Святослав
Шрифт:
Знав князь Святослав і те, що до Доростола військо імператора підступає не одним, а кількома шляхами. Сам імператор іде з легіонами через Данаю й Плиску, кілька таксіархій, скрадаючись у Лудогорах, поспішають вийти взап’ять його воям, а кораблі Візантії вже пливуть до Дунаю, щоб остаточно одрізати військо від рідної землі, від Русі.
Усе це знав князь Святослав. Можливо, ще й тепер, сівши вночі на лодії й переправившись через Дунай, вої досягли б землі Угличської, звідти ж повернулись і на Русь.
Про це говорив з Святославом і брат його князь Уліб. Одного разу, коли князь
– А не ліпше би нам було, брате, сісти на лодії, повернути всп’ять на Русь?
Князь Святослав також дивився на плесо й лівий берег, але думав, мабуть, про інше, бо відповів:
– Не потече ніколи всп’ять Дунай, а руські вої ніколи ще не тікали з поля бою. Від чого ти б хотів утекти, брате Улібе?
– Від меча і списа, від грецької смерті наших людей тут, на березі Дунаю…
– Хто ухиляється від бою з коршаком на скелі, той загине від нього в долині, – суворо промовив князь Святослав. – Аще не приймемо бою з імператором на Дунаї, буде нам непоправна й срамна смерть на Дніпрі.
– Брате мій, брате! – скорбно вів князь Уліб. – Не про себе мислю, болить у мене серце за множеством людей…
– У множества своїх людей повинен вчитись і князь. Зане ж не навчиться, буде йому, як ворогу й супостату…
– Спасибі, брате, що навчив… Де ти, там буду й я… Станемо по правді, брате! Нехай нам допоможе Христос…
– Проти візантійського Христа я боротимусь мечем, Улібе, а допомагатиме мені Перун.
– То нехай кожному з нас допомагає його бог, – закінчив князь Уліб.
Побачив князь Святослав того ж дня і колишнього василіка імператора ромеїв Калокіра. Він навіть не впізнав його. Минаючи торг, князь зупинився недалеко від купців, що продавали рибу, яку болгариловці звичайно ловили в лиманах і гирлі Дунаю.
Князь зупинився, бо чомусь купці й люди зчинили неймовірний галас, сперечались.
– Про що сваритесь? – підійшов до них князь.
– То є недобра риба, – кинулись до князя люди. – Ці купці навмисне ховають її, беруть все дорожче й дорожче, а риба ця – то отрута для людини.
Князь Святослав подивився на купців і рибу, що лежала перед ними. Риба була справді недобра, зіпсована. А серед трьох купців, які стояли над нею, князь побачив і смиренного Калокіра.
– Викиньте рибу в Дунай, нехай вона пливе до греків, – звелів князь Святослав і, звертаючись вже до Калокіра, додав: – А ви, купці, не давайте людям моїм отрути і ти, патрикію Калокіре, такожде.
Блідий, розгублений Калокір стояв перед князем Святославом і мимрив:
– Я не дам отрути, княже!
Перед заходом сонця князь Святослав, сидячи на коні, виїхав з невеликою дружиною за Доростол і зупинився на високому пагорку. Звідси видно було далекі схили гір, перейняту темними лісами рівнину за ними, долину, що нагадувала у цю вечірню годину величезну чашу з дивним синім вином, город над Дунаєм, багряне від останнього сонячного проміння плесо, далекий лівий берег.
Чи міг думати у цю вечірню годину князь Святослав, що мине один тільки день і на цьому ж високому пагорку стоятиме
Ні, навіть у цей останній вечір князь Святослав не вірив, що так може статись. Але він хотів бути готовим, якщо судилась їм така лиха доля. Тому не раз приїздив сюди, оглядав поле наступного бою, готувався до січі й думав, як йому зустрічати й перемогти Візантію.
У імператора Візантії, як Святослав уже знав, було п’ятдесят-шістдесят тисяч воїв. Що ж, Русь має, разом з болгарськими, вже не менше. А он скрізь по схилах і в долині встає курява, з гори по Дунаю поспішають лодії, – то до нього ідуть і йдуть болгари. Були б сили й час – вся Болгарська земля прийшла б сюди, сховалась у цю страшну годину за стінами Доростола, стала б попліч із воями Русі.
Імператор Візантії йде битим шляхом, що тягнеться від Дунаю аж до Преслави. А в цей же час близько, в Лудогорах, бачили вже тих його воїв, що намагаються вийти взап’ять, – і це знає князь Святослав. Руські полки стоять, де треба, – від берегів Дунаю, вище від Доростола, підковою наокруг нього, й знову досягають Дунаю, нижче вже від Доростола. Яким би шляхом не пробував підійти імператор, пошле він першими на бій безсмертних вершників чи смертних оплітів, нелегко буде прорватись йому до Доростола, тут на долині неминуче станеться велика січа, до якої давно вже готові вої князя Святослава.
«А коли, – князь Святослав думав і про це, – а коли не одоліють руські вої в цій страшній січі? Що робити далі, як боротися тоді?» У присмерках повертався він до города, де, може, довго їм доведеться сидіти, боротись. Проїхав вздовж стін, дивився на рови, вали, ворота, де, незважаючи на пізній час, працювали тисячі людей. Ні, нелегко буде воям імператора пройти між рядів гострих кілків, пролізти ровами, де також стирчать кілки, подолати вали, дертись на стіни, над якими вгорі нависли заборола, звідки кожної хвилини може политись гаряча смола, посипатись каміння!..
Доростол і всередині був побудований як фортеця. Проминувши з дружиною ворота, князь Святослав їхав вулицею, що тягнулась попід стіною навкруг всього города, ніби обіймала його. Тут звичайно зупинялись з своїми возами селяни з долини, рибалки з Дунаю. А коли до города підходив ворог, ця вулиця ставала справжнім військовим табором: тут збирались і звідси піднімались на городниці вої, тут завжди приготовлені були купи піску й каміння, стояли казани з смолою, лежала всіляка зброя.
І зараз, у пізню цю вечірню годину, скільки не їхав вздовж стіни князь Святослав, він бачив свої полки, своїх воїв… Дивно, але чомусь вони стали в городі так, ніби вся Русь тепер вкладалась у цих стінах: біля північних веж – новгородці, полочани, полки верхніх земель, біля західних воріт, що виходили до гір, – вої з Червенської землі, волиняни, дуліби, а під стінами від Дунаю були, ніби це відбувалося над Дніпром, – чернігівці, переяславці, всі поляни…