Історія української літератури. Том 1

Грушевський Михайло Сергійович

Та М. Грушевського цікавить не просто повнота фактів і дат, а тим більше — мозаїка різнорідних явищ. Оцінювати — це порівнювати, а тому дошукуватися суті. М. Грушевського цікавить насамперед внутрішній рух усіх елементів української словесності як цілісної системи, тому він прагне не проминути жодного імені, твору, явища, в кожній епосі бачить реальність та розвиток родів, жанрів і видів, однак не задовольняється кількісними показниками і не піддається спокусі пропорційного виділення місця й уваги кожному явищу. «Слову о полку Ігоревім» дослідник виділяє майже 100 сторінок, так само простора площа відводиться «Галицько-волинському літопису» та літописам часу Хмельниччини і Гетьманщини, творчості Данила Заточеника, Івана Вишенського, Касіяна Саковича, Мелетія Смотрицького, Петра Могили. І з цієї ж причини М. Грушевський завжди дає повне й розлоге історико-соціальне тло, на фоні якого література постає часткою культури

і долі нації, її політичних, економічних, військових, конфесійних, освітньо-наукових потреб, змагань і потенцій, в яких особлива місія й роль завжди належала творчій інтелігенції. І особлива цінність праці М. Грушевського в тому, що в ній факти, події, історичні постаті розглядаються з позицій не тільки величезного громадсько-політичного досвіду, а й морального, етичного, філософсько-естетичного світогляду нації

На жаль, ми й досі не можемо ні підтвердити, ні заперечити факт написання М. Грушевським сьомого, восьмого, дев’ятого томів «Історії української літератури». Знайдений рукопис шостого тому дає підстави твердити, що він обірваний на півдорозі і на півслові. Мала бути вивершена епопея про українську словесність, у якій чільне місце зайняли б І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Винниченко, про яких М. Грушевський писав змістовні статті, представники молодшої генерації, що творили в 20-х роках XX століття новий художній літопис українського соціально-політичного, національного, духовного відродження. Це було б значущим здобутком усього українського, а разом з тим світового літературознавства.

Та й не завершена праця Михайла Сергійовича Грушевського стала явищем епохальним.

Найголовніша причина — то, повторюємо, розгляд історії української літератури як історії розвитку самодостатньої художньої системи, що має власні джерела й своєрідний характер та вирізняється як внутрішньою цілісністю, так і яскраво вираженою зовнішньою формою, специфічно українською національною модальністю. Від родових, видових, жанрових форм фольклору до найхарактерніших (типових і специфічних) форм писемної словесності — все розглянуто М. Грушевським не тільки повно й усебічно, а й крізь призму найвищих естетичних критеріїв у співвіднесенні з національним та світовим досвідом, і не лише творчої практики, а й художньої свідомості та літературознавчої теорії. При цьому компетентність і високий художній смак виявляються при аналізі як поезії, прози, драматургії, так і літописної, ораторської, публіцистичної, світської й духовної, оригінальної й перекладної словесності. Велике значення має й те, що М. Грушевський не приховує своїх патріотичних симпатій, його слово при аналізі творів, процесів, явищ сповнене як гордості, так і печалі за наслідки діяльності митців, груп, культурно-естетичних центрів, епох, — однак гідна наслідування його послідовність у дотриманні наукової повноти й суворої об’єктивності. З достатньою підставою можемо відносити й до «Історії української літератури» слова, сказані акад. Багалієм про «Історію України-Руси» М. Грушевського: дивимося на неї «як на першу монументальну синтетичну працю, що збудована на основі... власної схеми, відповідає вимогам європейської (у розумінні рівня, масштабів, принципів. — П. К.) методології, підводить підсумки усієї попередньої української історіографії в її джерелах і розвідках і стоїть нарівні з аналогічними історіями інших народів» (Ювілей академіка М. С. Грушевського. С. 8).

Сам М. Грушевський у час ювілею зазначав, що його свято має не тільки особистісні, а й загальнонаціональні виміри; досить зазначити, що воно збігається з 50-літтям ганебного указу 1876 року про заборону української мови (а тим самим й освіти, науки, культури) й тому е «святом перемоги української науки, української культури, українського відродження над усіма перешкодами, що лежали на їх шляху» (там же, с. 24) й множилися силами реакції навіть у 20-ті роки XX століття.

Ідея відродження й визначила як мету (нагадаємо девіз «Історії України-Руси»: «Пізнайте правду (істину), і вона возвеличить вас»), так і метод дослідження: розгляд історії словесності як органічної частки історії буття, свідомості, духовної творчості нації, а також тяжіння до соціологічних, філософсько-естетичних, політичних і психологічних параметрів аналізу та оцінок. «Я хочу ще жити, — говорив у розпалі роботи над «Історією української літератури» вчений, — щоб працювати, страждати і боротись разом із вами, щоб привітати той момент, що колись провіщав українському народові мій довголітній товариш праці... Іван Франко оцими словами:

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі (там же, с. 38).

Переживаємо час, суголосний

настроям як І. Франка, так і М. Грушевського. Цей час ставить свої вимоги й до людей, і до їхньої праці. Одним із взірців того, якою має бути наукова продукція вченого, постає «Історія української літератури» М. С. Грушевського. У цьому й полягає її етапне значення не лише для 20-х років XX століття, а й на межі XX — XXI століть.

Текст книги приведено у відповідність із сучасним правописом при одночасному збереженні лексичних, фразеологічних та морфологічних особливостей мови автора.

Петро Кононенко

УКРАЇНСЬКОМУ НАРОДОВІ

ПОКАЗАТИ СЕБЕ ТАКИМ ЖЕ СИЛЬНИМ В ДІЛІ,

ЯКИМ ПОКАЗАВ У СЛОВІ!

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Написання сеї книги було моєю давньою мрією. Від початку, коли я тільки став інтересуватись наукою, історія і література — людське життя і його відбиття в словесній творчості — однаково зробились предметом моїх інтересів. І коли головну масу часу і праці мені потім довелось віддавати роботі над історичним матеріалом: архівальним студіям, видавничій праці, обробленню курсу історії України і т. д. — то література українська і чужосторонсьиа не переставали бути предметом моїх занять весь сей час. Я ні на хвилю не переставав слідити за її новинами, поступами в її обробленні, багато віддавав часу реферуванню, критиці, бібліографії української і світової літератури та добирав головніший матеріал до своєї підручної бібліотеки.

Приступивши до видавання великого курсу української історії, я давав в нім багато місця оглядові письменності і словесного мистецтва, так що по моєму плану в рамцях сього історичного курсу мав поволі виростати і огляд історії української словесної творчості як першорядної соціальної функції і многовартного джерела для пізнання соціального і культурного життя. Так в І томі «Історії України-Руси», виданім 1898 р., з’явився розділ, присвячений старому київському літопису, в т. III (1900) огляд літератури княжої доби, в т. VI (1907) — письменства і літератури XIV — XVI вв., в т. VII і VIII — інтелектуального руху і письменства XVII віку, і я мав приємність бачити, що сі огляди чимало послужили нашим історикам літератури, які публікували свої загальні курси в останніх десятиліттях.

Коли ж моя робота над моїм історичним курсом припинилась, — з початком війни, я став думати над виданням окремого огляду української літератури. Сидячи в в’язниці зимою 1914/15 р., приготовив я конспект такого курсу і потім на засланні займався приготовчою роботою для нього. Не було се легко, бо ні в Симбірську, ні в Казані, ні навіть в Москві, де я опинився зимою 1916/17, не мав я скільки-небудь доброго українського апарату. Але й те, що я зробив за ті роки, потім згинуло в огні моєї хати з початком 1918 р. Отже рік пізніше виїхав я за кордон властиво з тим тільки, що мав в голові.

Та от все-таки я реалізую свої старі наміри, випускаючи першу частину історії української літератури. Мрія сповнюється, але, як буває звичайно з мріями, не тоді і не так, як мріялось, а зовсім інакше. Не тільки те, що було зібране в роках вигнання і згинуло в київській пожежі, але й те, що я збирав для сеї праці протягом довгих попередніх років, — моя підручна бібліотека, мої матеріали, записки, виписки — зіставались для мене неприступними. В заграничних бібліотеках я не знаходив часто найбільш основних речей з сфери українознавства, не міг розшукати навіть своїх власних публікацій, — не кажучи вже про неможливість використати те, що намітив собі в архівальних і бібліотечних студіях попередніх років, — тому що не міг до тих бібліотек дістатись, ні з ними зкореспондуватись. Роками приходилось чекати на присилку тої чи іншої книжки з краю, чи з якоїсь приватної заграничної збірки, і часто доводилось мені писати з пам’яті, за неможливістю дістати саму книгу.

Проте, не звіряючись будучині, пускаю в світ сю першу частину і маю твердий намір продовжувати сю публікацію далі, так швидко, як тільки мені мої сили і обставини позволять, полишаючи на пізніше моїй власній праці і ще більше праці інших робітників на ниві українознавства заповнення прогалин, спростування невірно відгаданого або помилкового.

Бо, пишучи сю книгу, я не мав наміру дати підручник, компендіум, збір певно усталених фактів і докладно сформульованих виводів, котрі треба тільки вивчити. В історії нашої літератури, особливо старої, такий компендіум все буде лише малою частиною того, що варто почути і передумати свідомій людині, — чи буде то учений, чи студент, чи просто інтелігент з живим розумом і з інтересом до минулого свого краю і народу. Розмірно не багато з того, що варто взяти під увагу для зрозуміння і оцінки нашої старої культури, і словесної творчості зокрема, може бути уняте в точні формули, в конкретні, прецизні факти. Далеко більше зістається тут предметом наведення, аналогії, приблизного розуміння і відчування.