Стріла Всесвіту
Шрифт:
Чи жалкували ми, що перебралися сюди? Ні. Нам було хороше, й чим довше ми жили на Данаї, тим більше розуміли це.
У нас було все, що необхідно людині,— ціла планета. Живучи серед безмежних блакитних полів, прозорих озер і тихих річок, я певен, кожний благословляв той день, коли вирішив летіти сюди.
Та найголовніше — тут ми навчилися цінувати одне одного, зрозуміли, що немає нічого дорожчого за людське життя, зрозуміли, як багато втрачаємо, втрачаючи будь-кого з нас.
Саме тому кожен навчився поважати себе.
Там, на Тріаді, серед мільярдів собі подібних нам навіювали страшну думку, що незамінимих людей немає. Людське життя
Скільки страшних злочинів було вчинено й чинилося зараз у тому далекому тепер від нас світі, де владарював жорстокий жовтий бог!
Й ось ми, жменька людей, утекли з того світу в інший. Тут, де нас було так мало на величезній планеті, ми зрозуміли, нарешті, найважливішу і просту істину: людина — це найдорожче.
І ось того дня, коли він приїхав до мене на світанку, все це могло щезнути.
— Девід, — прошепотів він, — я прийшов до тебе, бо знаю тебе найкраще. Тому, що ми не одного разу витягали один одного звідти, звідки, здавалося, не було вороття. Ми зросли разом і більшу частину життя пройшли пліч-о-пліч. Присягнися, що все, про що почуєш, залишиться між нами.
Усміхнувшись, я пообіцяв.
— Девід, я знайшов золото!
Він вимовив ті лихі слова ледь чутно, і я злякався його безкровного обличчя та широко розплющених очей. Я бачив, як він поліз до кишені й витяг звідти дві жовті горошини. Ще нічого не розуміючи, я взяв їх і підніс до очей. Сумнівів не могло бути — я тримав золото.
Пошепки, як і він, я запитав:
— Звідки це в тебе?
— Девіде, ти пам’ятаєш бджіл, яких я привіз із Тріади? Згадай, як ти потішався наді мною. Невдовзі я й сам забув про них, було не до того, ти знаєш. Я так-сяк зліпив тоді кілька вуликів — простих, незграбних коробок — та й поставив їх у гайку за будинком. Девіде, я забув про них і не зазирав туди десять років, відколи ми тут. Я чомусь був певен, що вони пропали.
— Дивися, — відчинив запону фургона. — Бджоли й справді залишилися тільки в цьому. Всі інші загинули. Я привіз їх до тебе тому, що ти живеш на краю долини і в тебе буває найменше гостей. Ніхто не бачив мене по дорозі сюди, жодна жива душа не відає, що я тут. Девіде, я навіть не здогадуюсь, звідкіля ті чортові мухи носять золото, але вони звідкись та носять золотий пилок і складають його в соти замість справжнього квіткового пилку. Допоможи мені — і сам пересвідчишся!
Я прислухався. Він висмикнув із льотка жмут сіна й відскочив до мене. З вулика полізли розлючені бджоли. Вони викочувалися на передню стінку, злітали й знову сідали — за мить вулик був обліплений ними.
Ми постояли ще трохи, поки бджоли нарешті заспокоїлись. Потім він обережно підійшов до того ящика, зняв із нього дашок й поволі витяг рамку з сотами. Навіть здалеку я почув, як знову загув розтривожений рій. Кілька бджіл піднялися в повітря й сіли йому на руки та обличчя, але він
— Поглянь! — я злякався його посмішки й того, як заблищали в нього очі. Як хотілося мені тієї миті, аби все це виявилося примарним сном.
Він виколупав кілька шестигранних злитків з потемнілого воску — точнісінько таких, як ті, що витягнув перед тим з кишені.
— Це золото!!! — почув я.
Та я й сам бачив це. Колись, коли ми обидва працювали в Комітеті, через наші руки пройшло стільки цього лиха, що мені досить було одного погляду, аби пізнати його.
— Девіде, ти розумієш, що це значить?! — шепотів він. І мені здалося, що він зараз закричить. — Ми станемо найбагатшими людьми, які будь-коли існували. Ти чуєш, ми матимемо стільки золота, скільки не було ніколи і ні в кого. Девіде, я все обміркував! У тебе тут є де сховатися. Та навіть, якщо й побачать нашу пасіку, кому спаде на думку, що то золоті копалини. Девіде, за кілька років у нас буде купа золота. Ми зв’яжемося з Тріадою й відкупимо цю планету. Ми заплатимо, скільки вони захочуть. Ти уявляєш, уся планета наша — твоя і моя! Жодна людина в світі ще не володіла цілою планетою! Девіде, років за десять всюди стоятимуть наші пасіки, тільки наші. Ніхто, крім нас, не матиме права на це. Ніхто, бо це буде наша планета…
— Девіде, та прокинься ж ти! Чому ти мовчиш? Ти плачеш!
А я дивився на нього і згадував маленького хлопчика, яким він був там, у нашому дитинстві. Переді мною постали тихі вечори біля каміна, коли нас не торкнулася та жахлива хвороба, що зморила світ й забрала не одне життя. Я дивився па нього й згадував наші розмови, коли ми збиралися летіти з Тріади сюди, на Данаю, щоб утекти від того шаленого світу, який потроху висотував нас. Я пригадував наші мрії про те, яке життя ми збудуємо тут. Я згадував, якими щасливими були на цій землі ми й ті кілька сотень наших друзів, які прилетіли разом з нами, і розумів, що всьому цьому приходить кінець. Невже кожен з нас приречений носити в собі мікроби тієї страшної хвороби й досить лише сприятливих умов, щоб спалахнула епідемія, що забере в могилу стільки надій та людського щастя, скільки не забирала жодна війна.
Колись я думав, що у тих, хто прилетів сюди, був імунітет проти цього чудовиська, я сподівався, що тут нам нічого боятися, — й помилився: один із нас уже захворів, і ніхто не знає, якої миті спалахне мор, що спустошить планету.
Я думав про це і плакав, бо знав, що зроблю.
…Після того, як анігілював його (яскравий спалах, війнуло теплим вітром), я знищив вулик з бджолами, спалив фургон, а коней відпустив на волю.
Ніхто на Данаї до цих пір не здогадується, куди зник Джон Адамс, і горе його сім’ї від того менше — адже завжди є надія, що він повернеться.
У найбільшій кімнаті їхнього дому, яка слугує за хол, висить величезна, на півстіни фотографія Джона, ще з тих часів, коли ми служили з ним на “Ельдорадо”. Те фото зробив і приніс сюди я, через деякий час після того, як він зник. Я часто стою перед ним, коли мене ніхто не бачить, і дивлюся на нього. “Господи, — думаю я в ті хвилини, — я які муки здатна витримати людина, яка безодня в душі її, де вона може сховати все, що завгодно”.
Я допомагав Мері, коли зростали його сини, любив їх і турбувався про них чи не більше, ніж про своїх. Тепер вони вже дорослі й можуть самі зарадити собі, але я, як і раніше, буваю у них. Обидва вони схожі на Джона й люблять мене.