Струм і мережі

Іваниченко Юрій Якович

— А де зліпок?

Сашко витяг зліпок.

— Скільки?

— Та вже не поскупись. Набридло з порожніми кишенями ходити. Так що, мабуть, пістолет продам.

— Уже й покупця знайшов?

— Напитав одного грошовитого «діловара».

— А про тріщину сказав йому?

— Яку тріщину?

— На стволі.

Сашка

аж у піт кинуло. Виходить, Фонарьков про все здогадався…

— «Діловар» в окулярах, не помітить, — над силу всміхнувся Сашко. — Гроші візьму — і шукай вітра в полі.

— Спритний… Люблю таких, — Фонарьков ступнув до дверей.

— А червінці?

— Увечері віддам, — Фонарьков махнув рукою й вийшов з майстерні.

Перед обідом до Сашка підійшов Сомов.

— Тобі допомогти?

— Сам упораюсь. Ще хвилин три — чотири, та й кінець, — сказав Сашко. — Гукни шефа, хай перевірить.

— Федорович кудись поїхав. Сказав, що незабаром повернеться.

Сашко закрутив останню гайку й запитав:

— Знімати загородження?

— Зачекай, я сам зніму, — Сомов підійшов до сітки, яка розділяла підстанцію на зони високої і низької напруги, і посмикав двері в перегородці.

Нещодавно відчинені — це Сомов твердо пам’ятав, — вони не піддавалися.

— Хто замкнув? — повернувся він до установників.

— Та вже ж не ми, — сердито відповів Валентин.

— Я сам усе зроблю, — гукнув Сашко.

— Гаразд, — погодився Сомов. — Але обережно.

Сашко розблокував привід секційного роз’єднувача, зачинив дверцята полагоджених чарунок і, стиха насвистуючи, ступнув до переносного загородження.

Загородження стояло косо, неначебто його хтось ненароком зсунув.

— Мабуть, Федір, ходить, як слон, — стенув плечима Сашко.

— Цей роззява може, — підтвердив Сомов.

Сашко, зазираючи в робочу зону, нагнувся над бар’єрчиком. І завмер, приголомшений несподіваним жахливим здогадом.

Нічого підозрілого він не помітив — просто відчув, що все було так, як тоді, коли загинув Льоня Крячко.

Згодом він проаналізує всі збіги: й те, що в камері він залишився сам, і що обставини неминуче змушували його розширити робочу зону, адже на перший погляд усе видавалося безпечним — біля шинодроту стояв заземлювач. А за перегородкою, як, певне, і тоді, стовбичив Валентин… А зараз Сашко лише встиг збагнути, що один його порух може стати останнім…

Ледь позадкувавши, натягнув діелектричні рукавиці й швидко виставив з камери легке загородження.

— Ти що робиш? — занепокоївся Сомов. — Стій! Кому кажу?..

Та Сашко, вихопивши з інструментальної сумки розрядник, кинувся до шинодроту в неробочій зоні.

— Стій! — ще раз, уже розпачливо, крикнув Сомов і, смикнувши двері в перегородці, метнувся назад, щоб оббігти зовні чотирикамерну підстанцію.

Сашко тицьнув розрядником у шинодріт поряд із заземлювачем — сірим, отже, чужим заземлювачем, який стояв підозріло близько біля рубильника… Спалахнула й заревіла електрична дуга; розрядник смикнуло з рук, але хлопець, примружившись від яскраво-синього полум’я, шарпнув до себе інструмент. Дуга згасла. Перед очима пливли різнобарвні кола. А через мить почув, як клацнув замок. Хтось промайнув у дверях. Оговтавшись, ступив до шинодроту, щоб зняти сірий заземлювач.

У цю хвилину до камери вскочив пополотнілий Сомов. За ним — Кобзєв і Лукін.

— Стійте! — загородив їм дорогу Сашко. — Викликайте міліцію! — І додав, важко прихилившись до стіни. — Тут, Сомов, не кочерга, про яку ви мені казали. Тут і струм, і мережа. Злочинна…