Суперклей Христофора Тюлькіна, або “Вас викрито - здавайтесь!”
Шрифт:
Так безповоротно розтанули всi мрiї Z-003…
Тим часом командири обох команд пожежникiв вiдiйшли вбiк i почали тихо радитись мiж собою.
— Ми безсилi, — розвели вони руками, — треба викликати бульдозер.
Довелося Якиму Яковичу знову дзвонити й чекати. Хвилин за п'ятнадцять почувся вiддалений гуркiт, стiни навколишнiх будинкiв затрусилися, вiкна задзеленчали — i на вулицi з'явилися два найпотужнiшi бульдозери, якi тiльки знайшлися в мiстечку. Вони, не спиняючись, з ходу атакували мур, де лежав агент, — але дарма! Мур стояв непорушне, як i сто рокiв тому. А от бульдозерам не пощастило: один погнув нiж, а в другого вiд натуги заглух двигун.
— Нi, — похитали головами бульдозеристи, — тут дiла не буде! — I, прив'язавши заглухлого бульдозера на буксир до першого, iз гуркотом посунули назад.
Суперагент уже став поступово втрачати всякi надiї визволитись i вирiшив готуватися до безславної загибелi пiд горобиними дзьобами, як раптом до Якима Яковича пiдiйшов уже знайомий вам першокласник, той, що лазив у школу крiзь прочинену кватирку.
— А нащо ви ото робите? — поцiкавився вiн,
— Iди, хлопчику, не заважай, — легенько вiдсторонив його лейтенант. — Не до тебе зараз, менi отого дядю зняти треба! — I вiн показав на агента.
— Отого? — перепитав малий, зиркнувши вгору. — Та це ж дуже просто!
— Як?! — аж пiдскочив лейтенант.
— Звичайним лобзиком, — зневажливо кинув малий, — узяти лобзика й випиляти його!
— Генiй! — зрадiв лейтенант Євдокименко, пiдхопив першака на руки й тричi пiдкинув угору. — Тримай! — Вiн дав йому величезну шоколадну цукерку, яку про всяк випадок завжди мав при собi, i побiг до телефонної будки.
Зрозумiло, вiн не став просити лобзика. Вiн лише скористався iдеєю малого — випиляти агента. Лейтенант подзвонив у музей науки й технiки мiстечка й попросив позичити лазер.
Цього разу вiн домiгся успiху. Через пiвгодини агент, випиляний з муру лазерним променем, уже сидiв на землi та обтрушувався вiд цегляного пилу. Звестися на ноги вiн не мiг, бо спереду у нього зостався чималий шмат цегли, який побоялися вiдрiзати, аби не завдати шкоди агентовi. Отже, тепер вiн мiг пересуватися лише на чотирьох.
— Що ви зi мною зробите? — перше, що спитав Z-003, коли трохи стих регiт цiкавих спостерiгачiв.
— Завтра ж вiдправимо додому, — вiдказав лейтенант, бо знав: тепер суперагент шкоди не зробить.
— Тiльки не це, благаю вас! — аж заволав агент, як тiльки уявив, що йому буде тепер вiд шефа.
Яким Якович усмiхнувся й кинув:
— Ну, коли вам так не хочеться вертатись, ми подумаємо. А зараз — за мною, на вокзал!
I лейтенант Євдокименко широко закрокував тротуаром, а слiдом за ним — агент, та так спритно, наче все життя до цього не ходив, а повзав по землi…
Далi Христофор, батьки якого все ще не повернулися, пригадав, як вони утрьох iз Васьком та Семеном намучились, тягнучи непритомного Рубильника до вiддiлення мiлiцiї.
— Це що за опудало? — здивувався начальник райвiддiлу, коли хлопцi затягли злодiя в приймальню й поклали на пiдлогу, важко вiдсапуючись.
— Один iз тих, хто обiкрав магазин! — виступив наперед Семен i розповiв начальниковi все, що знав.
В самому кiнцi розповiдi Рубильник нарештi розклепив повiки, побачив над собою постать у мiлiцейськiй формi й вигукнув:
— Прошу врахувати: я прийшов здаватися добровiльно!
— Я бачив! — посмiхнувся начальник i сiв складати протокол.
Рубильник швидко назвав свого спiльника, а хлопцi пояснили, де його шукати.
— Ну й богатирi! — похвалив їх начальник, i вони всi разом поїхали на мiлiцейськiй машинi по Бегемота.
З ним теж довелося повозитися. Хлопцi й начальник райвiддiлу навiть учотирьох не змогли вiдсунути стовбур. Довелося тросом прив'язувати його до машини й тягнути. I тiльки-но стовбур вiдсунувся, вiдкриваючи вхiд У печеру, як звiдти, просто в обiйми начальниковi, випав Бегемот. Вiдчувши сталевi обiйми влади, Бегемот заплющив очi й перед його уявою пронеслася довга-довга дорога, але вже не на пiвдень, до моря та пальм, а зовсiм у протилежному напрямку…
Христофор зiтхнув i повернувся на другий бiк.
А в цей час Яким Якович телефонував з вокзалу полковниковi Семенову — доповiдав про завершення справи.
— Доповiдає лейтенант Євдокименко! — вiдрапортував вiн у трубку, коли та вiдповiла голосом полковника.
— Не знаю такого! — несподiвано мовила трубка.
— Як це?! — отетерiв лейтенант.
— А отак! Я знаю старшого лейтенанта Євдокименка, а лейтенанта, вибачайте, — нi!
Яким Якович не зразу збагнув, що Вiкентiй Вiкторович у такий спосiб поздоровляв його з пiдвищенням у званнi за вдало проведену операцiю, — i вуха його почервонiли вiд задоволення.
— Пробачте, — отямився вiн нарештi, — доповiдає старший лейтенант Євдокименко!
— Ну от, iнша рiч! — весело мовила трубка й додала: — Мiж iншим, Якиме Яковичу, дозвольте питаннячко: як ви ставитесь до сiрникових етикеток?
Почувши традицiйне несподiване питання Вiкентiя Вiкторовича, старший лейтенант Євдокименко вiдразу зрозумiв, що його вже чекає нова, ще бiльш цiкава й небезпечна операцiя, i щасливо вигукнув у трубку:
— Сiрниковi етикетки? Та я все життя мрiяв про них!
— От i чудово, — зрадiла трубка. — Приїздiть швидше, вони вже чекають на вас…
За п'ятнадцять хвилин вiд перону мiстечка вiдiйшов столичний експрес, у якому назустрiч своєму майбутньому помчали старший лейтенант Євдокименко та суперагент, тепер уже — колишнiй…
I тiльки-но червонi вогнi останнього вагона зникли за поворотом, як дверi в кiмнату Христофора прочинилися й на порозi з'явилися батьки, якi вже все-все знали.
— Не спиш? — вибачливо зiтхнув тато.
— Не спиться, — i собi зiтхнув Христофор, бо все таки йому дуже й дуже жаль було втраченого, мабуть, назавжди, суперклею, а з ним — i мрiй про всесвiтню славу.