Історія української літератури. Том 1
Шрифт:
Передусім же хотіли використати ту стихійну силу, котру людина дізнає на собі, слухаючи музики: ритм се примус, він викликає непереможну охоту йому уступати, до нього приладжуватись — не тільки кроком ноги, в саму душу йде такт; так, правдопобідно — виводили собі — іде він і до душі богів! Отже, ритмом люди силувалися їх змусити і взяти в свою власть. Вони накидали на них поезію як магічний аркан.
Але було ще дивніше представлення, і воно, мабуть, найсильніше вплинуло на повстання поезії. Воно виступає у піфагорійців як філософічна доктрина і як спосіб виховання, але задовго перед тим, як з’явились філософи, була признана за музикою сила розряжати ефекти, очищати душу і лагодити ferocia animi, душевну дикість, власне музичним ритмом. Коли затрачувалась рівновага і гармонія душі, треба було танцювати в такт співцеві — такий був рецепт сього лічення. Так втихомирив
І не тільки в культовій пісні: в світській пісні старих часів лежить припущення, що ритм має магічну силу — напр., при черпанні води або веслуванні: пісня се чарування причетних до того демонів, котрих вона лагодить, поневолює і робить знарядом людини. Кожного разу, як хтось працює, він має причину співати, бо кожне діло зв’язане з поміччю духів, а чарувальна пісня і закляття здаються первісною формою поезії.
Коли вживано вірша в оракулах (греки говорили, що гекзаметр був видуманий в Дельфах), то ритм і тут мусив виявити свою силу примусу. Казати собі пророчити се первісно (по правдоподібному виводу сього слова) значило щось приобіцяти: люде вірили, що можна собі вимусити будучність, повискуючи собі Аполлона, тому що Аполлон по старим представленням далеко більше, ніж провидящий біг. Так, як проголошується формула: буквально і ритмічно точно, так зв’язується будучність. А формула се винахід Аполлона, що може зв’язати, як біг ритму, і самих богинь долі.
Взявши все під розвагу, можна спитати: чи було для старого забобонного роду взагалі щось кориснішого, ніж ритм? З ним людина могла все: магічно пособляти роботі; бога змусити явитись, зблизитись, вислухати; будучність по своїй волі урядити; власну душу визволити від якого-небудь надміру — тривоги, манії, жалю, жадоби помсти; і не тільки свою душу, але й найможнішого демона. Без вірша була вона нічим, через вірш ставала майже богом».
Менше утилітарного характеру мали в собі згадані вище зав’язки артистичної, поетичної прози, не зв’язані ритмічною формою, що розвивалися передусім в хвилях спочинку і «солодкого безділля» і більше давали задоволення примітивній балакучості, ніж якійсь свідомій цілі. Правда, магічна сила словесного опису, схарактеризована вище, її здібність викликати описане, приводити його в дійсність, без сумніву грала тут також свою ролю. Обсерватори примітивного життя принотовують, напр., певну категорію оповідань, котрі «добре оповідати» перед ловами на того і того звіря, що являється темою оповідання. (Dorsey наводить таке оповідання про чоловіка, що, мавши бізоницю за жінку і живши між бізонами, навчив своє плем’я ловами на бізонів, — се оповідання вважається «добрим» оповідати серед ловами). Так, мабуть, треба розуміти ті всеночні оповідання, що відбуваються у різних ловецьких племен перед ловами десь в мужеськім домі — вони принесуть щастя в будучих ловах. Але до сього мотиву все-таки не можна звести так, як зводиться примітивна поезія, тих примітивних оповідань про звірів і всякі пригоди, що обертаються серед примітивного племені і становлять перші зав’язки прозового мистецтва.
Цілком натурально, що увагу примітивної людини — ловця, рибалки, збирача, початкуючого хлібороба і скотаря — особливо притягають до себе звірята, до котрих вона мусить пильно придивлятись в інтересах свого прогодування. При своїх обсерваційних здібностях відкриває вона в їх норовах і звичках багато цікавого, що пропадає для культурнішого ока, і відчуває свій тісний зв’язок і залежність від них. Звичайно, певна категорія звірят ототожнюється нею з своїм родом як його «тотем»; між сими звірятами і собою людина довший час не припускає ніякої різниці. Переміни звірів в людей і людей в звірів, існування людей-звірів, що ведуть подвійне життя то під людською, то під звірячою подобою, здаються їй самозрозумілими явищами, і тут відкривається невичерпане джерело не тільки для обсервації, але й для уяви — і примітивної творчості.
В зв’язку з показаними соціальними і побутовими обставинами сі перші категорії словесного мистецтва в їх початкових, зав’язкових (ембріональних) формах живуть, розвиваються і диференціюються паралельно з поступами в диференціації самого життя. З одного боку, обрядова і робоча колективна пісня, котра в своїх початках має більш моторичний (волевий), ніж емоціональний (чуттєвий) характер. З другого — оповідання про пригоди, ловецькі особливо, свої і чужі, які з початку ще не мають в собі ніякого елемента доцільності, нічого не об’ясняють, нічого не доказують.
Тільки згодом з першого джерела розвиваються початку поезії ліричної й епічної, уже не стільки колективної, скільки індивідуальної. З другого джерела йдуть початки оповідання, які пояснюють різні феномени життя, казки про пригоди і про щастя. В них далі центральну ролю грають звірята або люди-звірі, які наділяють людину різними чародійними здібностями, відомостями, щастям, багацтвами. Людина в сих оповіданнях здебільшого грає ролю пасивну, через те героєм оповідання залюбки стає дитина, каліка, дивак, недотепа і т. д.
Вказаний розвій і диференціація сих двох основних категорій словесної творчості відбувається почасти в залежності від зросту і досконалення своєї техніки, почасти під впливами зросту і диференціації соціального окруження.
Так, що до першого, треба піднести успіхи мови, котра стає все здібнішою до прагматичного, багатого в деталях» описового оповідання, і завдяки тому воно, се оповідання, набуває більшої суцільності і викінчення. Формуються певні мальовничі, поетичні обороти, загальні місця (loci communes). Виробляються спеціалісти-оповідачі, які залюбки займають зібрану громаду своїми оповіданнями і вигадками.
Техніка колективних відправ, танців і пантомім, стаючи все більш виробленою і складною, висуває категорію диригентів, режисерів і провідників, які ставлять нові танці і балети, вносять нові подробиці в обряди і їх словесний репертуар. Давніше одностайний хор, що орудував більше різними вигуками або повтореннями кількох слів, розділяється тепер між гуртом і провідником (корифеєм), «счинальником» (вживаючи нашого гуцульського терміна), який виголошує більш змістові фрази, на котрі хор відповідає своїми ритмічними вигуками чи постійною фразою — приспівом (рефреном), тим часом як строфи корифея творять рід зв’язлого поетичного (ритмічного) оповідання. Такі оповідання, оскільки роблять враження на публіку і припадають їй до смаку, переходять в індивідуальний ужиток і заохочують до творення нових текстів. Являється попит на таких спеціалістів-імпровізаторів, імпульс для їх досконалення — імпульс моральний, а почасти і матеріальний.
Бачимо, що у деяких племен, які не перейшли до більш розвиненого і диференційованого соціального життя, не витворили ні культової групи, ні заможніших верств, які звичайно беруть в свою спеціальну протекцію всяке мистецтво, і словесне особливо, воно так само, силою власного зросту, доходить доволі високих артистичних форм. Пісні й оповідання, напр., деяких північноіндіанських племен визначаються дійсно естетичними прикметами і в формі і в змісті; те ж саме треба сказати про ескімосів, у котрих нема навіть племінної організації (високовиробленої у півн. індіян) — вона чи не виробилась, чи розложилась, як приймають деякі соціологи, не перейшовши до диференційованих соціальних форм. Отже, і в недиференційованім суспільстві, при певних сприятливих для того умовах, можливі прояви поетичної творчості, які доволі високо підіймаються над рівнем примітивності. Але, очевидно, частіше буває, що сі сприятливі умови ідуть в парі з соціальною диференціацією, і поки словесна творчість дійде вищих форм розвитку, родоплемінний лад уже розложиться і в нім виокремляться економічні і соціальні групи, які візьмуть її в свою опіку.
Успіхи людської техніки і соціального пожиття поволі уліпшать форми продукції й підіймуть її видатність. Поступи техніки і добробуту приведуть до спеціалізації і поділу праці, являться лишки запасів, які збиратимуться в руках не тільки самих улюбленців долі, яким завдяки довгому вікові, щастю чи здібностям пощастило їх загромадити, але й передаватимуться спадщиною їх дітям.
Освоюються овочеві дерева, посадки і хліборобські розробки; з’являються початки власності нерухомої, спочатку в формі постійного, наслідного уживання. Знаходиться економічна підстава для невільничої праці, котра починає все більше розвиватися з сусідських війн і підбоїв. З’являються більші господарства, які переходять з батька на сина. Економічно одностайна перед тим громада диференціюється: серед неї наростає економічно заможніша верства, котра дивиться на себе як на людей «кращих», покликаних до проводу і впливу.