Стрибок у ніщо (вид.1961)
Шрифт:
— Це не витребеньки, юначе! — повчально промовила леді Хінтон, не зрозумівши Ганса.
Вона все ще жила в світі земних цінностей.
— Де ви це все знайшли? — спитав Стормер, притискаючи до черева під полою піджака злиток золота.
— Я вже сказав вам: на дорозі. Коли йшли до затоки. І якщо ми переселимося туди…
— Звичайно!
— І якнайшвидше! Що ви скажете, леді? Оце Венера! Оце планета! Недарма її назвали іменем богині краси. Ні, заради цього варто було летіти в зорельоті. Хай йому біс, ми станемо
— А завтра нам нема чого їсти, містере крез, — повернув Цандер розпалені голови до сумної дійсності.
— Геть золото! Геть дорогоцінності! — раптом закричав Шнірер. — Це валюта! Мати спекуляції! Це боротьба! Це кров!.. — І він знову завів нескінченну розмову про свою пасторальну ідилію. — Але я проти комуни, проти централізації населення. Я вже казав ще на Землі про те, що занапастило Німеччину. Община Берліна, котра непомірно розрослася. Ми самі створили знаряддя, яким скористалися екстремістські елементи. Геть централізм! Ми створимо хутори. Приватні господарства на національній основі.
— У нас будуть Англія, Франція, Німеччина, — сказав Стормер. — Що ж, це непогано! — і почав підраховувати у думці населення майбутніх держав. “Англія: він — Стормер, Хінтон, Еллен, Уеллер, Пінч, Мері… Шкода, що загинув Блоттон, він уособлював би англійську армію. Військовий міністр. Усього: Англія — шість осіб. Німеччина: три Текери, Шнірер з дочкою, Цандер, Вінклер, Фінгер. Вісім, більше, ніж в Англії. Але їм що! Німеччину ослаблюватиме класовий антагонізм. Франція: Маршаль, Делькро, ну і Жак як колоніальна частина імперії. Франція зійде на роль другорядної держави. Золоті розсипи дістануться Англії, тобто мені. Що можуть зробити одна жінка і дохлий барон?” Так, це непогана думка, — сказав Стормер уже вголос. — “Прав, Британіє!”, “Боже, бережи короля!” Я вважаю, розумний король…
— Може знайтися і розумна королева, — велично заперечила леді Хінтон з свого троноподібного крісла. “Теж тягнеться до золотих розсипів!” — подумала вона.
— Це покажуть вибори! — відповів Стормер.
І він почав підраховувати шанси: “За мене — я сам, звичайно, голос Пінча — налякаю щеня, пообіцяю, в крайньому разі, посаду міністра, гм… і тільки. А за Хінтон — Уеллер, звичайно, Еллен, Мері перетягнуть… Добре, що нема Блоттона… Коли б не пройшла королевою. Ні, краще без голосування, напролом, по-наполеонівськи”.
— Ці справи “державної важливості”, — іронічно сказав Цандер, — ми поки що облишимо. Збирайтеся в дорогу. Не беріть з собою нічого зайвого. Пам’ятайте, що особистих слуг на Венері нема. Завтра на світанку вирушаємо.
— А ви?
— Я лишаюся в ракеті для її охорони. Крім того, я не втрачаю надії налагодити зв’язок з Землею.
Знову почалося збирання. Знову відбір речей. Леді Хінтон і цього разу не розлучилася з замшевою торбинкою, поповнивши свої скарби двома великими брильянтами.
На світанку задзвонив дзвін. Почалося “переселення народів”…
Гарячий дощ боляче стьобає по обличчю. Навколо пара, дим, туман. Гуркочуть громом хмари, гуркочуть вулкани. Дрижить, гуде ґрунт від прихованих вулканічних сил. Жах…
Леді Хінтон ступає, опираючись на руку єпископа. Під ногами ковзає мокрий, кам’янистий ґрунт. Довга ряса єпископа і пелена широкої сукні леді Хінтон плутаються в ногах, чіпляються за гостре каміння. Струмені гарячої води течуть по обличчю, спині, грудях. У леді обличчя жертви, яку ведуть на заклання.
— Боже мій! Я ніколи не думала, що…
— Прошу вас, зупиніться, леді, — сказав єпископ, відсапуючись.
Він поклав у калюжу клунки — свій і леді Хінтон, підняв поли ряси до пояса, зв’язав їх вузлом. Леді Хінтон одвернулася. Вона шокована. Єпископ з відкритими ногами! Мало того, що непристойно, це майже протиприродно.
— Раджу вам, леді, зробити те саме.
— Те саме? — обурено вигукує леді.
— Так, те саме. Тут не до етикету, леді. Ми й так відстали і можемо заблукати. Нас ніхто не бачить.
— Ні, ні. Ходімо, — рішуче відповідає леді Хінтон.
Єпископ крекче, піднімає клунки. Плентаються далі.
— Агов, єпископе! Леді Хінтон! Де ви! Не відставайте! — чується з туману.
— Агов, єпископе! Леді Хінтон!
Що за неповага. Це голос, здається, різника Стормера… Леді наступає на пелену сукні, падає. Уеллер ледве підтримує її важке тіло. Він змучений, злий. Говорить грубо, владно.
— Я ж вам казав. Через вас ми відстаємо.
— І це — лорд-єпископ! Що робить з людьми Венера!
Від образи, втоми, досади леді Хінтон ладна заплакати. Де її виїзди, муштровані лакеї, які розуміли кожний її погляд?..
— Та повзіть же, хай вам біс, бо ми не чекатимемо вас! — гукає Стормер.
Леді Хінтон зітхає. Воістину скорботний шлях.
Ганс іде попереду, оглядаючи ґрунт. Ось тут було знайдено пір’я І калюжу крові. їх тепер нема, змили дощі.
А от і вихід самоцвітів. Ну, тут уже, напевно, буде зупинка.
— Доп-поможіть мені в-встати. Я вп-пав і лежу, здається, на брильянтах… колються… — почувся голос барона.
— Ого! Ось вони, розсипи. Ух! Навіть в жар кинуло! — стогнав Стормер.
Леді Хінтон відчула, як до неї несподівано прилинули сили. Уже не думаючи про пристойність, вона високо підіткнула сукню і потягла за собою єпископа.
— Швидше! Швидше! — задихаючись, повторювала вона. — Бо нам нічого не лишиться.
Барон, Стормер, Уеллер, Пінч, Делькро розв’язали мішки і почали наповнювати їх коштовним камінням, викидаючи одяг і білизну. Ніколи ще вони не багатіли з такою швидкістю. Тільки один рух руки приносив сотні тисяч, — так їм здавалось. У мішки сипалися багатомільйонні багатства.