Стріла Часу

— Агов, опришку поганий, де ти? Хіба не бачиш — кози в город позалазили?!.

Василько, мов ошпарений, вискакує з бур’яну, ганяє за козами, періщачи їх довгою лозиною. Кістляві пальці вуйка Данила — сільського

— Будеш дивитися за гуртом, холерний виродку? Будеш? Кров жбухає до вуха, в голові туманиться, але Василько хоробро терпить кару, стиснувши зуби і зціпивши посинілі пальці.

— Ще раз проспиш — відшмагаю так, що сидіти місяць не зможеш! — грозиться Данило, відходячи до обійстя.

І тільки тоді, коли його висока худа постать ховається за деревами, хлопець дає волю почуттям. Він жене кіз до Дністра, а сльози градом котяться по змарнілих щоках. Василько судорожно ковтає ті краплі горя і дитячої образи. Потім падає на кам’янистий берег і довго схлипує. Здивовані кози кільцем скупчуються біля хлопця, тривожно мекають.

— А все через ва-а-с! — жаліється Василько, розмазуючи сльози по обличчю. — Не могли знайти собі поїсти на березі… понесло вас лихо в город!..

Кози добрими сумними очима дивляться на свого пастуха, ніжно торкаються чутливими ніздрями до його рук, заспокоюють, вибачаються.

І Василько вже не сердиться. Знову виймає з торби дві засмальцьовані книжечки, відкриває палітурки, любовно проводить пальцями по буквах.

Хлюпоче дністровська вода внизу, котить сиву хвилю в холодну осінню далечінь. Ті звуки мов заколисують хлопця, тчуть в уяві минулі події. А скільки тих спогадів у хлопця, якому всього десятий рік? Але спогади Василька такі гіркі, що навіки вкарбувалися в душу…

Хіба можна забути страшний вечір… той вечір, коли до хатини поштар приніс телеграму — невеликий шматок жовтого паперу. Мама засвітила каганець, тремтячими руками розписалася в якійсь книзі, благально поглянула на суворого поштаря.

— Що тут? — прошепотіла.

Поштар мовчав.

Тоді мама присунулася до світла і стала читати сама. Василько бачив її тінь на стелі. Тінь повільно колихалася, і в цьому було щось зловісне. І раптом хлопець ясно побачив, як тінь папірця відокремилась від рук матері. Почувся зойк.

Ніби вітром здуло Василька з лежанки. Мати впала навзнак на долівку, очі її були якісь чужі і блискучі. Поштар схилився над нею, потім підійшов до хлопця, поклав шорстку долоню на русяву голову і понуро мовив:

— Тепер ти круглий сирота, хлопче!.. Вона вмерла. Татко теж… від пропасниці… тут, у телеграмі, сказано…

А в жовтому папірці, справді, було написано, що Грицько Горовий — матрос польського корабля «Гдиня» — помер від пропасниці в далекому чужому місті Сінгапурі.

…Того вечора до їхньої хатини прийшли чужі жінки. Вони обмивали покійницю, а Василько сидів на лежанці і невидющими очима дивився на присутніх. Що вони роблять? Навіщо одягають маму в таку чудну і довгу сукню?..

Мерехтіла свічка в руках покійної. її тремтливе світло вихоплювало з пітьми строге, пожовкле обличчя, і хлопець все боявся, щоб свічка не погасла. Бо тоді навколо буде неосяжна пітьма, і він залишиться сам, забутий всім світом сирота…

…На другий день поховали маму. Хатину за якісь борги продав вуйко Данило. Лише дві книжечки пощастило зберегти Василькові. Він знайшов їх за іконами, Ті книжки належали батькові.

Вуйко Данило довго сопів, дивлячись на хлопця, потім махнув рукою.

— Холера з тобою, візьму до себе. Куди ж подінеш злидня такого?..

І Василько став жити в далекого родича вуйка Данила. Треба було пасти все літо гурт кіз, щоб заробити нужденне дрантя і шмат хліба.

Холодно… Голодно… Смокче в животі. Але ж до вечора ще далеко… Треба терпіти…

Хлопець знову відкриває заповітну книжечку, читає дивну назву: «Популярна астрономія» Фламаріона. Друга книжка називається «З гармати на Місяць». А написав її французький письменник Жюль Верн. «З гармати на Місяць»! Яка дивна назва… Василько знає, що гармата — це така велика рушниця, з неї стріляють на війні. А Місяць сяє вночі на небі, ген як високо! Хіба можна дострілити в таку височінь?

Треба прочитати. Мама навчила Василька розуміти букви. Склад до складу, речення до речення… Нові дивні поняття пливуть до свідомості хлопця, відкривають перед враженою уявою неосяжні світи.

Фламаріон розповідає Василькові неймовірні речі. Виявляється, не Сонце ходить навколо Землі, а Земля бігає в небі навколо Сонця. І Сонце набагато більше за Землю. І Земля кругла… Йой, який чудесний світ! І зорі — не очі ангелів, а такі ж великі сонця, тільки дуже далекі від нас. Коли-небудь можна буде полетіти до інших світів, навіть жити там… І люди там, напевне, є! Тільки не такі, як на Землі, а добріші, багатші, кращі. І не вмирають там, а живуть вічно. І ще там мусить бути дуже тепло…

А може, то тільки красна байка? І нічого того нема?

Ні! Ось в другій книжці навіть пишеться про подорож на Місяць. Василько, завмираючи, читає про хороброго Ардана та його вчених супутників, про незвичайний політ у велетенському снаряді, про щасливе повернення мандрівників на Землю. Які чудеса творяться в світі! Якби не батькові книжки, Василько й не знав би про такі дива. Та ось читає хлопець Далі, і глибоке розчарування лягає на душу. Насправді не було такого польоту! І невідомо коли він буде! І все письменник вигадав — і Ардана, і його супутників, і дивний снаряд… Світ неймовірної мрії рушиться, розтікається голубим туманом, а навколо знову звичний берег, покритий дрібним камінням, кущі лози і кози.

Нижня губа Василька тремтить від образи. Він ось-ось знову заплаче. Ніби письменник образив особисто його, Василька, обманув у найкращих сподіваннях…

За далекі гори впало сонце, велетенськими свічками в небі запалали хмари. Уже й вуйна Христина гукає. Пора заганяти кіз. Бреде Василько вузькими вулицями Загір’я, здіймає пилюку порепаними ноженятами, а перед очима — мереживо зірок, блискавичний політ снаряда серед страшної пустоти і мужні обличчя мандрівників-героїв…

Хлопець жадібно їсть захололий борщ, слухає тривожну розмову вуйка Данила з вуйною. Що там трапилося? Він поки що не буде пасти кіз? То й добре! Небезпечно? А чого б то? Якісь совіти йдуть… Страшні, косоокі, а під кашкетами у них роги. І малих дітей вони забирають в якийсь Сибір…