Стріла Всесвіту
Шрифт:
— Ну, старина, спробуємо воскресити хоч одну картинку минувшини, — бадьоро міркую вголос, намагаючись збити хвилювання. — Невже справді вдасться зазирнути в минуле? — При цьому я, мабуть, глибоко зітхнув, бо один із пумпонів, напевно, подумав, що його покликали, скочив мені на коліна і зручно вмостився.
В інструкції зазначалось: “Образ” володіє зворотним зв’язком-зображенням, яке дедалі чіткіше проявляється на екрані, стає таким виразним, що пробуджує пам’ять до найменших подробиць. І ось настає хвилина, коли забуваєш, що стоїш перед екраном, і ніби заново проживаєш згадуваний відтинок часу… Таки старію,
В перші хвилини на екрані мелькали невиразні тіні, чулися нерозбірливі репліки, та поступово я наче розмагнічувався, дедалі глибше вживаючись у минувшину, і нарешті забув, що сиджу в своєму будинку, біля телецефала, що мені сто років і я ніякий не космольотчик, а конторський службовець. Я знову був молодим, котрим свого часу так захоплювалися, дізнавшись, що я одного разу залетів у саму галактичну западню і благополучно зумів вибратися звідти.
Невиразно, мов у серпанку, на екрані проявилося голографічне зображення айгорійського дендрарію з його деревами і квітами таких відтінків, яким на Землі і не добереш назви.
Але чому саме Айгора? Адже усякого траплялося на моєму віку… Я гинув на Вероні і закохувався на Сатурні й Арколі, змінював свою зовнішність під впливом геомагнітних сил на Діомеї, упадав в активний із сновидіннями анабіоз на Плутоні. І раптом пригадалася Айгора, яку я відвідав сімдесят років тому. Невже в усьому цьому пумпони винні?
Зображення виростало, наближалось, і я непомітно опинився серед розкішних, наче вкритих рожевою габою, дерев. Поряд зі мною стояла Піола. Коли хтось проходив мимо ажурної решітчастої огорожі дендрарію, я відвертався або дивився вниз, щоб не впізнали в мені землянина — визначити це можна було лише по очах, які в жителів Айгори помітно відрізнялися від наших: великі, трохи випуклі, у зіницях веселкою переливався увесь сонячний спектр; вони, здавалося, освітлювалися самою душею і продовжували сяяти навіть у гніві.
Попав я на Айгору через аварію. П’ять років ми з Андрієм Дзюбою безпечно літали на чудовому “Галсі”, компактному капсульному кораблі з міні-екіпажем. П’ять років “Галс” блискуче проходив найдальший простір, а на шостий рік, по дорозі на Квоту, куди належало доставити нові лабораторні прилади для наукової експедиції, зазнав аварії — відмовили двигуни, а дублююча автоматика не спрацювала, очевидно, через тривалу бездіяльність. Зореліт ледь дотягнув до першої планети, ми встигли катапультуватися над океаном, а він згорів у щільних шарах атмосфери.
Підібрав нас черговий рятувальний катер. Про планету, на яку ми попали випадково, знали тільки те, що вона — аналог Землі. Після короткого відпочинку відправились на офіційний рапорт в Центр космічного зв’язку, де доповіли про мету польоту й непередбачену аварію. Начальник Центру, кремезний айгоріець з суворим горбоносим обличчям, привітав нас з тим, що ми залишились живими, але надовго засмутив фразою: “Не переживайте, через півроку вас підберуть”.
Як з’ясувалося, лише один раз на рік мимо Айгори пролітає транзитний корабель Рігора—Земля, самі ж айгорійці далі сусідньої Рігори не літали.
Андрій, добрий, чуйний до всіх, став заспокоювати мене,
Вже тільки при згадці про страхітних мешканців цього супутника я тремтів.
З айгорійцями порозумілися досить швидко. Протягом чотирьох днів у гіпнотичному кабінеті вивчили мову так, що відмовилися від фоносинтезаторів і почувалися на Айгорі, як вдома. Лише незвична для ока рослинність і домашні звірятка пумпони і крикси, не схожі на земних, нагадували про те, що ми далеко від Землі, сум по якій завжди був прямо пропорційний кількості парсеків за нашими спинами.
Поселили нас у курортному містечку Зізоро, на березі теплої затоки. Знайомитися і спілкуватися з місцевими жителями не заборонялося, окрім…
Так ми з Дзюбою і полетіли б, коли б я не побачив Піолу.
Раз на тиждень швейцар приносив у наш номер квіти — жовті дзвіночки на довгих світло-коричневих стеблинках. Утім, їх лише умовно можна було назвати квітами. Це було щось повітряне із незрозумілої субстанції — чи пір’я, чи мох.
Одного разу у вестибюлі я нарешті дізнався, звідки ці квіти. їх передавала швейцару дівчина, при зустрічі з якою мене пронизував щем, хотілося підійти і взяти її за руку. Висока, тендітна, з пишним жовтим волоссям, вона була напрочуд схожою на принесені нею дзвіночки. Дівчина перехопила мій погляд і завмерла.
Я мовчки підійшов до неї. Швейцар поспішно дав зрозуміти їй, що вона вільна, і запитально подивився на мене. Не звертаючи на нього уваги, я продовжував милуватися дівчиною. Вона знеобачки усміхнулася, потім прошепотіла:
— Піола… А вас?
Я представився.
Наступного дня зі мною сталося щось незвичне. Вранці, тільки розплющивши очі, я чітко побачив перед собою обличчя Піоли. Галюцинаціями я ніколи не страждав, і це деякою мірою насторожило мене. Очі дівчини проколювали душу.
Я підвівся, швидко привів себе в порядок, випив чашечку кави, і ноги самі несли мене невідомо куди.
Зізоро чимось нагадував Ялту — такі ж димчасто-сизі гори, оповиті туманом, море, кам’янисті вулички, порізані ступінчастими ярусами, людний пляж, устелений галькою.
Незрозуміла сила манила мене нагору по крутих вуличках незнайомого міста, поки за ажурною решіткою дендрарію не побачив Піолу. Пригнувши гілку бузкового куща, вона зсипала в прозорий кульок насіння із бурої коробочки, схожої на маковку. Біля її ніг метлявся полосатий пумпон. На мить здалося, що вона не просто працює, а чекає, і не когось, а саме мене. Я вже стояв біля неї, серед рослин, багато з яких нагадували земних, та зустрічалися і незвичні, з дивною формою листя — вони вилися, наче з легкого прозорого шовку; були й такі, що на очах змінювали колір і форму.
Піола працювала в дендрарії науковим співробітником, знала кожну квітку. Розповідь її була захоплюючою. Вона показала мені рослини-тварини із зачатками очних яблук, троянду, що співає, кактуса-вбивцю, до якого небезпечно підходити на відстань двох метрів, бо він виділяє отруйну речовину фіолетового кольору. З невисокого срібного куща Піола зірвала блискучий, немов покритий амальгамою, листочок, піднесла його до обличчя, потримала хвильку перед очима і протягнула мені:
— Візьми. На згадку.