Стріла Часу
Шрифт:
Назад в сонячну систему відрядили кілька експедицій, які побудували на Марсі, Венері і на супутниках Юпітера сигнальні радіостанції для допомоги тим, хто повернеться…»
Після розповіді про останні події на екрані виникли цифри і символи зірок та систем. То пояснювався точний шлях планет Землі і Наа на наступне тисячоліття…
Екран згас. У підземеллі запанувала моторошна, тривожна
— Татку! Значить, ми полетимо вслід за Землею? Еге ж? Ми ще повернемося на рідну планету?!
НАВЗДОГІН ЗА БАТЬКІВЩИНОЮ
«Стріла Часу» летіла від зірки до зірки, розшукуючи втрачену батьківщину. Минуло ще два роки… І ось… сталося… Мандрівники знайшли Землю і Наа в системі великої зеленої зірки. Аналітичні автомати показували, що біля цього сонця є кілька заселених планет, крім тих, які прилетіли сюди…
Василь знемагав від щастя. Слабіючі ноги не тримали його. Він, задихаючись, покликав Даню, показав на пульт.
— Сідай… Я не можу… вибирай рівнину, де нема людей…
Син сів у командирське крісло, очі його спалахнули щастям і гордістю за таку велику честь. Хлоп’ячі руки твердо лягли на пульт.
— Я справлюся, татку! Ти будь певний!
Василь нахилився до перископа, посилив збільшення, затуманеним поглядом дивився на тремтливу, голубувату кулю Землі, що стрімко наближалася. Сиве рідке волосся на голові космонавта розкуйовдилося, щоки палали, зів’ялі вуста тремтіли.
«Яке щастя… невимовне щастя… Я бачу тебе, вітчизно… Я бачу твої хмари, твої поля, океани… Спасибі тобі за все, що я відчув перед смертю… прийми мене в своє кохане лоно… прости… Звідусіль повзе темрява… але я знаю… Велика спіраль життя незгасима… Вона вічно панує над мороком Космосу…»
Почувся стогін. Данило хутко обернувся. Він побачив, що батько падає на підлогу, а на його обличчя наповзає зловісна синява. Хлопець метнувся до нього, підтримав, охопив його голову сильними дитячими руками.
— Тату, рідний… Ти зачекай… Ще трохи, ще одна мить… Ми зараз сядемо… Тату!!!
— Рядом з мамою… над Дніпром… поховай… Останнє зітхання… Останній шепіт…
Данило поцілував
Епілог
В ефірі над Землею і Наа бушувала буря.
— До Землі наближається космічний корабель!
— На його борту напис древніми мовами: «Стріла Часу!»
— Це експедиція, що сотні тисяч років тому покинула систему Сонця. Вони повертаються!
— Чи є хтось живий в кораблі? Чи, може, він керується тільки автоматами…
— Готуйтеся до дивовижних відкриттів, люди Землі і Наа!
— Слава невтомному Розуму!
І, покриваючи радісний клекіт, в просторі прозвучала команда Вищої Ради двох планет:
— Корабель опускається в долині Дніпра, недалеко від історичного заповідника — старовинного міста Києва. Найближчі диспетчерські космічні пункти! Готуйтеся зустріти гостей!..
Сотні людей бачили, як голуба стріла, гримлячи вогняними вихорами розпеченої матерії, повільно опустилася на зелений килим придніпровського лугу. На десятки кілометрів навколо прокотилася гаряча хвиля. Чергові диспетчерських пунктів на портативних літальних апаратах помчали до місця приземлення, оточили велетенський корабель широким кільцем. Всі, хвилюючись, ждали. Хто вийде із «Стріли Часу»? Чи, може, там нікого нема? Може, навіть трупи зотліли в металевій домовині?
Люк в основі корабля відчинився. Сотні людей здригнулися. З отвору вийшов невисокий хлопчик. Він оглянувся, глибоко вдихнув тепле повітря, зігріте зеленим сонцем. Побачив людей.
Люди наближалися в урочистій тиші, в такій тиші, що навіть було чути удари сердець, схвильовано розглядали юного космонавта. Його біляве волосся пестив вітер Землі, сірі великі очі дивилися в очі нащадкам сміливо і впевнено. Хлопчик привітно підняв руку вгору і рушив назустріч людям…
Поряд з ним ішов старий білий собака з чорною латкою на грудях.
1960 р.