Суперклей Христофора Тюлькіна, або “Вас викрито - здавайтесь!”
Шрифт:
Зрозумiло, вiн вирiшив поки що вiдкласти пошуки скарбу й зайнятися дорогоцiнним клеєм. Невимовне щастя розпирало груди агента. Вiн вiдразу ж послав до шефа електронного горобця-зв'язкiвця з термiновим донесенням про племiнничкiв. Насправдi ж там було зашифровано ось що:
Пане шеф!
Я трохи затримуюсь, бо натрапив на неймовiрне вiдкриття. До вечора його вкраду i привезу вам.
Вишлiть грошей та жуйки.
Суперагент Z-003.
Пiсля цього агент лiг на нерозстелене лiжко, щоб набратися сил перед тим, як вирушити
Агент iз насолодою заплющив очi, уперся пiдошвами босих нiг у спинку лiжка — i загойдався на м'якеньких крильцятах мрiй…
А скiльки прекапосних диверсiй у тих країнах можна вчинити — аж дух забиває! Заливай собi клей, примiром, у верстати, машини, всiляку iншу технiку — от вам i тю-тю! Ррраз — i заводи стоять, транспорт не ходить, харчова промисловiсть гине — а з ними й людоньки мруть та мруть собi! Ух!
А ще можна наробити клееметiв — i вперед, на вiйну! Солдатики до землi прилипають, вiдiрватися не можуть, танки клякнуть, лiтаки в повiтря не злiтають! У-у-ух!
А ще можна!..
Та годi переказувати всi отi бридкi й страхiтливi картини, якi малювала розбурхана уява суперагента. Вiн так захопився мрiями, що аж схопився з лiжка та забiгав по номеру, не розплющуючи очей, вимахуючи руками й горланячи:
— Б-бах! Бум-бб-бум! Та-ра-ррахх! Тр-рр-рах!
Вiн так розбiгався, що з розгону вдарився головою об вiдчиненi дверi ванної — i впав на пiдлогу. Очi його враз розплющились, вiн озирнувся кругом себе, згадав, де вiн, i знову плюхнувся на лiжко — мрiяти далi.
Тепер вiн уявив себе в кабiнетi свого шефа, та вже не бiля дверей, як ранiше, а в шефовому крiслi, за його столом. А шеф — уже тепер колишнiй! — стояв перед ним виструнчившись i рапортував;
— Пане генерал! Прибув за вказiвками!
Пiсля тих слiв Z-003 вийняв би iз золотої скриньки дорогу сигару, вiдрiзав би срiбним ножичком, поцяцькованим дiамантами, її кiнчик i недбало сiпнув генеральським еполетом, що мало б означати: гей ти, дурню, тобi надається честь пiднести своєму хазяїновi запальничку!..
В агента нервово затiпалися плечi, нiби вiн уже вiдчув солодку вагу еполетiв.
Бам-бам-бам! — долинуло з вулицi.
Агент порахував удари привокзального годинника — i встав: треба братися за дiло.
Роздiл сьомий
"ЧИ ЛЮБИТЕ ВИ ПТАШОК?"
Коли стрiлка годинника на вокзальнiй вежi показала чверть на першу, до станцiї важко пiдкотив
Сьогоднi, окрiм мiшкiв, вiн привiз i пасажира, що траплялося не так уже й часто. Це був високий, стрункий, русявий юнак рокiв двадцяти п'яти з голубими очима. На юнаковi були теж голубого кольору потертi джинси, старенька ковбойка в сiру клiтинку, пiд якою вигравали тренованi м'язи, а на плечi — темно-синя спортивна сумка.
Прибулець спритно скочив з пiднiжки, не чекаючи, поки поїзд зупиниться, помахав на прощання провiдницi, котра вiдповiла йому чарiвною усмiшкою, i, бадьоро насвистуючи, закрокував до готелю.
Вже через п'ять хвилин Яким Якович Євдокименко — так звали юнака — з великою насолодою хлюпався в гарячiй ваннi, змиваючи дорожну пилюку. Трохи згодом вiн перейшов пiд прохолодний душ i, млiючи пiд його лоскотливими струменями, пригадав свою останню зустрiч з Вiкентiєм Вiкторовичем Семеновим.
…Яким Якович, котрий завжди прокидався о шостiй, того ранку був вихiдний. Вiн прокинувся лиш о сьомiй i солодко нiжився в лiжку, коли раптом у його квартирi пролунав телефонний дзвiнок. Євдокименко неохоче потягнувся до нiчного столика, на якому поруч iз розкритим томом "Британської енциклопедiї" стояв телефон, i лiниво зняв трубку:
— Слухаю!
— Пробачте, що турбую у вихiдний, — сказала трубка знайомим голосом полковника Семенова, — але тiльки одне запитання: чи любите ви пташок?
От iще манера — починати розмову iз загадок! Нi, Яким Якович, звичайно, любив i поважав свого начальника, любив вiн i пташок, але спробуй розберись, коли той жартує, а коли говорить серйозно. Щоправда, за роки спiльної роботи Яким Якович твердо засвоїв: коли полковник Семенов починає розмову з несподiваного питання — сталося щось важливе.
Євдокименко труснув головою, скинув залишки сну i спитав:
— Яких пташок, Вiкентiю Вiкторовичу?
— Звичайних. Синичок, наприклад, повзикiв, горобчикiв.
— Зрозумiло, люблю!
— От i чудово! — зрадiла трубка. — А ви часом не хочете поглянути на один дуже рiдкiсний екземпляр горобчика?
— Кого, кого? — перепитав Яким Якович.
— Го-роб-чи-ка! — по складах повторив полковник.
— Та невже й горобцi тепер стали рiдкiсними? — здивувався Євдокименко. — Адже їх усюди повно!
— Ет, — засмiялася трубка, — то горобцi взагалi, звичайнi, так би мовити. А цей, кажу вам, дуже й дуже рiдкiсний i, мабуть, єдиний у свiтi.
"Ото ще вигадав! — подумав Яким Якович. — Ну що рiдкiсного може бути в горобця?" Але в трубку сказав:
— Ну, коли так, я б охоче поглянув на нього!
— От i добре, — пробасила трубка. — Тодi швиденько вдягайтесь — i до мене! Машина вже чекає.
Яким Якович поклав трубку, скочив з лiжка, нанiс кiлька вправних ударiв невидимому противниковi — для розминки, поприсiдав то на лiвiй, то на правiй нозi й пiдiйшов до вiкна. Так i є: машина полковника вже чекала пiд домом.