Святослав
Шрифт:
«Невже це смерд Векша? Ніч темна, час пізній, саме в таку годину мої гридні вершать суд…»
Вона молиться й не чує, як тихо відчиняються двері до світлиці, хтось зупиняється на порозі. Це священик Григорій. Він живе тут же, в теремі, внизу, бо небезпечно християнському священику бути там, де його храм, – біля ручая на Подолі. Та й кличе часто княгиня його до себе на бесіду.
От і зараз прийшов він, у чорній рясі, з євангелієм у руці, стоїть на порозі, дивиться на княгиню, яка впала на коліна перед образом Христа, і смутна посмішка пробігає по
– Хто це? – одриває голову від підлоги й обертається до священика княгиня Ольга.
– Це я прийшов до тебе, – тихим голосом відповідає він. – Адже ти мене кликала?
– Так, я тебе кликала. Іди сюди. Сядь, отче.
Княгиня встає, стомлено сідає в крісло, недалеко від неї на лаві сідає священик. Тепер він бачить, що княгиня дуже схвильована. Про це свідчить бліде обличчя, блискучі очі, стиснуті уста.
– Княгиня молилась, і це добре, – починає священик. – Але чому нині княгиня неспокійна?
– Мені страшно, отче.
– Чому?
Вона дивиться за вікно, де тихо колишеться гілля дерев, і спроквола говорить:
– Бачу я навкруг велику землю, багато племен і родів, що прожили безлік віків, перемогли ворогів, збудували городи…
– Ти речеш правду, княгинє, – згоджується й похитує сивою головою священик. – Велика Руська земля, дужа, незборна.
– Немало трудів, – веде вона далі, – поклали батьки мої, князі, щоб з’єднати племена й роди, одбити ворогів, – скрізь знають нині Київ і Русь.
– І ти, княгинє, немало зробила, – додає священик, – устроя Русь, ти биша для неї, аки денниця перед сонцем, сяяша, яки місяць уночі.
Вона дивиться на нього широко розплющеними очима, в яких грає відсвіт свічі, бере руку й запитує:
– Але що робиться нині? Звідки цей каламутний потік, що бруднить чисту воду нашу, звідки вітер, що збиває спіле жито?
– Про що ти мовиш, княгинє?
Княгиня сплескує руками, а потім прикладає їх до серця.
– Колись люди мої жили родами своїми, і в кожному роду панували тиша і мир, колись роди були єдині в племені своїм, а племена стояли тільки перед ворогом і богом.
– Світ незмінний, княгинє, – вгадує нитку її думок і відповідає священик, – ми тільки іними очима зримо й бачимо його.
– Ні, священику, – перебиває його княгиня, – світ змінюється, він змінився, бо муж іде на мужа, син на отця, брат на брата, а чорні люди – на бояр, воєвод, і не токмо на них, а й на князів. Священику, що ж сталось?
– Світ незмінний, княгинє, – ще раз каже священик, – одвіку брат ішов на брата, і Каїн перший убив брата свого Авеля, одвіку були князі й чорні люди, бо є на небі місяць, а є й зорі, одвіку були багаті й ниці, бо бог багатий, а що маємо ми – його слуги?
– Але де мій бог? – тихо шепоче княгиня. – Перед моїми очима кладуть жертви й кланяються Перуну, а я після того йду й молюсь Христу.
– Не суть важливе те, яким ликам вклоняється людина, важливе те, якого бога сповідає вона в душі своїй.
– Слухай, священику, – каже княгиня, – я сповідаю Христа й одному йому молюсь, але що
– Христос говорить: «Не убий», але він вінчає за добро й прощає кожного, хто сотворив зло.
– І убивство прощає?
– Прощає, коли це на добро людям.
– То що ж є добро й зло?
Священик довго не відповідає, а, склавши руки на грудях, дивиться на всипане зорями небо, на гілля дерев, що колишеться одразу за вікном.
– Добро й зло існують у світі, – промовляє він, – одвіку і житимуть такожде довіку, бо є бог, але є й диявол, бо добро – від бога, а зло – від диявола. Бог рече: світ незмінний, таким його сотворив Отець, кровію окропив Син, Дух Божий витає над ним. Бог рече: життя наше на землі – це тільки подих вітру, піщинка на березі морському, крапля в окіяні; вічне життя тільки там – на небі; рай тому, хто йшов у житті божим шляхом, геєна вогняна і скрежет зубовний тим, що слухали диявола.
– А багатства землі? – запитує княгиня.
– Від бога, – відповідає священик. – Все від бога – князеві корона, слава й честь, воєводі – своє, боярину – своє, і чорні люди створені такожде не кимсь, а токмо богом. А чому це турбує тебе, княгинє? По ділам його кожному дасть бог; і буде князь справедливим і йтиме шляхом божим – йому готоване місце в раю; буде князь слухати диявола – вверже його господь у геєну. І ниций, чорний чоловік, що страждає на землі, може сісти поруч із князем у раю. Так каже Христос.
Княгиня Ольга дивиться на образ Христа, перед яким горить свіча, і в очах її з’являються лагідність і покора.
– Молись, княгинє, – чує вона тихий, але владний голос священика.
Вона стає на коліна.
– Молись, – каже священик. – Він захистить тебе й захистить Русь.
Княгиня Ольга починає бити поклони.
– І хрести їх, – долітають до неї слова пастиря. – Приведи їх до бога істинного, нехай він захистить багатого й убогого, всі рівні перед його судом.
– Не можу, – одриває вона голову від холодної підлоги. – Сама – вже християнка, вірю в Отця, Сина, Святого Духа.
– І навкруг тебе багато християн, – каже священик. – Уже сто літ у Києві стоїть, аки зоря над світом, наша християнська церква. Тут спочиває митрополит Михайло, що прибув сюди з Болгарії. Є церква наша й у Новгороді…
– Відаю, – дивиться вона на образ Христа, – і знаю, що іде Христос по Русі, призріває богатого, убогого і мене, княгиню. Але повергнути кумири й хрестити всіх людей моїх не можу. Безліч-бо їх живе в старій вірі, хоче старого покону. Боюсь я їх.
– Молись за те, щоб сяйво Христової віри швидше зійшло на них. Ти багато зробила, княгинє, утверждая владу на землі. Утверди ж і віру в їхніх душах. Молись, молись, княгинє, – говорить священик, і обличчя його суворішає.