Святослав
Шрифт:
Радиш помовчав і кінчив:
– Через те ми й ідемо, Микуло! Руську землю бережемо, холопами ромейськими не хочемо бути. А коли розіб’ємо ромеїв, може, не будемо платити й оброку та уставів. Як гадаєш, Микуло?
– Я думаю, Радишу, що розіб’ємо ромеїв… І тоді ми вже не будемо платити таких оброків і уставів.
На цьому розмова їхня обірвалася. Помітно було, що Радиш хоче заснути. Микула удав, що і йому хочеться спати, солодко позіхнув. Тоді вони лягли поруч, і Радиш одразу заснув…
А Микула все не міг заснути. Довго лежав із заплющеними очима, спочатку обережно підвів голову,
Угорі так само, тільки хіба трохи нижче, плив місяць, хмари пройшли, і тепер на ньому виразно темнів Перунів знак, сіро було в полі, навкруг лежали люди.
Але іншими очима дивився зараз на цих людей Микула. Досі він ішов серед воїв чужий усім, і вони йому були нібито чужі. Через це він і цурався всіх, не міг знайти свого місця між них, сам себе не пізнавав і часом дивувався з себе.
А хіба ж ці люди йому чужі? Тільки що він говорив з Радишем, розмова в них ще не закінчена, бо далеко, ой як далеко ще до Дунаю. Але як багато вони вже встигли поговорити, які це дорогі слова! Київ і Новгород, а як близько від людини до людини.
От Радиш і говорить нібито трохи не так, як Микула, якось твердо, широко. Дреговичі й радимичі, що йдуть за ними, розмовляють дзвінко, наче співають птахи. А в’ятичі й меря зовсім ніби забули руські словеса чи не встигли навчитись.
Але Микула добре знав, що все це прості люди, одного роду. Доля розлучила їх і розкидала в різні боки, але горе і радість у них однакові.
І ще Микула знав, що на брань з ромеями всі вони мусять іти, мусять, щоб не стати холопами і щоб не було ні дані, ні уроків, ні уставів… Він ліг на землю, швидко заснув і уві сні, не відаючи сам, поклав руку на плече Радиша. Тепер у стані все спало, притихло, як це буває пізньої ночі. Мовчали й солов’ї.
6
Але не все спало навкруг. Зовсім недалеко від Микули й Радиша на скелі біля Росі стояла й дивилась на стан, у якому дотлівали вогнища, на місяць у небі, на плесо жінка.
У примарному холодному сяйві місяця окреслювалось бліде її обличчя, гострі вилиці. Була вона дуже стомлена й худа, мала жінка великі темні очі, тонкі уста. Щось приємне й тепле було в тій жінці з Полянської землі.
Вона довго стояла тут, на скелі, бачила, як біля своїх вогнищ вої вечеряли, потім лягали на траві спати, бачила вона також, як близько від неї прокинувся раптом один воїн, а далі й ще один, як удвох вони довго сиділи й вели тиху розмову.
Вона не знала цих людей. Тут, у великому цьому стані, не було нібито в неї ні рідних, ні близьких, але все це – червоний жар вогнищ, притишені голоси людей, далекий скрип возів і іржання коней – нагадало їй так багато!
Жінка пригадала, як колись давно, ще унотькою, жила вона в тихій весі над Дніпром – Любечі, пригадала батька Микулу, матір Вісту, діда Анта, пригадала й те, як після смерті діда Анта приїхав до них брат Добриня, забрав її з отчого дому, повіз у далекий Київ.
Глибоке, схоже на стогін зітхання вирвалось із грудей жінки, що колись називалась Малушею. Один стогін і одно зітхання з сотень і тисяч, що виривались з цих грудей за багато-багато літ.
У її пам’яті став чудовий
Але з пам’яті її невблаганно, як пляма крові на чистій голубій воді, виринала ще одна ніч і гнівний голос княгині Ольги, що ламала, трощила її любов, вигонила в це далеке село Будутин. Світанок за Києвом, тупіт коня в сірій імлі, холод самітної хлібини…
Стоячи зараз уночі на скелі біля Росі, Малуша подивилась навкруг – на землянку старої Желані, витоптану стежку до води, дерева, кущі, холодний камінь під собою, що вичовгався і став рівним, блискучим.
Усе змінилось і змінюється навкруг у цьому великому світі, усе росте, достигає під теплим сонцем, тільки горе Малуші з кожним літом все важчає. Немає в неї радості, минає й життя.
Правда, і тут, у Будутині, була в неї радість – у цій землянці, поки з нею був син Володимир, Малуша була щаслива, вона нічого не хотіла. Але княгиня Ольга не тільки вбила її любов, вона одірвала від грудей матері й сина – Володимира.
У місячному сяйві було видно, як з очей Малуші зірвалося й упало на холодний камінь кілька великих, перлистих сльозин. Вона їх не соромилась – була пізня ніч, ніхто її не бачив…
Багато літ прожила Малуша в селі Будутині. Ніхто в селі – ні воєвода Тедь, ні посадник Радко – не знали, що за жона Малуша, ніхто не знав, від кого народила вона сина. Був загад княгині дати притулок Малуші в Будутині – цей притулок їй дали, був із нею гридень Добриня – і він тулився в землянці разом з нею, народила Малуша дитину – а хіба не однаково було Тедю й Радкові, від кого? Забрав дитя гридень Добриня – й поготів. Усі в селі за багато літ звикли до Малуші. Княжа роба, Малка – так її тепер усі прозивали.
І працювала Малуша, як усі, – з раннього ранку до пізньої ночі, спочатку із Желанню, коли ж та померла – сама. Роботи в княжому селі вистачало: на полі за Будутином рілля, над Россю – табуни худоби, – все княже, все треба доглянути і зробити роб’їми руками. І хто знає, може, в тому самому хлібі, який ключниця Пракседа ламала в стравниці княжій на Горі і який брав руками князь Святослав, була краплина поту Малуші?
А все ж, працюючи в поті чола свого в княжому селі, Малуша ніколи не забувала Києва й, як тільки траплялась нагода, прислухалась до слів тіунів, дружинників, ябетників, що часто наїжджали в Будутин, цікавилась і знала, як живе княгиня Ольга, князь Святослав, як росте Володимир.
Часто в минулі роки навідувався до неї в Будутин і Добриня. Він був добрим братом, не забував сестри, хотів їй допомогти – власними руками, якимсь золотником, срібними рєзами.
Але Малуша не приймала помочі від брата – у неї були власні руки, вона не жадала ні золота, ні срібла. Осиротіла мати хотіла тільки одного – знати, як живе її дитя, її син Володимир.
І хоч це дитя, рідний її син, далеко від неї – у Києві, на Горі, але з слів Добрині вона знала, як росте Володимир, як він дужчає, який з себе, який у нього голос. Звичайно, брат Добриня не міг усього переказати словами, але хіба багато треба матері, щоб вона уявила, побачила, пізнала рідного сина?!