Суперклей Христофора Тюлькіна, або “Вас викрито - здавайтесь!”
Шрифт:
— Що школа! Пхе, — махнув рукою Бублик. — Школа — дурниця. Я сам лише три класи скiнчив.
Васька трохи здивувало, що всесвiтньовiдомий академiк має лише трикласну освiту, але чого не буває серед учених мужiв? Вони ж такi диваки, як розповiдав Христофор.
А Христофор просто шаленiв вiд радостi. В його уявi замиготiли захоплюючi картинки. Ось його в чорному лiмузинi з почесним ескортом везуть по столицi в Академiю! Ось поважнi сивi академiки влаштовують йому при зустрiчi овацiю, а сам президент Академiї чiпляє йому на груди орден! Ось вiн направо й налiво роздає автографи, iнтерв'ю, а за ним бiжать кiнорежисери i фiксують на кiноплiвку кожен його рух — для нащадкiв! Ось вiн, славетний i величний, прибуває з вiзитом у рiдну школу…
— Христофоре, ви чуєте, Христофоре?! — долинув до нього, наче з космосу, голос Бублика, i Тюлькiн повернувся до дiйсностi.
– Христофоре, тепер ви мусите облишити вашi дотепнi витiвки з човнами та дверима й негайно принести менi клей: я власноручно вiдвезу його в столицю!
— У мене його нема, — схлипнув Христофор i вiдвернувся.
— Як нема?! — вдруге пiдскочив Бублик. — Ти його весь витратив на свої безглуздi жарти?!
— Як ви могли про нас таке подумати! — образився за друга й за себе Васько. — Це не нашi жарти, а Бевзя та його компанiї. Вони поцупили клей.
— Але це не так страшно, — додав Христофор, — у мене є зошит, де я записав його рецепт.
— Неси, — перебив його не дуже ввiчливо академiк, — неси негайно! Я почекаю тут.
Христофор стрiлою помчав додому. Та за кiлька хвилин вiн повернувся. Ноги його заплiталися, а руки були порожнi!
— Де зошит? — ревонув суперагент, мрiї котрого небезпечно похитнулися й мали ось-ось розсипатись. — Де вiн?!
— Нема… — ледь вичавив iз себе Тюлькiн i, вже не стримуючись, гiрко заплакав.
— Цить, дiвчисько! — гарикнув на нього академiк. — Нюнi потiм розпускатимеш, а зараз справу треба робити!
Приголомшенi несподiваним провалом, хлопцi навiть не звернули уваги, як змiнився тон розмови Бублика, а Христофор взагалi майже не чув його. Рiч у тiм, що зошит з його iдеями i записами загинув зовсiм безглуздо. Мама Тюлькiна, Лукерiя Лукiвна, вирiшила вже не вести свого зошита iз записами про вмiст шухлядочок, ящикiв та коробочок: адже справжня причина пропаж з'ясувалась, i це була нiяка не забудькуватiсть. Тому Лукерiя Лукiвна взяла та й спалила зошита, щоб i не згадувати про всi прикрощi, якi принесла їм ота iсторiя. Але треба ж було трапитись такому, що спалила вона не свого зошита, а синового! Обидва зошити були, як двi краплi води, однаковiсiнькi — адже в мiстечку лише один магазин канцтоварiв! — а окуляри, щоб прочитати напис, Лукерiя Лукiвна не надiла.
Так безславно загинув для свiтової науки знаменитий зошит винахiдника Христофора Тюлькiна!..
Зрештою Христофор заспокоївся: нiчого, вiн ще молодий, в нього все ще попереду. Та й клей не втрачено: треба лише вiдiбрати його в Бевзя. Євген Євгенович пошле клей в столицю на аналiз, а там, будьте певнi, розберуться в його складi! До Христофора поступово став повертатися святковий настрiй.
— Так у кого, ти кажеш, клей? — прискiпливо допитувався Бублик.
— У Бевзя, — вiдповiв Христофор i описав Євгену Євгеновичу, як той виглядає.
— Вiн у мене потанцює! — загрозливо сказав Бублик, пiдводячись, аж у хлопцiв мороз поза шкiрою пiшов. — Ну, от що: ви йдiть додому, а я вже якось вiдшукаю вашого Бевзя, будьте спокiйнi.
— Ми з вами! — вигукнув Васько, та академiк вiдмахнувся:
— Сидiть уже вдома! Якось сам упораюсь, а ввечерi зустрiнемось на цьому самому мiсцi.
Роздiл одинадцятий
ПЕЧЕРА ЗЛОДIЇВ
Так уже дивно складається в життi: коли в тебе зовсiм нема часу, коли ти завалений уроками та домашнiми клопотами, тодi здається: якби хоч один вiльний день, веселився б з ранку й до ночi! Та коли раптом випадає такий день — скоро вже й не знаєш, чим себе зайняти.
Так сталося i з нашими друзями. Вони з пiвгодини поганяли м'яча, покаталися на самокатi, зiграли партiю в шахи — i вже не знали, що його робити.
— Може, пообiдаємо? — запропонував Васько, бо згадав, що зранку вони майже нiчого не їли.
— Можна, — погодився Христофор.
Лукерiя Лукiвна нiби знала, що до них завiтає гiсть, i налiпила цiлу гору вареникiв: здавалося, їх i за три днi не з'їси!
— Тiльки пальчики оближете та ще попросите, — посмiхнувся Сидiр Силович, коли Христофор висловив йому свiй подив з приводу великої кiлькостi вареникiв.
I вiн не помилився.
За якихось пiвгодини на столi лишилися самi порожнi тарiлки, а хлопцi, важко вiдхилившись на спинки стiльцiв, лише сопiли.
— Ну от, — порадiла їхньому апетиту Лукерiя Лукiвна, — а ви боялись! — Вона зиркнула на годинник i сплеснула руками: — Сидоре, на роботу запiзнюємось! Поможи менi швиденько посуд помити, й бiжiмо!
— Ми самi помиємо, — сказав Васько, зрадiвши нагодi зайвий раз потренуватися й зробити ще один крок на нелегкому шляху до слави всесвiтньовiдомого мандрiвника.
— Помиємо, помиємо, — пiдтримав друга Христофор, бо зрадiв, що батьки вже йдуть i вони з Васьком лишаться самi.
– Iдiть уже, а то спiзнитесь.
Лукерiя Лукiвна вдячно посмiхнулася хлопчакам, поправила зачiску i, взявши чоловiка пiд руку, заспiшила на роботу…
— А що тепер? — поцiкавився Христофор, коли вони вимили й витерли насухо останню тарiлку.
— Може, до печери зганяємо? — запропонував Васько.
— А встигнемо до вечора?
— Встигнемо, гайда!..
Печера знаходилась у лiсi, що прилягав до мiстечка, в невеличкому ярку. Про неї нiхто, крiм Васька та Христофора, не знав, бо в ярок не ходили: схили його поросли таким колючим, непролазним чагарником, що годi було й думати продертися крiзь нього. Та хiба може зупинити отой нещасний чагарник, нехай i колючий, справжнiх дослiдникiв!
Свого часу Христофор та Васько витратили чотири днi, а таки продерлися крiзь хащi. Вони прорiзали в чагарнику невеличкий лаз — ото тренування для майбутнього мандрiвника! — по якому можна було поповзом, по-пластунськи, дiстатися до ярка. I нагородою хлопцям за наполегливiсть стало вiдкриття справжньої печери.
Вхiд до неї зяяв на майже прямовисному схилi ярка метри за два вiд пiднiжжя. Просто перед печерою, вчепившись у глинистий бiк ярка, стояла старезна суха осика. От по її стовбуру й можна було видряпатись у печеру, бо ним вона наполовину прикривала отвiр-вхiд.