Святослав
Шрифт:
Ні, Ярино, ти була тоді молода, раділа, коли попала до Ратші, ощасливилась, потрапивши до княжого двору, мріяла, молилась Перуну і всім богам, все чогось ждала.
І ти, Ярино, діждалась! Мабуть, ти була дуже красивою, якщо на тобі зупинилось око княгині, ти, либонь, була привітною й ласкавою, якщо тебе допустили до стравниці, і вже, звичайно, не шкодувала сил, не знала втоми, чесною була, якщо з багатьох дворянок саме тебе зробила княгиня Ольга ключницею своєю.
Довго сиділа ключниця Ярина на порозі хлівини й пригадувала, як все це склалось і як справді в неї у ті давноминулі
На що ж вона надіялась? Навряд чи могла тепер Ярина відповісти на це, бо кожен вік має свою надію, бо немає в світі людини, яка б не надіялась, але мало є таких, що побачили свої надії здійсненими.
Колись була Ярина молодою, любила і сама, і її любили. У отрока князя Ігоря, Роксая, були голубі очі, а волосся нагадувало льон. Вони зустрічались кілька разів у княжому саду, але так нічого одне одному й не сказали, тільки відчули, що полюбились навіки. А там поїхав Роксай з князем до Іскоростеня – і не повернувся. Так була й зникла надія. От тепер і впала з очей у Ярини сльоза.
А життя ішло, і народжувались нові надії. Це було давно, коли, як це добре пам’ятає Ярина, тут, на Горі, жити було важко, стіни на ній були коротші, вужчі, нижчі, князі й дружини їх спали сторожко. Траплялись ночі, коли вони й зовсім не знімали броні, а стояли на городницях, бо над Дніпром, а часто й під самими стінами города блукав, бряжчав списами ворог… То були важкі літа, важке життя, багато воїв полягло тоді на городницях, валах. Як і всі, Ярина тоді допомагала воям, обмивала й перев’язувала рани. І коли не стало Роксая, все ж залишилися інші люди, був князь із княгинею, були їхні діти.
І вона віддавала вже їм усі свої сили. Деякі з дітей княгині Ольги померли, сини Святослав і Уліб виросли – їх ключниця Ярина виносила на руках: не своя, чужа, а все ж дитина, хто їй допоможе!
Тепер Гора не та! Стіни її посунулись ближче до Подолу, глибоко врізались у Перевесище, пішли й униз понад Дніпром, до варязьких печер… А скільки людей стало тут тепер! Колись був князь со дружиною, а зараз і бояри, і воєводи, і купці, і сли, а в кожного свій двір і холопи, гридні. На всіх працюють кузнеці, ремісники. Як вулик, гуде Гора, ніби матка – княгиня, бджоли носять мед, а скільки ж тут трутнів.
Колись-то Ярина не думала б так і не сказала, та й чого б вона стала це говорити! Але скільки вже літ бачить вона й чує, як до князів ідуть оці бояри, воєводи, купці й сли, що живуть на Горі, як обсідають їх тіуни й ябетники [41] і як кожен із них просить собі пожалування – землею, лісами, водами, а то просто золотом і сріблом із скотниці княжої.
Тільки Ярина ніколи не просила в князів пожалування, самі ж вони про неї забули. Просити, а чого просити? У її руках ключі від теремів княжих, усіх покоїв, скотниць, клітей. Хотіла б Ярина – і одяглась би, і взулась, мала б повну скриню всякого добра…
41
Ябетники – княжі прикажчики.
Чому ж у Ярини так порожньо в хлівині, в скрині
І не за тим тужила зараз ключниця Ярина, не за тим шкодувала, що нічого не має. Їй, старій і убогій, здалося цього вечора, що в неї вкрадено душу.
42
Платно – верхній одяг.
4
Ніч. Гора спить. Вряди-годи на стінах чути кроки, тихі голоси – там стоїть сторожа, береже город, не змикає вій. А в теремах бояр і воєвод, у хижах попід стіною – темно, тихо, там ходить сон.
Як червоні жарини, поблискують лише кілька вікон у теремі княжому. Одно вікно світиться від Дніпра – там окреслюється чиясь тінь, іноді вона колихнеться, іноді вирівняється й надовго застигає.
То біля вікна стоїть княгиня Ольга. Тільки стемніло, лягла вона, довго лежала в темряві, намагалась заснути, але бажаний спокій не йшов до неї, думки заважали спочити.
От вона й запалила свічу на столі, стоїть біля вікна, дивиться на нічний Київ, на темну Гору, стіну, зорі, що тліють вгорі й срібним пилком одбиваються на плесі Дніпра, дивиться на далекі сірі луки й береги.
Чому ж у цю пізню годину, коли все навкруг спочиває, не спить княгиня Ольга? Стурбувала її звістка про печенігів у полі, може, налякали слова купців про нову фортецю на Дону чи, може, просто як жінці удовиці тоскно їй і неспокійно в цю задушливу теплу ніч: тіло гаряче, ложе холодне, поруч вчуваються тихі слова і дихання.
Та ні, не це турбує, не це не дає спочити княгині. Колись, як мужа її Ігоря вбили в землі Деревлянській, довго вона не могла спати ночами, все ждала, що він прийде. І коли переконалась навіть, що не прийде, однаково думала про нього, згадувала, ждала. Але все це було давно, вже сини її підростають, в них вся любов і душа княгині.
Не новина для неї й звістка про печенігів у полі. Скільки живе Київ – стоїть він, ніби богатир, на цій високій горі на сторожі земель. Багато орд проходило мимо нього, були такі, що пробували лізти на його стіни, але всі вони розсипались, як пісок на березі Дніпра.
Не страшні Києву й печеніги, що, як пси, блукають з своїми улусами в полі.
Мислить княгиня й про фортецю над Доном – Саркел. Не вперше вже стикаються на шляху до Джурджанського моря її купці з грабіжниками й вбивцями. Темний і загрозливий Схід, страшні простори за Ітилем-рікою. Що ж, зараз вона пошле слів своїх до хозарського кагана, а там підростуть сини, нехай вони поквитаються з каганами.
Розуміє княгиня і те, яку згубу чинить Русі Візантія, розуміє, що обсідає вона Русь своїми фортецями, насилає на них то хозар, то печенігів. Був би живий князь Ігор, він би давно пішов на Візантію, як колись ходив, прибив би ще раз свій щит на воротях Царгорода.