Історія України-Руси

Грушевський Михайло Сергійович

Полишаючи на боцї гіперболїчні подробицї, ми чуємо в сих відзивах, хоч би й перебільшених, реальні прикмети тодїшнього українського дикого дозвілля. Навіть у сухих рахунковичів, правительственних ревізорів, що описували доходи українських старостів в серединї XVI в., воно вириває вирази здивовання, коли вони говорять про свобідне житє українських уходників Поднїпровя, що „уставичъне там живуть на мясе, на рыбе, на меду зъ пасекъ, зъ свепетовъ и сытять тамъ собе медъ яко дома” ⁴), або про роскішні займанщини тутешнїх осадників. „Суть иншыи пасеки, иж и три селища за одну пасеку не стоять, пише ревізор про міщан браславських, — „при которой єсть на милю земли, а в наменшоє на полмили; также в него пашня, стави спустныи, пчолъ мноство, зверъ всякий, сады и огороды овощовыи роскошныи и всякий иншый пожитокъ, в которую пасеку и в земли и в сеножати и дубровы, што ку єй прислухаютъ, не толко не волно єсть никому входовъ и пожитковъ никоторыхъ мети, але и дровна ани травы стебла нихто даромъ взяти не можетъ, олижъ все за поклономъ” ⁵). „Пашня тамъ родить збожьє всякоє завжды лепей, нижъли при котромъ иншомъ замъку”, — пише иньший ревізор про

браславське староство. „Конемъ и въсякому быдлу хованьє тамъ роскошъноє по дубровахъ и свинямъ по дубинкахъ через зиму, а тамъ радо ся быдло всякоє тамъ множитъ. Зубровъ, оленей, лисицъ и иншого зверу множество великоє. Меду тежъ офитость великая, а предне доброго, чистого, белого, безъ бортей и безъ всякоє працы великоє, не только съ пасекъ, але готового съ вепетовъ выдираючи” ⁶).

Край, досить богатий сам по собі, пролежав облогом кілька столїть. Став перелогом на всїй просторони до глубшого Полїся — поза Київ, Житомир, Остер, Чернигів, — вибуялим, богатим природними силами, але диким, некультурним. Як і коли стало ся се з колишнїм огнищем східно-европейського житя?

Примітки

¹) De moribus Tartarorum, базельське вид. с. 33 і далї; переклад в Мемуарах вид. Антоновичем І с. 48 і далї.

²) Річки того імени під Мозирем нема, треба розуміти котрийсь з припетських притоків.

³) Guagnini Sarmatiae Europeae descriptio вид. 1581 р., с. 40-1, Blaise de Vig'en`ere La description du Royaume de Pologne, 1573 — в Мемуарах вид. Антоновичом I с. 70. Orassinii Polonia, 1574 л. 112-3 (переклад Будзіньского, 1852). Broniovii Tartariae descriptio, 1595, с. 26 (перевод в Записках одеських т. VI). Cellarii Poloniae descriptio c. 21-2. Beauplan Description de l'Ukraine, вид. Ґолїцина с. 86 і далї (переклад в Мемуарах вид. Антоновичом кн. II).

⁴) Архив Югозап. Рос. VII. І с. 103.

⁵) 'Zr'odla dziejowe VI с. 127 р. (друковано з копії, з деякими очевидними помилками — я дещо поправляю).

⁶) Архивъ Югозап. Рос. VII. II с. 21.

СХІДНЯ УКРАЇНА І ЇЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЯ ДО ТАТАРСЬКИХ ПОГРОМІВ XVI В.: ПРОЦЕС УПАДКУ СХІДНО-УКРАЇНСЬКОГО ЖИТЯ, ЗДИЧІННЄ СХІДНЬОЇ УКРАЇНИ.

Велика, кільковікова прогалина в наших джерелах дає можність відповісти на се питаннє тільки дуже загально.

Приготовляло ся се спустошеннє вже здавна, наслїдком упадку державної орґанїзації, державного житя, — з одного боку, сильного натиску кочових орд — з другого; явища сї йдуть в парі й звязані між собою. Уже з другої половини XII в. стає очевидною безсилість державної орґанїзації, княжої власти стримати натиск кочовника над псредстеповий пояс української кольонїзації. Передстеповий пояс нищить ся, пустїє. Вся східно-полуднева Україна починає підупадати; житє полїтичне, економічне, культурне починає все сильнїйше й замітнїйше відливати відси в лїпше захищені й спокійнїйші краї західнї й північні ¹). Ослабленнє Половецкої орди в другім і третїм десятилїтю XIII в., можливо, трохи затримало сей процес і дещо улїпшило кольонїзаційні обставини передстепового поясу, але за бідністю джерел про се можна говорити хиба в формі гіпотези. Та слїдом Батиїв погром задає рішучий удар полїтичному житю східньої України, а в дальшій лїнїї — також економічному й культурному. Значна частина східно-української території виломлюєть ся з князївсько-дружинного устрою й вертаєть ся до давнього аморфного житя поодиноких громад під татарською зверхністю. В иньших частях, де князївсько-дружинний режім задержав ся, або відновив ся, він малїє, дрібнїє, вироджуєть ся й затрачує свій полїтичний характер: державно-правні прикмети його слабнуть все більше й уступають місце прикметам приватно-правним ²). Під тяжкою рукою татарської зверхности, дикої, варварської й особливо неприхильної, підзорливої та ворожої до вищих, правительственних верств, до власти, до всього що може бути завязком орґанїзації, опозиції, відпору, — житє дичіло, вироджувало ся. Вищі, заможнїйші, культурнїйші верстви, вибагливійші що до обставин житя, починають кидати східно-українскі землї, що так мало давали запоруки безпечности, ладу, порядку. Боярство і міський патриціат, духовенство й артистично-реміснича людність мандрує на захід, в Галицько-волинські землї, і на північ, в землї українські, білоруські, великоруські.

Повного спустошення в Східнїй Українї ще нема. Для низших верств, придавлених боярсько-капіталїстичними елєментами, такі зміни на перших початках могли навіть бути досить пожадані. Тим більше, що татарське правительство, поки держало свої орди в руках і могло вести якусь плянову полїтику, безперечно, йшло на зустріч течіям, зверненим проти князївсько-дружинного режіму, й мусїло старати ся як найменьше наприкряти ся українському демосови, там де він ставив ся ворожо супроти сього режіму. Ми бачили в своїм часї, що навіть у слободи, осаджувані татарськими баскаками, збирало ся богато осадників, і люде тїкали туди з сїл княжих ³). Де князївсько-дружинний режім упадав, — житє демократизувалось, „без холопа і без пана” до певної міри. Де князївсько-дружинний режім зістав ся, там з разом з своїм здрібненнєм мав він тенденцію розвивати далї холопсько-панську еволюцію; отсе й підрізувало його при конкуренції того демократичного складу житя.

Загалом беручи, житє демократизувалось, але заразом мусїло дичіти й грубіти під зверхністю татарських емірів і баскаків. Особливо коли почала вироджувати ся, розвалювати ся ординська орґанїзація і дисциплїна — а се, як знаємо, почало ,,вже зовсїм виразно давати себе знати з останньою чвертю XIII віка ⁴). Серед ординської анархії житє безборонних, безкняжих громад ставало неспокійним і трівожним, гірше навіть від дрібних і малосилих князївств —

де вони зацїлїли або відродили ся там, в східнїй Українї. Патріархальне житє громад під управою своїх атаманів, без всякого мішання з боку їх „отчичів і дїдичів” — ханів татарських, що сидїли собі в Ордї й тільки присилали своїх баскаків по данину, — як малює се русько-литовська лїтопись в звіснім оповіданню про Подільську землю перед литовською окупацією, — мусїло часто давати місце епізодам і періодам далеко меньше спокійним. Серед безладя, що зачинаєть ся в Ордї з кінцем XIII вю., серед боротьби емірів і ватажків між собою, що зводили свої рахунки на „улусах” свого противника, серед грабіжницької самоволї розбійницьких ватаг, що вироджувалася в таких обставинах, — житє в близькім сусїдстві степів і орд ставало повним трівоги й небезпеки.

Розумієть ся, як то кажуть — голий розбою не боїть ся; серед сього трівожного житя виховували ся елєменти, які приспособляли ся до сеї трівоги й небезпеки, завсїди готові відбити ся від татарських напастників і заплатити їм тимже. Але хлїборобській, господарській людности такі неспокої не могли бути милі, й спокійнїйші та лїпше загосподарені елєменти, що мали щось до страчення, мусїли відпливати, мандрувати далї від татарських пополохів, на захід і північ. Східня Україна, стративши хутко вищі верстви, верхи своєї суспільности, мусїла поволї тратити взагалї оселу, хлїборобську українську людність, — поволї пустїти, починаючи від крайнїх своїх періферій, на степовім пограничу, і далї в глубину. Те що ставало пограниччем, своєю дорогою рідшало, пустійшало все більше, і оселе, рільниче житє українське все більше концентрувало ся на північний захід, збирало ся в краях лїсових. А передстеповий край, не кажучи за степові погранича, все більше починав експльоатувати ся тільки наїздом, „уходами”, як то бачимо в XVI в.: українська людність разходила ся з весною з своїх лїсових осад по тих покинених просторах, ловила рибу, дичину, збирала мед і віск; сміливійші, особливо бездомні, меньше вибагливі й зимували тут часом. Але оселе, господарське житє відступало все далї й далї на північ і захід, в полїські краї.

Сей процес мусїв потягнути ся яких півтора столїтя, більше і меньше — як по обставинам.

Примітки

¹) Про се див. в т. III ² с. 334 і т. VI с. 6 і далї.

²) Див. в т III ² с. 155 і далї.

³) Див. т. III ² с. 153-4.

⁴) Див. т. IV ² с. 294.

СХІДНЯ УКРАЇНА І ЇЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЯ ДО ТАТАРСЬКИХ ПОГРОМІВ XVI В.: ВІДРОДЖЕННЄ ДЕРЖАВНОГО ЖИТЯ ПІД ЛИТОВСЬКОЮ ЗВЕРХНІСТЮ, ЗАХОДИ ОБОРОННІ І КОЛЬОНЇЗАЦІЙНІ ЗА ВИТОВТА, РОЗДАЧА МАЄТНОСТЕЙ, ОСЛАБЛЕННЄ ПО ВИТОВТЇ, ДЇЯЛЬНІСТЬ ОЛЕЛЬКОВИЧІВ. КОЛЬОНЇЗАЦІЯ XV ВІКУ: ЗАМКИ НА СТЕПОВІМ ПОГРАНИЧУ, ВОЄННОСЛУЖЕБНА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ В БРАСЛАВЩИНЇ, КИЇВЩИНЇ І ЗА ДНЇПРОМ, СЕЛЯНСЬКІ ВОЄННО-СЛУЖЕБНІ ГРОМАДИ, СИСТЕМА ЗАМКІВ, ГОСПОДАРСТВО.

В другій половинї XIV в. східня Україна входить у склад Литовської держави, дістає на ново державну орґанїзацію, княжу власть і дружинно-боярську верству. Зявляєть ся на ново тенденція вернути собі страчені простори, закріпити її узброєними замками, утворити нові кадри воєнно-служебної людности.

Найбільш визначним і енерґічним репрезентантом сих змагань в наших джерелах, в данім ними матеріалї, виступає Витовт. Ми знаємо, що він змагав до того, аби поставити під свої впливи саму Орду, і для того зробив кілька походів в степи, а пізнїйше полїтичними способами — виводячи своїх протеже на ханський престіл, пильнував тримати орди в своїй залежности, і дїйсно вмів осягнути те, що на чорноморськім побережу його воля була законом для тутешнїх Татар. Річні дороги Днїпра, Бога, Днїстра, їх виходи в море хоче мати він в своїх руках, і для того ставить тут ряд замків. Відживають давнї, віками погребані ідеї про урядженнє експортових портів на чорноморськім побережу, митних комор на тих степових дорогах; для їх охорони ставлять ся замки, а в плянах їх мають і ще більше ¹). Наданнє чорноморського побережа Бучацким з 1442 р., що говорить про „замки наші: Каравул на Днїстрі, Чорний город там де Днїстер паде в море, і Качибеїв на морськім березї, з усїма містами, портами, митами водними і сухопутними”, та ставить новому державцеви в обовязок укріпити і в лїпший стан привести сї замки й городи ²), — як відгомін свіжої ще памяти про Витовтові заходи на Чорноморю має зовсїм реальне значіннє. В Витовтових часах се були зовсїм серіозні пляни, як показує історія побудовання замку на Днїстровім лиманї (мабуть тогож Чорного городу). Границї України зачеркували ся до чорноморські береги на полуднї, по Донець і Тиху Сосну на сходї ³). Се був поворот до давнього стану річей — пять столїть назад, як ще турецький поток не залляв чорноморських степів. І в першій чверти XV в., при енерґії Витовта, при великих силах, які давала сконцентрована, в одних руках зібрана Литовська держава, сильна і одностайна під міцною рукою Витовта — сї завдання могли б в значній мірі бути сповнені.

Не без значіння може бути се, що Витовт всю східно-полудневу Україну (окрім Сїверщини) задержував в своїй безпосереднїй власти, не даючи в державу князям. Поділє, коли воно перейшло до нього (західнє від р. 1411, східнє мабуть ще від 1393 р. і без перерви до смерти Витовта), він обсадив своїми старостами. В Київщинї, разом з Заднїпровєм, по смерти Скиргайла, що дістав сю волость на основі умови з Ягайлом, посадив Витовт свого товариша кн. Івана Ольгимунтовича, але не в ролї князя володаря, а в ролї намістника тільки („далъ ему держати Києвъ”, як каже русько-литовська лїтопись). І така управа через намістників, очевидно, потягнула ся до самого надання Київщини Олельку Володимировичу (в 1440-1 р.) ⁴). Дуже можливо, що Витовт умисно не давав тут волостей нїкому, щоб мати вповні свобідну руку в задуманім руху на полуднє, — щоб вести його по одному плянови на цїлій лїнїї.