Святослав
Шрифт:
Княгиня замислилась.
– Три сини – і всі три різні, – зітхнула вона. – Ярополк – він у мене хрещений, але злий, зухвалий… Олег також добрий, але дуже тихий… Володимир…
Знову помовчала княгиня…
– Добрий Володимир, хоч і язичник, але бояри його не приймуть… – княгиня замовкла й кінчила: – Ні, Ярополка треба.
– Так, мамо, й зроблю, а тоді піду.
– Ти, сину, зажди… Погреб мя і іди, яможе хощеши…
– Я не покину тебе, доки жива, мамо, – сказав Святослав, – і все зроблю по твоєму слову…
– То й
Мов уві сні, пробув князь Святослав три дні в Києві, все сходив на Горі, спустився з дружинниками в передграддя й до Подолу.
І скрізь його серце вражали спустошення й руїни, скрізь він зустрічав сполошені очі, скрізь чув висловлені вголос і німі запитання:
– Коли ж, княже, кінець руїні і війнам? Бачиш, княже, як страждає Руська земля?
Повертаючись на Гору, він заходив до синів і матері. Княгиня, видно, дуже мучилась і страждала, їй важко вже було й говорити, але хотіла, щоб син не знав цього. Коли Святослав заходив, німим поглядом запрошувала його сісти, і так у мовчанні минали години…
Третього дня увечері він також прийшов до неї, але затримався в сінях. У матері був священик Григорій, а Святослав не хотів заважати їхній розмові.
Потім священик вийшов, чимсь, видно, стривожений, неспокійний, і сказав Святославу:
– Іди, княже, вона кличе тебе.
Святослав зайшов до світлиці й зупинився біля порога. У куточку горів свічник. Мати лежала на своєму ложі надзвичайно бліда, але тиха і спокійна.
– Сядь, Святославе! – сказала вона.
Він сів недалеко від її ложа.
– От я і висповідалась в усіх своїх гріхах…
– Кому ти сповідалась, в чім? – не зрозумів він.
– Пресвітеру Григорію, а через нього Христу… кінець, сину…
– Навіщо, мамо, говориш ти про кінець? Тобі, княгинє, ще треба жити й жити…
Квола посмішка пробігла по її обличчю.
– Усяке життя закінчується, і княже – також, – промовила вона. – Не втішай мене, сину. І я вже готова до далекої своєї дороги.
Вона помовчала якийсь час, збиралась з думками чи перемагала біль.
– Я тільки одне хотіла попросити в тебе… Прости й ти мене, сину…
– За що я тебе мушу прощати? – запитав Святослав. – Адже ти мені робила тільки добро…
– Добро – це так, я хотіла більше добра зробити тобі, сину. А все ж ти, мабуть, гніваєшся, Святославе, за те, що я вчинила з Малушею?
– Це було так давно, мамо, що, либонь, не варто й згадувати! – тихо сказав Святослав.
– Ні, не говори так. Чим далі дороге минуле відходить від нас, тим дорожча про нього згадка… Тобі було боляче увесь час, Святославе. Мені також було боляче і тоді, і тепер, коли згадую Малушу… Але хіба я могла зробити інакше? Вір мені, коли б зробила так, як веліло серце, то не ти, а Уліб сидів би на Київському столі. А він зробив би все не так, як ти. Він повік не зробив би того, що ти, Святославе!
– Мамо! –
– Що мусив і зміг, – повторила його слова княгиня. – Ні, Святославе, ти зробив більше, ніж міг… Колись… тоді… я мучилась і вагалась. У трудний і страшний час жила я, сину. Твій батько Ігор не закінчив збирати землі, це довелось мені… Ти був зі мною, пригадуєш Іскоростень?
– Пригадую…
– Люди говорили, що я мстива, зла, хижа. Не помста, а страх за землі наші, за Русь вели мене в Деревлянську землю. Бо коли б одпала від нас Деревлянська земля, то пішли б за нею й інші. І, може, не було б днесь і Русі!..
– Ти – мудра, мамо! Я бачив, що ти тоді зробила, знаю й те, чому ти замінила дань уставом…
– Що устав, – княгиня показала за вікно, – коли вони думають про одне. Я, сину, роздала вже їм усі землі, ліси і ріки…
– Але ж є ще й люди, мамо… Русь – не токмо Гора, а багато племен, язиків, городів.
– Так, – згодилась княгиня. – Русь – це багато племен, язиків, городів… Вони тепер з’єднались, і ти веди їх проти ворогів, веди проти Візантії. А за Малушу ти мене прости, сину! Прощаєш?
– Прощаю, мамо!
– І другий раз прости…
– Прощаю…
– І третій…
– Прощаю…
– Спасибі, сину, – княгиня довго лежала із заплющеними очима, ніби спочивала.
– Усе кінчається, – згодом промовила вона і подивилась на Святослава. – Отак затихає життя. Проминуть літа, пройдуть віки… Чи ж взнають колись люди правду про те, як важко нам і всім людям було на Русі?
– Взнають, мамо, – впевнено сказав Святослав.
– Коли помру, – сказала княгиня, – не роби тризни по мені… маю пресвітера… нехай поховає як християнку…
– Мамо! – вирвалось у нього. – А дозволиш мені взяти Малушу?
Княгиня Ольга довго не відповідала, потім, ніби їй треба було сказати щось надзвичайно важливе, спробувала підвестись… і підвелась, сперлась на руку, сіла…
– Ти знаєш, Святославе, – сказала вона, дивлячись на сина якимись надзвичайно великими очима, – що тоді… у ту ніч… коли Малуша виїжджала з города… я пожалувала їй село… Будутин…
– Пожалувала село?
– Так… але вона його не взяла. Відмовилась… бо хотіла не пожалування, любила тебе… отакого світлого… як ти є… Знаєш тепер, яка Малуша…
Княгиня зупинилась…
– Малуша, – кінчила княгиня. – Вона… вона дужча, ніж я… знайди… візьми її…
І враз очі її згасли, мертва голова одкинулась на подушки…
Всю ніч після цього князь Святослав не спав. Київ давно вже знав, що княгиня непоправно хвора. І як тільки чорне знамено, – вісник смерті, – з’явилося над стінами города, зашуміла, загомоніла Гора, боярині й воєводині жони кинулись до княжого терема, звідти залунали їхні сумні, розпачливі крики – вони опоряджали й збирали княгиню в далеку дорогу.