Святослав
Шрифт:
І думав князь Святослав про сварожичів, які у таку ніч сходять з неба, потай скрадаються над землею, націляються, метають перунові стріли, нічний вогонь, що пробиває скелі, палить дерева, попелить поля, стереже й людину…
А хіба не те саме робиться на землі? Небо й земля – як вони схожі! На бранях і в труді живуть люди, ворогують і миряться між собою. Якщо труд – то труд, якщо брань – то брань; так, здавалося Святославу, і повинні жити люди. Не осуджував він і чесної брані, коли люди віч-на-віч сходились у полі, щоб мечем і списом розв’язати распрю свою…
Але все своє життя осуджував князь Святослав тих, що потай, як тать уночі,
І ще знав князь Святослав, що він довго й з великим трудом іде своїм шляхом, намагається розв’язати свої сварки з імператорами й кесарями чесно, в бою. Але не всі вони отак чесно одбивають його меч, а намагаються діяти підступом, лжею.
Лжу й підступи важко взнати. Десь ходить лжа близько від князя, хтось носить отруєну стрілу біля серця, поруч із князем. Так хто ж серед людей на землі друг його, а хто ворог?
Князь Святослав навіть зупинив коня. Зупинила коней і його дружина. Ніхто не говорив. Усі думали, що князь щось почув чи побачив, ніхто не ворушився.
А князь сидів на коні й дивився на південну половину неба, де над обрієм, над високими чорними горами пробігали й пробігали, як вогняні змії, сліпучі блискавиці, де били й били в скелі, ліси, городи перунові стріли.
Розділ десятий
1
Укладаючи з князем Святославом під Адріанополем мир, імператор Іоанн, звичайно, і гадки не мав його додержувати. І тільки руські вої рушили на Преславу й далі на схід – став готуватись до війни.
У цій новій війні Іоанн Цимісхій мислив діяти не так, як раніше. Уже восени за його наказом у Болгарію було закинуто багато лазутчиків під виглядом купців і тасинаріїв [197] . Маючи при собі міхи з грішми, вони розсипались у болгарських городах і селах, купували, що потрапляло під руку, обмінювали гроші, а в той же час дізнавались про все, що цікавило імператора.
197
Тасинарії – міняли грошей.
Повертаючись назад через перевали, лазутчики розповідали, що Святослав з своїм військом пішов далеко, аж до Дунаю, і залишив небагато воїв, які стоять край гір і охороняють Преславу, Плиску, Данаю.
Імператор наказував лазутчикам добратись до Преслави, дізнатись, де перебуває кесар Борис, зв’язатись з ним і болярами. Лазутчики розповідали, що кесар Борис перебуває в Преславі, але ніхто не міг добратись до нього.
Взимку Іоанн Цимісхій дав ще один наказ: перекинути через гори в Болгарію загони монокурсів [198] , які б ховались у лісах і горах, залітали в села, грабували й убивали людність, а всім говорили, що вони – вої князя Святослава.
198
Монокурси – шкідники, диверсанти.
По всій імперії в цей час збирали військо, до Константинополя перекидались легіони з Азії. І все це прямувало в Фракію і Македонію – там, у містах і селах від Солуні до Агатополя,
Вони вже стояли в бойовому порядку, на три-чотири милі загін від загону, з тим, щоб перший загін, побачивши ворога, дав гасло другому, той третьому, і так до самого стану й полководців; застави стояли й на всіх шляхах, що вели із імперії на схід і північ.
199
Друнги – військові частини.
200
Турми й банди – ополчення.
Цим численним військом у Фракії й Македонії керували Вард Склір з братом Костянтином і патрикій Петро – кращі полководці імперії.
Коли ж на узбережжі Пропонтиди зацвіла весна, а в горах, як доповідали лазутчики, розтанули сніги й протряхли шляхи, імператор Іоанн зробив великий вихід із Великого палацу до Влахерну, помолився там у храмі Спасителя і у храмі Богородиці.
Після цього, просто з олтаря храму, Іоанн вийшов на стіну Влахернського палацу і довго дивився, як на плесі Золотого Рогу триста кораблів провадять бій з уявним ворогом: сходяться і розходяться на веслах, піднімають і спускають вітрила, кидають на воду грецький вогонь. Це було захоплююче видовище: у вечірніх сутінках пливли великі кораблі, на яких горіло безліч світильників, над плесом Золотого Рогу переливались вгорі зорі.
Імператор Іоанн був задоволений уявним боєм і велів видати всім гребцям і воїнам, які брали в ньому участь, нагороду. Друнгарію ж флоту він велів до світання вийти з Золотого Рогу, прямувати до гирла Дунаю й замкнути там вихід лодіям князя Святослава.
Сам же Іоанн, розуміючи, що цим самим він починає війну проти Святослава і що тепер треба поспішати, тієї ж ночі виїжджає на колісниці до Адріанополя.
В Адріанополі імператор оглянув війська, сказав полководцям:
– Настав час вирушати на князя Святослава…
Обличчя полководців виказували, що вони давно ждали цього часу і готувались до нього.
– Ми мусили восени укласти мир з князем Святославом, – продовжив Цимісхій, – бо у нас самих неспокійно було в Азії й у Константинополі. Зараз, дяка богу, в Азії тихо, спокій панує в столиці. Ми повинні негайно вирушати в гори і впасти, як грім, на голови руських воїв.
Вард Склір, який добре пригадував січу минулого року, спробував висловити свої побоювання.
– Великий василевсе, – сказав він, – шляхи в горах ще не протряхли, нам треба пройти клісури, де мчать зараз швидкі ріки…
– Краще іти в горах у бездоріжжя, але не бачити ворога, – сердито відповів йому імператор, – аніж іти сухим шляхом, на якому стануть руси й болгари; краще переходити через ріки з водою, ніж через ріки власної крові; краще нам зараз воювати з руськими воями і небагатьма болгарами, аніж з русами й усією Болгарією, яка тільки й жде весни…
– Але, великий василевсе, – допоміг тоді Скліру начальник метальних машин Іоанн Куркуас, який тепер завжди хвалився, що він раз у житті вдало відповів імператору, – близько свято воскресіння Христа.