Струм і мережі
Шрифт:
— Не судилося…
8. Із стенограми
— Роботи виконувалися за нарядом, який виписав майстер Лещук. Крячко і Лукін на низькому боці підстанції ревізували чарунки, а в цей час на високому працювали слюсарі-установщіки з Держенергонагляду.
— Наші функції?
— Я наглядав за роботою.
— Де ви перебували в момент ураження Крячка електричним струмом?
— Біля установників.
— Чому біля них, а не біля Крячка й Лукіна?
— Умови такі, що за своїми можна було й не наглядати. А установники на високому боці працювали, до того ж із чужої організації. Своїх я давно знаю — люди досвідчені.
— Хто давав допуск до роботи?
— Бригадир.
— Чому не було заземлено шинодріт, який проведено до шостої чарунки?
— Розумієте… Він же поза робочою зоною. У наряді не було такої вимоги. Поставили загородження — та й край. Хто знав?..
— Ви бачили, як Крячко зайшов у загородження?
— Та бачив…
— Чому ви його не зупинили? Не запитали, що він хотів зробити?
— Хтозна… Та я до пуття й не бачив — крок уперед, крок назад, — хіба запримітиш? Я й не хвилювався: Крячко був надійним хлопцем.
— Що ви зробили, коли з Крячком сталося нещастя?
— Побіг у другу камеру, до нього. Хотів допомогти.
— Ви вжили необхідних заходів?
— Які там заходи!.. Льоня лежав на підлозі, шинодроту не торкався. Я його відразу й витягнув…
— Ви могли самі постраждати.
— Ні. Я був у тумаках і рукавицях.
— Коли ви наділи рукавиці?
— На бігу.
— Скільки ви бігли?
— Хіба я дивився на годинник? Секунд, мабуть, двадцять.
— Чому так довго? Там лише три метри.
— Три метри? Я оббігав кругом, бо двері в перегородці були замкнуті.
— Чому? Хто їх замкнув?
— Не знаю. Не бачив. Не звернув уваги.
— А ви певні, що вони справді були замкнуті?
— Я смикав… Хвилин за п’ять до того.
— Навіщо?
— Просто так. Згадав, що ключі в Крячка…
(Розмови, шурхотіння паперу, зачитується висновок технічної експертизи. Допит триває далі).
— Ви допомагали потерпілому?
— За всіма приписами: штучне дихання, масаж серця. Аж до приїзду «швидкої допомоги».
— Хто її викликав?
— Звісно, установники. Більше нікого поруч не було. Це потім… набігло.
— Як ви можете пояснити причину самостійного, точніше, самовільного розширення Леонідом Крячком робочої зони?
— Ніяк. Сам дивуюся з цього. Може, якось запаморочення…
— Чи хто-небудь до прибуття міліції входив у підстанцію?
— У другу камеру — ні, начебто ні. Я біля дверей приводив до тями Льоню.
— А в першу камеру?
— Не знаю. Адже установники побігли — один по «швидку», другий — до мене.
— Хто вам допомагав винести тіло з підстанції?
— Сам виніс. На руках. Він легкий… був.
— Якими були ваші взаємини з потерпілим?
— Учень він мій. Ще до армії його муштрував. Одне слово, гарними були стосунки.
— А з іншими членами бригади він як?
— Всяк складалося. З Федором вони то гиркалися, то мирилися. З Лукіним — так собі, здрастуй-прощавай. Шефа поважав.
— Ви поки що можете бути вільним.
(Сомов, опустивши голову, вийшов. Присутні в кабінеті — два інспектори з техніки безпеки, керівники підприємства та слідчий прокуратури — розмовляють упівголоса).
— З дверима треба розібратися…
— Може, він не так смикав?
— У людини двадцять років стажу.
— А Крячко не стояв на обліку? Може, він хворий?
— Торік із армії. В Афганістані служив.
— Може, його там поранило?
— Ні. Та й експертиза це засвідчила.
— Хто там на черзі? Викликайте.
9. Сомов
— Кат його знає, як ми живемо, — зненацька вибухнув Федя й випростався. — Чи ми всі з глузду з’їхали?
Він підійшов до дверей, зупинився, припалив від запальнички і, не дивлячись ні на кого, вийшов на подвір’я і сів просто на асфальт.
— Що з ним? — здивовано запитав Сашко.
— Та нічого. Щось накочує на нього раз на місяць. Милка, мабуть, дала прочухана. А може, навпаки, — обізвався Сомов і попросив: — Знайди ключ на дванадцять.
За три хвилини скоба була затягнута, ще через дві від’єднали заземлювачі. От і все. Можна відпочити, поки машина не приїхала.
Всі повсідалися на асфальт спинами один до одного й зачаділи цигарками.
— Ніби роботи якісь, — закінчив Федя уголос фразу, що невідчепно крутилася в голові, й смачно сплюнув. Усі промовчали, й Федя, стримуючи гарячковість, пояснив:
— Навіщо надриватися, старатися, якщо все одно строк отримаєш? Чи на паркеті, чи на штахеті — однаково всі дні відбувати. От батько мій… — Федя враз замовк, як нерідко замовкають люди, які сказали щось зайве. Та Сомов обізвався: