Стріла Всесвіту
Шрифт:
Учора мені виповнилося стільки, що тепер через кожних п’ять років треба відзначати ювілей і, приймаючи вітання, подумки бурчати: “Що за дурниця ця арифметика!”
Вранці я довго й уважно розглядав у дзеркалі своє відображення. Мда… Підбивати літа наче й зарано, але й кокошитися — вже марниця. Отже, що ми маємо у свій віковий ювілей? Кілька хвилястих білих пасом у шевелюрі, між іншим, ще досить пишній, дві різкі поперечні борозенки на переніссі, що оманливо натякають на схильність до мудрощів; рисочки, а точніше, зморшки — називатимемо речі своїми іменами — від куточків рота вниз; глибоку складку, яка роздвоює підборіддя — ознака жадоби
Трохи заспокоївшись своїм виглядом у дзеркалі, поголився, одягнувся і пройшов у вітальню, де на мене чекало все сімейство: дружина Ксеня, внуки, дочка і зять. Алик і Гена відразу ж повисли на моїй шиї, цмокнувши в обидві щоки, а потім жестами фокусників ураз дістали за спиною двох симпатичних пумпонів, куплених, звичайно, за порадою Ксені. Днями я бачив подібних звірят в зоомагазині і мимохідь сказав їй, що не завадило б мати у себе таку екзотику — пумпони нагадують про Айгору, планету в сузір’ї Стрільця. Сказав і тут же осікся, вловивши насторожений погляд. При дружині я завжди намагався уникнути розповідей про Айгору. Та цього разу, на подив, Ксеня зважила на мою загадкову симпатію до далекої Айгори, де пумпони живуть в кожному будинку. Срібні плюшеві колобки за інтелектом не поступаються собакам, так само прив’язуються до людини і, що дивовижно, уміють сміятися. Незрівнянний сміх пумпона, про яких айгорійці склали багато віршів, піднімає настрій і, як запевняють лікарі й психологи, продовжує життя.
Що й казати — подарунок багатозначущий: життя роки намотує, дедалі рідше лице освітлюється усмішкою, тож…
Особисте підношення Ксені також містило свій глибокий зміст: гобелен із арколових ниток. П’ять хвилин під сонячними променями і… дружина продемонструвала цінність свого презенту: непоказний, на перший погляд, пейзаж гобелена проявився, умаявся казковими космічними кольорами. Я важко зітхнув: усе зрозуміло! Мовляв, тепер, старий шкарбан, милуйся інопланетними краєвидами на Землі, якщо вже не здатний літати за ними в космос!
— А це від нас із Юрком, — дочка Ольга так лагідно погладила коробку на столі, наче вона була жива.
Зять розкрив її. У ній лежав телецефал “Образ”. Я багато чув про цю новинку — своєрідний мозковий телевізор. Він записує уявні звуки й образи, перевертає минуле, заодно впливає на пам’ять і фантазію. Однак ніколи не мріяв про цю річ. Тож для мене цей подарунок був справжнім сюрпризом.
Алик з Генкою купили пумпонів лише тому, що звірятка сподобалися їм. Ксені забажалося нового затишку в кімнаті, тож вибрала гобелен без будь-якої гадки про мою теперішню неспроможність до польотів, а Юра з Ольгою вирішили самі розважитися технічною новинкою і потішити друзів. Це теж мене не заспокоює, бо, виходить, про мене ніхто й не подумав? Ні, все-таки сто років — це вже старість… Тому корисніше покінчити з психоаналізом і приділити увагу лабораторним аналізам або ж зайнятися справжнім старечим ділом — спогадами, чому, здається, і сприятиме цей прилад, назва якого нагадує терміни із галузі психіатрії. Шкода тільки, що я не терплю мемуарів та інших ретро — від них тхне пліснявою і журбою по минувшині.
— Дідусю, тепер ти можеш зафіксувати все своє життя! — вгадав мої думки Алик і, як здалося,
— Так-так… А ви будете потім кісточки перемивати, — хмикнув я, насторожено киваючи в бік Ксені: ще не вистачає, щоб вона дізналась про мої блукання в молодості. — Ні, даруйте, хай цим займаються сентиментальні старенькі.
Я спохватився, змінив тон розмови і гаряче подякував усім за виявлену до мене увагу.
Юрко надів на голову металеву дужку з датчиками і став подумки малювати якісь конструкції, деталі — він був винахідником і останнім часом працював над удосконаленням планетоходів. Зорова пам’ять у нього фотографічна — все відтворював з точністю до найдрібнішої деталі. Щоправда, потім з’ясувалося, що апарат має властивість ніби проявляти образи, коректувати їхню подумкову проекцію.
— Тепер імениннику дайте, — настоювала Ксеня, вловивши нетерплячку на обличчях дітей.
Мене й самого охопила цікавість і, начепивши на голову дужку, вмостився перед телеце-фалом. Що за халепа! Мозок наче хто простерилізував — жодної думки, жодного конкретного образу. Екран раз по раз потріскував синіми розрядами, потім на ньому з’являлися кольорові кола, лінії, плями, спіральні завихрення.
— Я завжди підозрювала в твоїй голові хаос, — усміхнулась Ксеня, а Генка, теж чимось розчарований, виліз мені на плечі, перечепив датчики на свою голову. Екран тут же заграв Казковими дитячими малюнками, які посмиком рухалися — геть мультики.
— Ну ось, — задоволений Генка зліз з моїх плечей. — Тепер ти спробуй. У тебе обов’язково вийде, тільки треба трішечки помізкувати.
Я знову втупився на екран, подумки картаючи себе, називаючи старою мавпою, якій уже горіх не по зубах. І тут сталося диво! На екрані вмить з’явилося чітке зображення облізлої беззубої горили. Вона настирливо пхала за щоку якийсь плід.
Усі були в захопленні.
— А тепер носорога! Ні, краще бегемота! — навперебій закричали внуки.
Удача підхльоснула мене, і я відтворив цілий зоопарк.
Увесь день бавилися “Образом”, навіть увечері, коли вже прийшли гості. Він так привернув нашу увагу, що й забули про пумпонів. А вони в новій обстановці вели себе сором’язливо, не подавали про себе знаку. Лише удосвіта мене розбудив тихий заливистий сміх — немов хто провів паличкою по металофону. Не розплющуючи очей, я зрозумів, що це пумпони, і на мент, утративши відчуття реальності, зосередився, чекаючи чогось незвичайного. Ось зараз відчиняться двері, увійде Піола і звучним голосом, з легким айгорським акцентом спитає: “Вік, тобі не заважає моє звірятко?”
Я здригнувся і розплющив очі. Срібний плюшевий м’ячик лежав на стільці в кутку, підстрибуючи од сміху. Ні очей, ні ротика трубочкою не було видно. Це означало одне: пумпон просить, щоб його приголубили. Я піднявся, босоніж пройшов до нього і погладив м’яку шерсть. Звірятко заспокоїлося. Другий лежав на дивані, уважно спостерігав за мною випуклими оченятками-гудзиками. Не люблю, як ці звірятка дивляться — погляд у них пронизливий, щось вивчає, обмізковує. Я цикнув на нього, і очі, моргнувши, зникли.
— Тебе називатимуть Ах, — сказав я пумпопу. — А тебе — Ох.
Ці звуки найчастіше подавали звірятка. На Айгорі клички Ах і Ох поширені, як у нас Мурка і Жучка.
Не дивно, що після такого пробудження я на весь день зарядився думками про батьківщину пумпонів, куди одного разу в молодості заніс мене випадок.
Мої домашні розбрелися хто куди, в квартирі запала глибока тиша, і якась дивна сила тягне мене до “Образу”. Я сідаю перед екраном, надіваю на голову металеву дужку, натискую клавіша.