Святослав
Шрифт:
– А чому ж ти живий? – запитав Святослав.
Блідий, без кровинки в обличчі, із темними западинами під очима, гострими вилицями, Свенелд дивився на князя.
– Краще б мені не стояти тут, коли загинула моя дружина. Але вони поранили мене, – він показав на груди, – біля гридниці, і я не бачив кінця Преслави. Уночі ж болгарські вої винесли мене з города, поклали на коня, повезли, і так я опинився тут, княже…
Князь Святослав подивився на болгарських воїв, що стояли оддалік, суворі зморшки розійшлись на його обличчі,
– І глибока в тебе рана?
– Що рана? – застогнав Свенелд. – Болить серце. Адже в той час, коли ми сукупно з болгарами рубались у Преславі на стінах, хтось відчинив ворота в городі…
– Хто ж то?
– Про це знає кесар Борис з болярами.
– Пси! – крикнув князь Святослав. – Отже, все лжа, все всує. Ми їм вірили, допомагали, рятували, а вони поставили нам списи в спину. Проклятий кесар, прокляті його боляри!..
– Чому ти не вбив їх раніше, княже?
Князь Святослав торкнувся рукою шиї, ніби щось заважало йому дихати.
– Убити?! – сказав він. – Так, Свенелде, і кесар, і боляри заслужили на те, щоб їх убити. Але що тоді сказали б у Візантії і тут, у Болгарії? Адже вони й так кричать, що ми язичники, варвари, вбивці… Ні, – помовчавши якусь хвилину, вів далі Святослав, – тому, хто вбиває не лева, а пса, честі мало. Прийде час, і коли скажені пси перегризуть один одному горлянки, буде видно, хто зробив по правді – ми чи кесарі Болгарії. Шкода болгар. Бачу, що Візантія проллє тут велику кров, важкі жажелі одягне на виї їхні… Горе, горе Болгарії з кесарями такими…
– Але, княже Святославе, що маємо робити ми?.. – запитав Свенелд. – Імператор Іоанн іде з великою силою, кесар Борис з болярами своїми йому допоможуть…
– Так, – згодився князь Святослав, – тепер кесар імператору допоможе… А нам треба подумати, що робити.
Пізно вночі Святослав стояв на березі Дунаю, дивився на небо, де висів срібний серп молодого місяця, на тихі береги, лодії, що вимальовувались на плесі.
Зараз за одну ніч він міг посадити воїв своїх на лодії, спуститись до гирла Дунаю, вийти в море.
Зараз, і також за одну ніч, князь Святослав міг ще з воями своїми переправитись на лодіях через Дунай, вийти на лівий берег і, потопивши лодії, пішо йти до Києва.
Обидва ці шляхи були небезпечні й важкі – у гирлі Дунаю на них вже могли чатувати кораблі ромеїв, по той бік Дунаю в полі їх могли зустріти печеніги. Але хіба вперше боротись руським воям? Головне в тому, що ці шляхи були, ними можна було потрапити на Русь.
Мине короткий час, і цих шляхів не буде. У гирлі Дунаю з’являться кораблі ромеїв, вони підіймуться вище й одріжуть шлях до лівого берега. З гір у долину спустяться легіони імператора Іоанна.
«Так що ж робити?» – думав князь Святослав. І раптом він здригнувся й круто обернувся, бо почув за собою кроки й звуки…
Позад нього стояв воєвода Свенелд,
– Чому не спите? – запитав князь.
– Не спиться, княже, дивимось навкруг, чуємо Русь.
– Що ви чуєте?
– Кличе Русь, – промовив Свенелд і показав рукою на лівий берег Дунаю.
– Так що ж, піти морем?
– Ні, княже!
– Тоді, може, перейти Дунай і рушити в поле?
– Ні, княже!
– Але в Іоанна війська багато…
– Знаємо…
– А підійдуть кораблі ромеїв – і Дунаю не перейдем.
– Знаємо.
– Так що ж робити? – запитав князь.
– Стояти на місці і берегти честь, княже.
І князь Святослав зрозумів, що в цю ніч думає не тільки він, а вся його дружина. Важко йому, але важко і їм. Вони знають, що сьогодні в них ще є шлях до Русі. Але це не їхній шлях. Бо Русь вміє стояти тільки чолом до ворога, не спиною.
– Отже, не підемо, – сказав Святослав.
– Не підемо, княже, станемо на смерть! – відповіли воєводи.
4
Світ, у якому їм тепер судилося жити, був невеликий.
Город Доростол стояв на правому, високому, березі, майже біля самих його стін повільно котив води широкий у цьому місці Дунай. Вдалині було видно низький лівий берег – спокійну на перший погляд, безмежну рівнину, де зрідка жовтіли кучугури, а до самої води підступали низькорослі, густі, як буває на болотах, ліси.
Але то була не спокійна рівнина. Лівий берег завжди загрожував правому. Там, на болотах і в лісах, час від часу збиралися орди, з високих кучугур вони стежили за правим берегом, підкрадались до плеса і зненацька, темної ночі перепливши Дунай, налітали на придунайські городи і села.
Через це город Доростол і будувався як справжня фортеця. Він стояв на високому скелястому березі, звідки видно було плесо й задунайську рівнину. Зі всіх боків город оточували дерев’яні, складені з городниць стіни, що мали троє воріт – двоє від долини й гір, ще одні – від Дунаю. На стінах день і ніч пильнували дозорці, сторожа ходила й понад берегами.
Звичайно в Доростолі жило небагато людей: кметь із своєю дружиною, боляри, купці, які вели торг на Дунаї, ходили до імперії й далі, посилали в море рибалок, та ще ремісники. Кметеві й болярам належали також і плодючі землі на захід від Доростола й понад берегом. Там жили повинники – їхні парики.
Але в грізні часи, коли з-за Дунаю виривалась якась орда, до города збиралася вся дружина кметя, сюди мчали з усіх усюд зі своїми дружинами боляри, сюди тікали повинники – селяни, різні ремісники, що звичайно жили в хижах і землянках за стінами города, – усі вони знаходили притулок за високими стінами города, брали в руки зброю, опускали мости, замикали ворота, приймали бій.