Струм і мережі
Шрифт:
— А я дивувався: чому це в нас зелені, а в інших сірі… Геніально придумав. Просто і надійно. До речі, Фонарьков коли брав заземлювачі?
Лукін зітхнув:
— Тоді якраз Льоню…
Був теплий вечір, і зовсім не хотілося йти додому. Сіли на лаву.
Сашко запитав:
— А потім повернув?
— Що? — Лукін уже думав про своє.
— Чужий заземлювач.
— Хтозна. Не бачив.
— Мабуть, віддав. Навіщо він Фонарькову?
— Запав тобі в голову той заземлювач. Не пам’ятаю, може, Фонарьков
— Де? У сумці?
— Хіба заземлювачі у сумці носять? — зневажливо хмикнув Лукін. — На двісті третій бачив. Степан приніс туди, а чи віддав — не пам’ятаю.
18. «Вальтер»
— Хто це? — запитав Сашко, кивнувши на вродливу струнку дівчину.
— Подобається? — всміхнувся Федір. — Це Раїса, сестра нашого Льоні.
— Красуня… — Сашко пильно подивився на Раю, яка розмовляла з Фонарьковим.
— Красуня, — притакнув Кобзєв. — Правда, Льоня казав: вертихвістка, якої світ не бачив.
— Не може бути.
— На жаль…
Рая, договоривши з бригадиром, підійшла до них, привіталася:
— Завтра поминки. Хочу запросити і вас.
— Нас? — в один голос запитали Федір і Сомов.
— А що? Разом працювали. У Льоні друзів небагато було. Два армійські приятелі, ви та л. Він часто про вас розповідав. То прийдете?
— Неодмінно, — твердо пообіцяв Сомов. — Такий хлопець був… Треба пом’янути.
— Приходьте на шосту. Степан Федорович сказав, що всіх відпустить.
— А сам? — запитав Федір.
— Не може, йому в аеропорт їхати, — Рая підійшла до Сашка. — Ви новенький? На місці мого брата працюєте?
— Так… — почервонів хлопець.
— Приходьте теж. Льоня міг бути вашим другом…
Перерва закінчилася. Вже в машині Сашко звернувся до Сомова:
— Їдьмо!
Влаштувавшись зручніше в кузові, Сашко звернувся до Сомова:
— Реме Євтихійовичу, а може, й справді піти?
— Звичайно… Ти хоч Льоню й не бачив, але чув про нього багато.
Після роботи Кобзєв запропонував:
— Ходімо до мене, футбол подивимося.
Сашко розвів руками, мовляв, він би пішов з великим задоволенням, але ніяк не може.
— Тоді бувай. — Кобзєв подався додому.
Не знімаючи роби, Сашко швидко відімкнув замок і увійшов у майстерню. Там тулилися верстати: свердлувальний, фрезерний і токарний. Формально цього устаткування вже не існувало, бо років п’ять тому його списали за актом і викинули на звалище, і всі ці п’ять років старенькі верстатики надійно служили лінійникам. Часто-густо бракувало якоїсь шайбочки чи вкрай потрібного болтика, й тоді лінійники запускали їх у роботу.
Майстерню замикали на великий висячий замок. Ключі мали бригадири й Лукін. Саме в нього Сашко і взяв ключ.
Лукін перші вечори наглядав за Сашком, та, пересвідчившись, що той чогось недозволеного не робить, за собою прибирає, заспокоївся. Лише вимагав, щоб уранці хлопець віддавав ключ.
Узявши двері на засув, став до верстачка. Вийняв зі схованки пластмасову коробку, дістав звідти пістолет, обдивився з усіх боків.
Прикинувши, з чого почати, поклав пістолет назад у коробку, заховав її під верстачком і обережно відсунув засув: коли хтось навідається, хай не думають, що він зачиняється.
Акуратно затиснувши заготовку, схилився над верстатом і раптом відчув на собі чийсь погляд. Рвучко повернувшись, побачив Степана Фонарькова. Бригадир розминав цигарку її уважно розглядав шматочок іржавого металу на верстаку.
— Хіба ви не пішли? — здивувався Сашко.
— Закортіло подивитися, як ти майструєш. Все-таки, що не кажи, мій підопічний.
— Усе в нормі. Дільничний хвалить, тітка радіє, що приходжу тверезий і дівчат не запрошую.
— Хоч ікону з тебе малюй, — Фонарьков припалив від запальнички.
Сашко ковтнув слину й понишпорив у кишенях роби, хоч достеменно знав, що там сигарет нема.
Степан усміхнувся, простяг золотисту пачку. Сашко обережно, щоб не забруднити її, видобув тверду, як олівець, сигарету і схилився над вогником. Руки в нього ледь-ледь тремтіли.
— Для тітки стараєшся? — запитав Фонарьков.
— Еге ж. Старовинний годинник ремонтую.
— Он як, — кивнув Фонарьков. — Мабуть, трофейний?
— Антикварний, — Сашко не міг підняти очі.
— Системи «вальтер», очевидно?
Сашко вирішив прикинутися наївним:
— Такої годинникової фірми немає. Австрійський, із зозулею.
Фонарьков клацнув засувом і наказав:
— Витягай коробку!
— Яку?
— Зі скарбом.
Сашко нагнувся й видобув з-під верстака коробку.
— Ваша?
— Чия вона і що в ній — тільки ми вдвох знаємо. Втямив?
— Вперше бачу цю річ.
— Це ти вчора міг так сказати. А сьогодні — ні. Ніхто не повірить, що ця деталька сама вистрибнула з пістолета на верстак.
— Все одно у вас доказів немає, — не здавався Сашко.
— Доказів — хоч греблю гати, — Фонарьков довго мовчав, дивлячись на хлопця, нарешті сказав:
— Дай-но сюди. І запам’ятай: більше — ніякої самодіяльності, ніяких «вальтерів». Побачу — голову відкручу.
19. Барон
Що змінилося? Зовнішність і мова. Приваблива навіть здалеку, з першого погляду, Віка тепер викликала співчуття. Кроки стали важкими, рухи — невпевненими, тіло обм’якло, ніби розпливлося. Часто її мучив головний біль. Віці дали путівку в санаторій. Барон прийшов проводжати. Погомоніли про те-се, а на прощання Барон запропонував: