Стріла Всесвіту

Головачев Василий Васильевич

За кілька хвилин, діставши відповідь з інформбюро і набравши підказаний номер, вона почула з динаміка знайомий голос:

— Вахрамцев слухає.

— Здрастуй, Петре, — сказала Катерина Михайлівна, подумки завваживши впевнені нотки в його голосі, і ввімкнула екран телевізора.

Вона забула, що минуло вже шість років відтоді, як вони бачились на вечорі-зустрічі випускників, і трохи розгубилась, коли на екрані з’явилося вольове обличчя з випнутим підборіддям і глибокою зморшкою між брів. Втім, зморшка хутко розгладилась, а очі суворої ділової людини потепліли, засяяли в усмішці:

— Катерино Михайлівно, от не

сподівався на ваш дзвінок! А ми збирались провідати вас наприкінці наступного місяця. Чесне учнівське…

— Не виправдовуйтеся, Петю. Рада була почути про твої успіхи. Як Наталя?

— Наталя з сином відпочивають на морі. Дати їх позивні?

— Не треба, Петю. Найближчим часом я зустрінуся з тобою.

— Завжди радий такій гості, Катерино Михайлівно.

Голос і вираз обличчя Вахрамцева не залишали сумніву в щирості його слів.

— Петю, ти не чув про експеримент шістнадцять—дев’ять? Мені сказали, що його проводили у вашому науковому центрі.

— Правильно сказали, Катерино Михайлівно. Я — один з безпосередніх винуватців. Втім, далеко не найголовніший…

“Він сказав це таким тоном, яким мовив колись “я — винуватець рекорду”, — завважила стара вчителька.

— В такому разі, до завтра.

— Так швидко? Я зараз повідомлю Наталі. Та допоки вони зберуться…

— Не турбуй Наталю, — голос Катерини Михайлівни пролунав значно суворіше, ніж вона хотіла. Приблизно так само він звучав, коли вона говорила: “Вахрамцев, якщо сам не слухаєш, хоча б не заважай Микольській”. Вчителька подумки зробила собі зауваження за нетактовний тон і заспокійливо мовила колишньому учню:

— Нічого надзвичайного не сталося.

Тепер стурбувався Петро Вахрамцев. Зморшка знову прорізалась між білястих брів:

— А чому ви зацікавились нашим експериментом? Останнім часом багато хто звертається до нашого керівника академіка Туровського. Щодня в нас десятки відвідувачів…

— До побачення, Петю. Я все скажу тобі по зустрічі.

II

Вона летіла рейсовим аеробусом. Поруч у кріслі зручно влаштувався довготелесий рожевощокий німець — інженер з Кельна. Вони познайомились і розговорились ще в аеропорту. З’ясувалось, що летять до одного міста майже в одній справі. Німцю хотілося довідатись, хто так блискуче здійснив проект нового корабля, першу модель якого дуже давно збудував у гуртку юних техніків його брат, котрий згодом загинув в експедиції.

Іноді німець поглядав на заднє сидіння, де розташувалось літнє англійське подружжя — довгобразий джентльмен і сухорлява леді із суворо стуленими вустами. Катерина Михайлівна спочатку думала, що неприязнь між кельнцем та англійцями зародилася біля каси, де багато хто посварився через квитки на вранішній рейс. Та потім вона довідалась, що дід англійця загинув від німецької авіабомби під час другої світової війни.

У просторому, па триста місць, салоні аеробуса були ще іноземці — африканці, болгари, датчани. Ввійшла стюардеса із списком пасажирів, і з’ясувалось, що майже всі вони їдуть в аеропорт “Наука”, який обслуговує Другий ОНЦ.

М’яко світилось табло, гулу двигунів майже не було чути, його монотонність заколисувала, і невдовзі в салоні більшість пасажирів уже дрімали. Катерина Михайлівна також приєдналася до них…

В аеропорту її зустрів Петро Вахрамцев. Він усміхався й махав букетиком квітів. Його сухорляве обличчя

розквітло усмішкою, але між рідких брів залягла зморшка, немов знак запитання.

Катерина Михайлівна провела рукою по його чуприні і злегка, як бувало колись, скуйовдила її.

— А ти подорослішав, Петре.

— Дивно було б, якби за стільки літ цього не сталося. Та все одно дякую за комплімент, — мовив Петро і глибоко зітхнув.

Катерина Михайлівна зрозуміла значення і його жарту, і зітхання.

— Не буду тобі довго надокучати, Петю…

Вона розповіла про причину несподіваного приїзду. Вахрамцев слухав уважно, насторожено, зморшка поглибшала, підборіддя випнулось. Він мить подумав, перш ніж відповісти.

— Вам відомо, що робить наш науковий центр?

— Ще б пак, — відказала Катерина Михайлівна, — не хочеш — і то знатимеш. Газети, радіо, телебачення твердять в один голос: гомо синтетикус — людина синтетична, сигоми — помічники і діти людства. Ми всім класом дивились по телебаченню, як випускали першого сигома з вашого центру. Я навіть писала з учнями твір на тему: “Сигоми допомагають людям підкоряти далекий космос і глибини океану…”

Раптом, запізніло, вона збагнула сенс його запитання. Уважно подивилась на колишнього учня:

— Ти хочеш сказати, що ці вірші написав сигом? Саме ці? Яким чином?

Петро уник погляду. Він дивився кудись вбік, але Катерина Михайлівна відчула, що він потайки стежить за нею, кажучи:

— Програма для п’ятої моделі сигома називається Продовжувач…

Стара вчителька зауважила, що він ретельно добирає слова:

— Академік Туровський виклав так нам свій задум…

Катерина Михайлівна зрозуміла приховане значення цієї фрази і здивовано звела брови: “О, Вахрамцев став дипломатом…”

А Петро якомога глибше вдихнув, виставив праву ногу вперед, наслідуючи академіка Туровського, і з якоюсь урочистістю мовив:

— Можливо, найцінніше в інформації про наш з вами світ — це неповторність людської особистості. Але ця інформація нетривка, її важко зберегти. Книжки, архіви, фільми дають змогу зберігати від розпаду лише частинки, скалки особистості, і то — особистості небагатьох людей, яких називають видатними, талановитими. А скільки губиться такої інформації зі смертю звичайної людини, яка не встигла довести, що вона цікава, по-своєму велика, не встигла зробити відкриття, створити машину, написати книжку? Хто підрахує, скільки втратило людство зі смертю всіх дочасно загиблих чи просто не розквітлих талантів? Тому, створюючи програму для п’ятої моделі, ми просимо всіх вас, особливо вчителів, збирати інформацію, що є в шкільних творах, в різноманітних нездійснених проектах, рацпропозиціях, в моделях юних техніків…

— Зажди, зажди-но, Петю, бо так ввійдеш у роль, що й не вийдеш з неї. В академіки тобі ще зарано, — присікла його Катерина Михайлівна і застерегла, по-шкільному звівши вказівного пальця. — По-перше, я нікому не показувала віршів свого сина…

Але нинішнього Петра не так просто було загнати в глухий кут. Його очі засяяли, ніби він кинувся в сутичку — один проти багатьох.

— А його твори, що зберігаються в шкільному архіві? Мабуть, у них було й те, що згодом вилилось у ці вірші, — лад мислення, мрії про підкорення космосу, навіть стилістичні звороти… От сигом і відтворив, як ми кажемо, “за матрицею” його особистість з алгоритмами мислення…