Стріла Всесвіту
Шрифт:
— Таким би й я хотів бачити свого сина.
Вони приязно всміхнулися один одному і знову прикипіли поглядами до Продовжувача. Катерина Михайлівна заледве протовпилась до академіка Туровського:
— У мене запитання до вас.
— До мене? — здивувався Туровський, і сиве пасмо над його чолом сторожко хитнулося вбік. — Ну що ж, будь ласка, коли тільки зможу…
Він не міг пробачити їй і собі, що раніше зніяковів під її поглядом. “І що в ній особливого? Звичайна літня жінка з утомленим обличчям. І питання поставить традиційне: “Чи не блюзнірство те, що ви зробили, хоча б стосовно родичів та близьких загиблих?” І знову доведеться пояснювати,
— Продовжувач — за вашим задумом — єдине призначення сигома?
— А, ось ви про що, — здивовано примружився на неї академік. — Ну, як вам сказати…
А Катерина Михайлівна вперше забула про педагогічний такт. Вона вже не слухала відповіді академіка. І далі напружено думала, хвилювалась, переживала знову почуття, спричинені відповіддю сигома, і знову поверталась до свого здогаду. Звичайно, продовжувати справи загиблих, створити їхню колективну особистість — дуже заманливо. Вона уявила, як би змінився світ, коли б було втілено мрії всіх тих, хто дочасно пішов з життя, яку втрачену духовну енергію можна було б повернути, які можливості використати, які надії відродити… І все-таки Продовжувач — не єдине призначення сигома. Було й інше, приховане, і не менш важливе, про яке чомусь мовчав цей хитрун із сивим пасмом, схожим на півнячий гребінь. Вона знову піймала поглядом своїх знайомих по аеробусу. Вони вже розмовляли із сигомом, і ось англієць задоволено підморгнув німцю, мовляв: “Дивіться, що знає і вміє цей хлопець!” Німець у відповідь гордо всміхнувся, ніби похвалили його сина чи брата. І Катерина Михайлівна зовсім недоречно згадала своїх сусідів по колишній квартирі — як вони сварились, розходились і як миттєво мирились у присутності улюбленої дитини.
“Що це зі мною діється? Якісь безглузді порівняння лізуть до голови! — обурювалась вона, але очей не підводила, думала: — Ні, хоч би що там говорили, Продовжувач — не єдине і навіть не найважливіше призначення і покликання мого сина…”
Людмила Василенко
НЕПРОХАНИЙ ГІСТЬ
Леопард у відчаї робив довжелезні стрибки, та Сергійко теж не барився: відстань між ними невпинно скорочувалася. Шалена гонитва наближалася до кінця. Сергійко підніс вінчестера, і леопард, втративши останню надію, закляк на місці, а тоді поплазував до хлопця, запобігливо помахуючи хвостом.
Сергійко торжествував.
— Начувайся! — промовив він і вже ладен був зв’язати хижака міцною ліаною, аж раптом той відкрив пащу і приємним голосом Миколи Васильовича Грубенка мовив:
— Доброго ранку, товариші!
Не вельми гучний голос мав Микола Васильович, але почути його міг кожен.
Він любесенько собі вмостився в зручному фотелі в майже порожній кімнаті-студії, думав про те, щоб ненароком не чхнути і не зашурхотіти папером, а вже радіо розносило його слова на всі боки, і, геть не до речі, збудило столичного школяра — і саме тої миті, коли Сергійко в помаранчево-спекотній Африці наздоганяв леопарда.
— …ву гімнастику! — почув хлопчик і остаточно прокинувся.
Африки й сліду не стало. У вікно зазирав застуджений ранок — впусти погрітися! Та ніч не квапилася
Шафа спала навстоячки, наче слон, тільки трошки підігнула товстенькі короткі ніжки й сперлася спиною на стіну.
— Е-е-х! — солодко позіхнув хлопчик і обхопив руками подушку. Під нею він мав старенького іграшкового літака. Ну й що ж тут смішного? Сергійко й гадки не мав із ним гратися — чи він маленький? Просто від дуже шанував авіацію, а тому полюбляв усе крилате: жуків, горобців, літаки. А з тим, кого любиш, хіба легко розлучатися, хоч би й на ніч?
Сергійко перевірив, чи на місці його приятель, заплющив очі і здивувався. Ще б пак! Адже він побачив таке, що не кожен і віри дасть.
Клен, з котрим хлопчик щоранку вітався, бо той стояв біля ганку з ранку до вечора, бо й уночі вартував двері, виник йому перед очима, наче між ними жодної стіни не було. Сергійко звичайно бачив лише його золотаву маківку — він бо ж був на чотирнадцятому поверсі, а клен ледве сягав п’ятого. Так ось, це дерево раптом просто на очах почало рости! Спершу до чотирнадцятого поверху примірялось — мало. І ну тягнутися аж до самісінького неба!
Сергійко, звісно, здивувався, проте мовчав — вичікував, що ж відбудеться далі. Золотаві долоньки листя тихцем прочинили вікно, гнучкими пальцями сягнули кімнати, а між ними вмостився сумний новенький літак. Він, сердешний, гадав, що геть нікому не потрібний: хлопчаки ж бо восени не видираються на дерева, а отже, ніхто його не знайде, ніколи не відшукає.
— Маєш від мене подарунок! — промовив клен. — Бери хутчіш, а то Павло Петрович незабаром на роботу йтиме, аби не злякався, що я такий довгий.
Ось який той клен добрий! Нікого не забув! Втім, хіба дерева бувають лихі?
Сергійкові від страху аж живіт зсудомило — а раптом усе це йому наснилося? Він простягнув руки, і — от тобі й маєш! — за стіною гучно чхнув тато. Клен злякався, висмикнув гілку за вікно — тільки Сергійко й бачив свій новий літачок!
От прикро, що тато так гучно прокинувся! Сергійко розсердився і вирішив сьогодні взагалі не вставати. Він стулив повіки міцно, як двері на ніч, а для певності притис їх руками. Нікого він не хотів бачити.
Тато збирався на роботу цілком безшумно — це йому так видавалося. Але Сергійко чув кожен звук: адже будинок було зведено для чесних людей, котрим, як відомо, нема чого приховувати.
Вранці тато завжди: поспішав. Спершу він впустив мило і довго ганяв його кахляною підлогою. Сергійко навіть ображатися забув, так цікаво було, хто ж переможе: тато чи мило? Аж ось почувся татків зневажливий шепіт: “А куди ж ти від мене втечеш?” Сергійко всміхнувся з заплющеними очима. Молодець тато — не лякається труднощів!
— Зараз шість годин сорок хвилин, — нагадав Микола Васильович, і тато почав збиратися втричі швидше.
На завод запізнюватися не можна в жодному разі! Тим паче, такому досвідченому і шановному авіаконструкторові, як Кучкін-старший.
Кулеметною чергою заляскали двері, а вхідні — ті вже гахнули чисто як гармата. Тато разом із ліфтом спустився на землю.
“Щасти в польоті!” — побажав йому Сергійко. І почав із цієї хвилини думати про маму — адже прийшов її час.
“Моя мама — диригент, а наша квартира камерний оркестр”, — вигадував Сергійко, дослухаючись до маминих кроків. І справді…