Стрибок у ніщо (вид.1961)
Шрифт:
Ганс ударив ногою почорнілий листок.
— Плотоїдна рослина, схожа на наших мухоловок. Але час додому. Незабаром стемніє. Тільки б добратися до ущелини, там не зіб’ємося з дороги. Блоттоне! Блоттоне!..
Блоттон не озивався.
— Невже він загинув? — вигукнув Ганс.
І наче на підтвердження цього, Текер, повертаючись до ракети, знайшов у кам’яному видолинку кілька пір’їн, клаптів чорної шкіри — можливо, від крила “птеродактиля”, сліди крові.
— Чи не тут літаючий гад розправився з Блоттоном?
— Але де ж
— Такий крилатий гіпопотам може проковтнути і з кістками…
V. Печерні жителі
Ганс І Текер повернулися до вечері — до вбогої вечері з галет.
— На жаль, ми не знайшли слідів лорда Блоттона, — сумно сказав Текер.
Про пір’я і сліди крові він не згадав, щоб не ятрити серце нареченій. Очі Еллен і так були червоні від сліз.
Наприкінці вечері Цандер виголосив промову. Він говорив про те, що їхні харчові запаси майже вичерпались. Не можна гаяти жодного дня. Треба спуститися в долину, посадити город, засіяти поле, зробити запаси на зиму.
— А п-поки що чим ми будемо х-х-харчуватися?
— Доведеться жити з мисливства, ловити рибу…
— У мене пропадає всякий апетит, коли я подумаю про тутешніх літаючих гадів, — сказав Стормер.
— Не може бути, щоб на планеті не знайшлося придатних для споживання тварин, риб і рослин. Як ви вважаєте, лікарю? — спитав Цандер.
— Я вважаю, що рослини і тварини, загалом, скрізь створені з одного тіста. Білки, жири, вуглеводи… Але можуть бути і якісь невідомі нам шкідливі домішки. Адже й на Землі є отруйні рослини. Тут треба бути дуже обережним. — І Текер, незважаючи на те, що заборонив Гансові згадувати про птахів-куль, не зміг утриматися і сам розповів про гіркі пригоди своєї мандрівки.
На обличчях слухачів був жах, переляк, огида.
— Я-я-я-к же ми бу-у-демо знати, що можна їсти і чого не можна н-навіть нюхати? — спитав барон.
Текер знизав плечима.
— А як первісні люди навчилися одрізняти їстівні рослини від отруйних? Досвідом. Тільки досвідом.
— Розплачуючись за досвід життям?
— Звичайно, багато гинуло. Якби я мав обладнану хімічну лабораторію…
— Непогана п-перспектива! З-захочеш зірвати цибулю, а вона скрутить тебе; п-понюхаєш м’ясо, чи воно свіже, і здохнеш від самого тільки запаху.
— Я не переступлю порога ракети! — рішуче заявила леді Хінтон.
— Полювати і ловити рибу можна, живучи в ракеті. Навіщо нам переселятися в долину? Правда ж, бароне? — І Стормер ляснув Маршаля по плечу.
Той глузливо скривився від такої фамільярності.
— Звичайно. Наше діло старече. Леді Хінтон, містер Стормер, я, професор, єпископ, в усякому р-разі… кх… кх…
Цандер скористався паузою.
— Це неможливо, — перебив він мовні потуги барона. — Всі працездатні працюватимуть у приморській долині на полі, і носити вам сюди їжу ніхто не буде.
— Але в мене є служниця Мері.
— А в мене Жак.
— Тут, на ВенерІ, нема особистих слуг. Нас чекає дуже важка боротьба з суворою, невідомою природою. І ми повинні напружувати всі наші сили, створити міцний трудовий колектив.
— Ком… ком… комуну?
— Справа не в словах, бароне.
— Від… відмовляюсь.
— Не відпущу од себе Мері.
— А я піду! — вигукнув професор Шнірер. — І ми всі повинні йти. Працювати на землі, а жити на лоні природи. Серед мирних тварин і рослин…
— Добрі мирні тварини і рос… рос…
— Обробляти землю. Збирати врожай. Випасати отари. Харчуватися плодами землі. І ніяких машин, ніяких робітничих питань, ніяких революцій.
— Н-не піду.
— Відмовляюсь, — вторувала леді Хінтон.
— Що за тупоумна публіка! — тихо сказав Вінклер Гансові.
— Підожди, вони самі побіжать. “Хто не працює, той не їсть”. Крім того, в мене є засіб, що, напевне, вижене їх на роботу, — так само тихо відповів Ганс.
Коли суперечка була в розпалі, він вийняв великий брильянт і, ніби ненароком, покотив його по столу, перед очима леді Хінтон.
— Звідки це у вас? — підозріливо спитала вона, вмить змінивши тон.
— Знайшов на дорозі, леді.
— Брильянти на дорозі не валяються. Може, в-вене-ріанка загубила? — глузливо кинув барон.
— Можливо, — відповів Ганс. — Венеріанки, очевидно, дуже неуважливі жінки. Такі камінчики ми подибували на всьому шляху. Ось, полюбуйтесь, будь ласка! — Ганс засунув руку в кишеню і висипав жменю великих самоцвітів. Потім вийняв з похідної сумки великий злиток золота і недбало кинув його на стіл. — Вони тут валяються на кожному кроці.
— Золото! Алмази! Брильянти! Смарагди! — вигукнула леді Хінтон, навалюючись на стіл і простягаючи руки до купи самоцвітів.
Стормер почервонів. Барон зблід. Очі єпископа пожадливо блиснули. До коштовностей потяглися тремтячі руки, товсті, порослі рудим волоссям, — Стормера; блідо-сині, з надутими венами, — барона; пухкі — єпископа; тонкі, з довгими пальцями і рожевими нігтями — Делькро… Товсті, тонкі, червоні, білі пальці сплелися в живий клубок. Пасажири важко дихали, розгрібали купу, відштовхуючи чужі загребущі руки.
— Брильянт! Шістдесят каратів!
— Вісімдесят!
— Дайте мені!
— Та віддайте ж!..
— Я тільки подивлюся!
— А оцей! Яка краса!
— На п’ятдесят тисяч фунтів!
— Мільйон!
Леді Хінтон затиснула в руці справжнісінький брильянт. Навіть Еллен забула про свою печаль і дивилася на це несподіване багатство мов зачарована.
Дорогоцінності швидко розійшлися по руках. За самородок золота спалахнула запальна суперечка.
Ганс розсміявся.
— Не будьте, панове, пожадливими, — сказав він. — Запевняю, що кожен з вас може набрати цього каміння і золота цілий мішок. Сумніваюсь тільки, щоб ці витребеньки збагатили вас.