зборівськім договорі, а котрі церкви були повернені на унію, щоб віддали назад. Коли вони то вчинять, то цар задля православної віри королеві, братові свому, таку поступку вчинить: всім людям, що провинилися в прописках титулу, вини їм пробачить.

“Але король і пани-рада не поставились до того поважно, від замирення з Черкасами відмовились, і при самих же великих послах пішли на них війною, щоб віру православну викорінити і церкви божі поруйнувати. Бо торік, як був сойм у них у Берестю, то на соймі таки так просто й ухвалено: побити православних християн, які живуть в Короні Польській і в. кн. Литовськім, а церкви зруйнувати, щоб грецька віра звикла. Отже вел. посли бачучи їx таке велике завзяттє, виговорювали се їм, з великими вичетом і в палаті і йдучи до карети, в голос перед усіма людьми, що вел. государ для православної віри, хотячи їx усобицю заспокоїти, хотів був дарувати провини тим людям, що заслужили були смерть за царську честь. Але ж коли король і пани-рада за ніщо се взяли, то вел. государ такого їx злого безчестя і таких великих проступків против вічного договору більше терпіти не буде. Послів і посланників в тих справах більше не присилатиме, а звелить про ті їx неправди і порушення вічного договору писати до всіх сусідніх держав, до великих государів християнських і бісурменських, і за православну віру, за святі божі церкви і за свою честь стоятиме, скільки йому милосердний Бог поможе. Але пани-рада таки ні трохи не схаменулись і на згоду не пішли, ні в чім не поправили справи і в усім відмовили і тих великих царських послів з нічим відправили.