Святослав
Шрифт:
У порогах, розповіли вони, ще було багато води, перші три пороги можна пролетіти на веслах, на веслах пощастить, напевне, пройти й три пороги на пониззі. Але у головний поріг – Неясить – на веслах вони не наважувались рушати.
Усю ніч лодії стояли в плавнях біля берега. Завидна вої наварили їжу й повечеряли, щоб вночі не запалювати вогнів, а на скелях і далі в полі поставили сторожу. Тут, над порогами, блукали з своїми улусами печеніги, треба було стерегтися. Ніч минула спокійно, ніхто й ніщо не потривожило стомлених дорогою воїв. Тільки запалилась на сході денниця, всі прокинулись. На лодіях ставили нові керма – дубові, гребці
Не всі лодії рушали в пороги разом. Одривались від берега по одній, кожна випливала на плесо, шукала виру – і летіла вперед… Гребці навіть не брали весел, течія була така швидка, що досить було керма – і лодія слухняно завертала між гострим камінням. Коли ж одна зникала на обрії, рушала інша…
Перший поріг, який одні вої називали Будилом, інші – «Не спи!», а перелякані гречини за ними – «ессупь!», ледь було видно під водою. З обох берегів тут у Дніпро врізувались дві камінні забори, далі від берегів вони зникали під водою, а на самому плесі над заборою широким потоком линула вода: там ледь-ледь рябіла хвиля. Одна за однією, мов випущені з луків стріли, пролітали лодії цей поріг, виходили на чистоводдя.
Але вдалині у цей час з’явився острів – там знову був поріг, Дніпро в цьому місці дуже вузький, тільки один прохід був на плесі, між двома скелями, і треба мати добре око, міцну руку, щоб лодія пролетіла, не черкнувшись каміння між скелями.
Проте і цей поріг лодії одна за одною проходили щасливо. А попереду вже шумів Будило. Це був тихий, спокійний поріг. Будилом його прозвали, бо за ним зовсім близько гула страшна Неясить.
Уже здалеку було видно, як шипить, вирує вода в Неяситі. Зрадливе пасмо каміння там одразу ж під водою перетинало Дніпро від берега до берега. Подекуди каміння, як гострі ікла, витикалось із води. Спадаючи, вируючи на цьому камінні й між скелями, вода в Дніпрі шуміла так, що луна котилась далеко берегами.
Вої з страхом дивились на цей поріг. Вони були певні, що тут під водою живуть страхітливі водяники, що це вони виткнули з-під води свої гострі ікла, що вони вічно неяситні – жадають людської жертви, присмоктуються, ловлять мацьками лодії, які рушають у поріг, перевертають їх, жеруть людей. Боротись з Неяситтю? О, це було не під силу людині.
Лодії зупинились вище Неяситі, вої виймали з них приготовлені ще з Києва волоки – дерев’яні котки. Волокти лодії доводилось по низькому берегу, а тут у ярах і лісах завжди чатували печеніги. Тому частина воїв клала котки, витягала лодії на берег і волочила їх вподовж всього порога, а ще більше воїв з списами й луками напоготові йшли в яри й ліси над берегом, щоб одбивати, якщо буде надоба, печенігів.
Волоком треба було пройти шість тисяч кроків. Вої князя Святослава знали, що коштує кожен з цих кроків. Вони переносили до самого кінця порога вантажі на плечах, але лодії однаково були важкі, посувались на котках повільно, вгорі висіло смалке сонце, гарячий пісок обпікав ноги, всі обливались потом.
З самого ранку до пізнього вечора волочили по піску лодії, навіть ніч не зупинила роботи. Ранок другого дня застав їх на кручах проти скель Неяситі. Але вже зовсім близько була тиха вода, і незабаром, коли сонце підвелося високо в небі, лодії одна за однією стали спускатись на воду. Неясить була позаду.
І
Ще деякий час Дніпро линув між двох високих кам’яних берегів, що нагадували вузькі ворота. А там вої опустили у воду весла, могли й спочити на широкому плесі, далі за яким посеред Дніпра височіли скелі й зеленіли ліси на острові Григорія. [147]
Здалеку було видно на ріжку острова велику площину, де стояв старий крислатий дуб. Під ним гості й вої, що збирались рушати в пороги, а також і ті, що щасливо їх проминули, завжди приносили жертву.
147
Острів Григорія —Хортиця.
Жертву – хорта і півня, як це водилось по покону, – складав Святослав, бо в поході він був князем і жерцем. Він стояв перед високим дубом, на якому тріпотіло молоде листя, а між гіллям висіли зотлілі полотнища, заіржавлені, пощерблені мечі, пробиті шоломи і списи – жертви багатьох людей і язиків, що минали цей священний острів.
Тепер перед дубом на острові поклав меч і щит Святослав. Він дякував богам за те, що вони допомогли воям його пройти пороги, він просив і надалі допомагати їм…
Позад нього стояли вої. Коли князь Святослав склав жертву й землю під дубом змочила кров хорта і півня, вої стали на коліна, з уст їх зірвалась молитва – давня молитва пращурів:
Боги, допоможіть нам і помилуйте, Боги, даруйте нам перемогу на брані й мир на землі, За це славимо і молимось вам, боги!Князь Святослав стояв проти дуба, за яким спускалось велике, багряне, схоже на жорно сонце, і думав про те, чи доведеться йому і всім їм ще раз стояти тут і складати вдячну жертву?!
3
За островом Григорія Дніпро робився широким, повноводим. Тут береги його не перетинали високі гори, не обривались над плесом кручі, не врізувались у воду й жовті коси. Понад Дніпром з обох боків зеленими мурами тяглись плавні – хистка болотяна низина, де росла тирса, в якій вільно міг сховатись кінь, де сплітались у непроникну сітку корчуваті дуби, липи, вільшина, верби й лози.
Тільки ген далі, обабіч Дніпра, шуміли пісками кучугури, увінчані купками сосен. Сосни ці, неймовірно високі, з голими стовбурами і шапками гілля нагорі, нагадували дозорців, що, як владні хазяїни, довгі віки стояли й стоять над Дніпром, дивляться й запам’ятовують, що робиться в далекому полі й тут, на Дніпрі.
З лодії князя Святослава було видно, як подекуди від берегів Дніпра в глибину плавнів тікають вузькі рукави; за ними голубіють тихі затоки, там від них відходять нові рукави. Куди вони тікають, хто там є, де їм кінець – ніхто не знав. Княжі вої ніде не зупинялись, лодії їх поспішали на південь.
І от нарешті Дніпро ще раз зімкнувся між двох високих берегів, ніби хтось пробував загородити тут йому шлях. Лодії якийсь час пливли між горами, а тоді перед очима воїв відкрилась така безмежна широчінь, такий неосяжний голубий простір, що захопило дух. «Море», – подумали молоді вої.