Святослав
Шрифт:
– Будь здоров, княже Святославе! Чолом тобі, княже! – залунали з усіх кутків хрипкі, приглушені голоси.
Князь Святослав вклонився людям, підвів голову й довго мовчки дивився на бояр, мужів, воєвод.
Потім сів на дерев’яне старе крісло, поволі звів руку.
– Я зібрав вас, мужі й бояри мої, – почав він, – щоб говорити про Русь і про те, як далі бути. Здалеку їхав я сюди й мислив одразу ж радитись з вами. Але відаєте самі – не стало княгині Ольги, довго печалився і розмишляв я один, тепер хочу думати з вами.
– Скажи, княже, – встав з лави під стіною боярин Коснячок, – чи закінчилась
– Ні, боярине, – спокійно відказав Святослав, – брань з ромеями ще не закінчилась.
– То коли ж, княже, закінчиться вона? – продовжував Коснячок. – Вої наші третє літо стоять на Дунаї, Київ-город тільки-но мало не взяли печеніги, а завтра прийдуть половці чи торки… Вороги Русі загрожують нам, у землях неспокійно, гостьба наша з херсонітами, греками й всім світом вмерла, а ми воюємо на Дунаї…
І одразу ж поруч із Коснячком встав ще один боярин – Судислав.
– Шукаєш ти, княже, чужих земель і ходиш із дружиною по дань далеку, – зухвало сказав він, – а Русь від того не тільки зиску не має, ворони вже крячуть скрізь над полем.
У палаті ставало видніше, і князь Святослав бачив роздратовані обличчя бояр і мужів, бачив їхні запалені очі, стиснуті руки.
– Для того я й зібрав вас, – мовив він, – щоби знали, для чого я з воями стою над Дунаєм і чи довго ще буде чорне вороння крякати над Руссю. Ви, – звертаючись до мужів, що сиділи попід стінами, сказав гнівно Святослав, – дорікаєте мені, що шукаю чужих земель і ходжу по далеку дань… Гей, бояре мої, коли б ви знали, як важко шукати чужих земель, коли б то ви відали, як важко брати дань власною кров’ю. Не по дань я ходжу з воями своїми і не чужих земель шукаю. З мечем і щитом став я на Дунаї, бо хочу бачити Русь вільною, а не грецькою.
Два літа тому назад, – вів далі князь Святослав, – коли збирав я вас тут, у палаті, то говорив, що мусимо йти на Дунай, щоб битись з кесарем Петром, піднімати болгар і з ними разом іти проти ромеїв. Я вволив вашу волю, пішов до Дунаю, розбив військо кесаря Петра так, що він сам помер з переляку. Усі городи над Дунаєм пристали до нас, і людіє з них сукупно з нами згодні були йти на Візантію…
Князь Святослав замовк, і скорботна тінь проступила на його обличчі.
– Але в цей же час, – сказав князь Святослав, – греки наслали на Київ печенігів, зараз у Константинополі воцарився новий імператор – Іоанн Цимісхій, новий кесар Болгарії Борис прийняв дань від нього, і сукупно вони замислили розбити на Дунаї всю дружину нашу, а відтак іти на Русь і Київ…
– Правду говорить князь, – загомоніли воєводи, що стояли серед палати. – Веди, княже, далі воїв на рать. Нас покличеш – ми підемо.
Але мужів, які сиділи попід стінами, слова князя Святослава не розрадили. Вони сердито грюкали посохами об дерев’яні мостини, кидали:
– І знову брань… Ліпше би поїхали лодіями гостювати на торг у Царгороді… І з Херсонесом гостьби немає… Усі землі закриті.
– Княже! – гомоніли воєводи. – Веди воїв на брань, клич нас…
– Так, – сказав князь Святослав, – мушу я вести воїв своїх на брань. Але, мужі, княгині Ольги не стало, а я хочу, щоб спокійно було в Києві і щоб не стояв без князя стіл отців наших. Хочу я посадити на столі одного з своїх синів, а двох візьму з собою на Дунай, – нехай замолоду
– Будь, княже Святославе, один на стіл і рать, – почулись у палаті голоси.
– Не залишай нас, княже!
– Не покидай столу отців твоїх…
Але воднораз попід стінами, на лавах, де сиділи мужі, чути було й інші голоси:
– Стіл без князя – як земля без сонця… Стій, князю, на Дунаї… Волимо княжича мати князем… Волимо Ярополка мати!
Сумними очима дивився князь Святослав на своїх мужів. В ім’я Русі, для щастя всіх її людей і цих, що були тут, у палаті, відступав він тепер від столу батька Ігоря. Але бачив і відчував, що не всі розуміють і зважують, що замислив князь і який важкий тягар бере він на свої плечі.
Та хіба не знав цього князь Святослав раніше? Хіба, скликаючи цю раду й підіймаючись сходами в палату, не знав він, що жде його тут, і хіба не вирішив зарані, як має діяти й робити? Ні, князь Святослав дуже давно, може, ще навіть на Дунаї, вирішив і знав, що зробить у Києві. Не знав він хіба тільки, що це станеться так швидко.
І тому зараз, у вирішальну для Русі годину, князь встав з столу свого батька, простер уперед руку й промовив:
– Я іду на Дунай, і доки не подолаю ворогів Русі, не повернусь до Києва. Бути разом на столі і вести рать – не можу, мужі… На столі батька мого я саджу сина Ярополка… Чи згодні ви на це, мужі? Що скажете, те й вся Русь скаже…
Довгу хвилину панувала тиша. Надворі вже розвиднілось, і крізь вікно лилось рожевувате проміння нового дня. В сяйві його добре було видно обличчя князя Святослава.
Трохи стомлений, блідий, тримаючись правою рукою за поручні столу, стояв він перед мужами города. Вони ж у глибокій задумі стояли, похиливши голови, перед ним.
Ярополка! О, важко їм буде з цим князем-християнином. Взяти собі Олега? Але ж він ще гірший від Ярополка – несміливий, боязкий. Ярополк все ж кращий. Ліпші мужі, купці і сли вже давно в злагоді з ним, примусять діяти на їхній розсуд.
Правда, є в князя Святослава ще один син – Володимир, але імені його київські мужі не згадували. Що Володимир – син якоїсь роби простої смердної крові?
– Буде так, як сказав ти, – перший подав голос Коснячок. – Волимо Ярополка!
– Волимо Ярополка… – прокотилось у палаті.
Десь на стіні города нічні сторожі вдарили в била – з-за Дніпра вставало сонце.
Чутка про те, що князь Святослав у Києві, докотилась до Іскоростеня, й звідти на чорних насадах припливли мужі нарочиті – сли Деревської землі. Вони привезли з собою великі дарунки, від усієї землі присягались, що вірно триматимуть ряд, укладений з Ольгою, обіцяли Святославу прислати воїв для нового походу.
Але в мужів нарочитих було щось на мислі, тільки підступали вони до діла обережно, здалеку.
– Ти, княже, завжди на брані, далеко, а ми сидимо в лісах і нетрях.
– Далеко до мене, але близько до Київського столу, – відповів на це князь. – Посадив я у Києві сина Ярополка, вдавайтесь до нього – дасть завжди раду.
– Заки їхати до Києва, ліпше би було ряд і суд дати на місці.
– Хто ж вам дасть ряд і суд на місці?
– Просимо дати нам князя. Адже, крім Ярополка, має князь Святослав ще двох синів.